Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 27

мільйони й мільйони гинули в часи наступні. То

ж сказане знаменитим французом про сина чернігівського

священика «величний благодійник людства»

однаковою мірою справедливе для обох – одесита,

єврея за національністю Володимира Хавкіна і українця

з Чернігівщини Данила Самойловича.

103

ЛИШ ПРАВДА

ЗОСТАНЕТЬСЯ

У сирому грудневому повітрі пріле осіннє листя

пахло старим вином, інколи з’являвся на хвильку просіяний

через дрібне ситце дощик, але лише на хвильку,

бо засоромлено враз зникав – загуляла, забарилася

десь зима, осінь же зовсім втомилася. Священик в

облаченні, готовий до служби Божої, довгенько стояв

біля нового дубового хреста з табличкою, де значилося

ім’я Пилипа Морачевського, священик таки змерз

від цієї безпросвітної сирості, аж обличчя синіло. Нарешті

почав підходити і під’їжджати люд, юрмилися і

впівголоса гомоніли.

– А чого то священик так рано прийшов? – дивилися,

як з авто сходили знайомі і незнайомі люди,

інші священики, незнані в їх селі Шняківці.

– То ж отець Василій із сусіднього села Сальне…

Він ще раніше казав, що не дозволить правити Київському

патріархату. Неканонічні, мовляв, священики,

і правлять не церковнослов’янською, а українською.

Отець Василій з Московського патріархату…

– Дивні діла на світі – Бог один, православ’я

одне, а хіба ж то гірше молитися рідною мовою? Та

ще й через півтора десятиліття з часу відновлення незалежності

на Україні?

…Пилип Морачевський із забуття рідним краєм

повертався своїм ім’ям. На занехаяному цьому пустирі

світилася куполами колись церква, а на цвинтарі

біля неї ховали шанованих земляків. Вічний спокій в

їх числі тут знайшов і Морачевський. Та вічним не судилося

бути цвинтарному спокою – прийшли російські

більшовики і, як колись татаро-монголи, церкву

знищили, а могили зрівняли з землею.

Сьогодні, після семи десятиліть чингізханського

нашестя, нарешті здійнявся хрест над могилою першого

перекладача Євангелія українського мовою Пилипа

Морачевського.

Де, на яких шляхах, на яких дорогах запала в душу

мрія перекласти святе письмо? Навчаючи математи

Пилип

Морачевський

104104

ки в Сумах, де селянських дітей в повітових школах

зросійщували тупо, без вигадки й тіні сором’язливого

лукавства, вчителюючи в Луцькій гімназії, де волинську

юнь по черзі то полонізували, то русифікували,

а вона опиралася, як опирається молоде дерево, яке

пригнули до землі, ще й ногою наступили, а воно однаково

випростається і тягнутиме гілки вгору? Чи в

часи вчителювання у Кам’янці-Подільському, або

в Ніжині? А може, навіть раніше, ще навчаючись в

Харківському університеті, що вважався тоді «другими

Атенами»? Тут викладав Срезневський, Костомаров,

а ректором був Гулак-Артемовський.

Певно, вже ніхто не знатиме. Тільки після кількох

«вірнопідданих» віршів з-під пера поета Морачевського

виходитимуть рядки, в яких озиватиметься

біль за свій край.

Чорна хмара від заходу

Небо покриває…

Україна плаче, тужить,

Що долі не має.

«Чумаки, або Україна з 1768 року» – назве свою

романтичну поему автор. Тут він далекий вже від

єлейного панегірицтва, звертаючись до ворогів:

О, чому вас грім небесний

Не спалив, поганих,

Як ви мучили на світі

Наших предків славних!

Заглиблений у чисте річище мови народної, у ці

барвисті переливи говірок, Пилип Морачевський починає

працювати над Словником української мови.

Взявши за основу мовлення полтавців, збагативши її

джерелами з Котляревського, Гулака-Артемовського,

з народної поезії, він готує об’ємний рукопис і здає

в 1853 році на розгляд у відділення російської мови і

словесності імператорської Академії наук. Та провідна

верства тодішньої російської інтелігенції до української

справи, до мови і культури ставилася так, як

один з «володарів дум» Бєлінський писав про Пантелеймона

Куліша: «Одна скотина из хохлацьких либералов,

некто Кулиш (какая свинская фамилия!) напечатала

историю Малороссии».

…Кинув камінь у воду, розійшлися кола на гладі

– і згасли. Усе затихло. Здав Морачевський рукопис,

є запис при академічній реєстрації, а відповіді так і не

отримав.

Олександр Кониський, спудей Ніжинського ліцею,

зайшов якось до високого начальства Пилипа

Морачевського, інспектора ліцею князя Безбородька

і Ніжинської міської гімназії. У грізного інспектора на

столі лежав газетний відбиток вірша «Великому цареві

нашому», а поряд Євангелія латиною, німецькою,

грецькою і рукопис господаря дому українською.

– І як же це так: «великий цар» і український переклад…

Ще Петро І велів: «Дабы особливого наречия

не было».

– Кесарю – кесареве, а Богові – Боже, – преспокійно,

всміхнувшись лише очима, відказав інспектор,

що відбирав при перевірках в спудеїв українські

книжки – від себе і від них відвести біду.

– А якщо цей кесар – «чудище Обло»?

– Огромно и лаяй, – в тон відказав інспектор.

– І не тільки лаяй. Шевченка в заслання в одні краї,

Гулака, Костомарова і Куліша – в інші… Царі приходять

і відходять, а Святе письмо рідною мовою залишається.

– І ви сподіваєтесь, що ваш переклад колись видрукують?

– Все минеться, правда й добро зостанеться. Все

минеться, а Слово Боже зостанеться. Воно прийде

зрозумілим для нашого люду, хоч які б на йому ставитимуть

загати. А вони, на жаль, будуть.

Куди вітри дмуть, Пилип Морачевський знав від

сановників, від чиновництва різної масті. Через три

роки по закінченні першого українського перекладу

Євангелія Валуєв напише своє знамените: ніякої

малоросійської мови не було, нема і бути не може.

Введуть доплати російським урядникам, що працюють

в Україні, Емський указ заборонить навіть

ввезення українських книг та брошур, навіть слів

до пісенних нот; одночасно ж валуєвським циркуляром

урядовцям заборонять носити широкі штани

та вишивані сорочки… Історики нарахують 173 заборони

української мови.

І все ж по закінченні перекладу Морачевський

клопотатиме перед митрополитом Ісидором: «Усіма

мовами проповідують Слово Боже: сповідувачі

106106

Христа Спасителя мають Біблію своїми мовами, а

Малоросія, мовою якої розмовляє близько 12 мільйонів

православних християн, не має своєю мовою

навіть Євангелія… Високі Божественні істини з усією

просто тою, ясністю і теплотою Євангельського вчення,

викладені природною, цілком зрозумілою кожному

мовою, з якою зливаються всі ідеї та уявлення народу,

осяяли б темний розум найяснішим спасенним

світлом Віри та очистили б хистку моральність народу