Імена твої, Україно - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 14

мабуть, не вмів ходити, тільки все підбігцем, лиш

поли синього жупана розвівалися; гетьман, що не мав

своїх дітей, подумки тішився юним помічником-непосидою:

«Добрячий козацюга буде…».

– Ваша ясновельможносте, вам відразу два листи,

– подав пакети джура. – Певно, не з близьких країв.

Гетьман, відпустивши кивком голови верткого

юнака, надовго схилився над листами. Крізь стримані

рядки польського короля Сигізмунда ІІІ проступала

погано тамована тривога за долю сина і решти польського

війська, що застрягло гірше, ніж у болоті, під

Москвою. Королевич же Володислав без дипломатії

писав зі своєї ставки в Тушино про крайню потребу

у помочі, доки він зі своїм військом не зліг до ноги у

підмосковних лісах та перелісках.

Листа королевича Сагайдачний пробіг швидко і

відклав, бо там, окрім уклінної просьби, годі знайти

щось нове чи особливе, а от писане королем Сигізмундом

перечитував кілька разів, обмацуючи очима

кожне слово, мов хотів зазирнути за нього, чи не заховане

там щось таке, досі незнане, з чого могла би в

майбутньому трапитись вигода.

Сагайдачному не складно було відмовити королю,

вигадавши якісь перепони, але й поміч у загрозливий

час чогось важила – Сигізмунд був люблячим батьком.

«Йти – не йти?» – хиталася думка човном на

хвилях, доки твердо на хитавиці не спинилася: «Треба

йти. І потрібно невідкладно скликати велику раду».

Козацька старшина на раді, на подив гетьманський,

вагалася небагато, ніхто не гарячкував і не

хрипнув, доводячи власну правоту, якось швидко зійшлися:

збиратися у похід, починати лаштуватися

вже, аби вийти добре готовими.

Гетьман

Сагайдачний

Петро Конашевич

5656

Тріпотіли на вітрі козацькі хоругви, били копитами

застояні і добре годовані коні, та й в очах самого

козацтва зачаїлося нетерпіння; святі отці відправили

молебень і благословили воїнство. Величезною колоною

вишикувалося двадцятитисячне військо та ще

море народу вийшло проводжати. А як вдарили литаври,

враз перекривши людський гомін, виїхав попереду

Петро Сагайдачний, і військо рушило. Довго

ще бігли обабіч у хмарах куряви невгамовні дітлахи,

махаючи на прощання рідні та знайомим.

Козацька лавина через Сіверщину стрімко йшла

на схід, долаючи інколи по тридцять верст від сходу і

до нового сходу сонця, ламаючи тим самим будь-які

розрахунки московської старшини. Заскочене зненацька

місто Лівни боронилося безтолково і, вражене

панікою, швидко здалося. А ось уже до гетьмана

ведуть зі зв’язаними руками воєводу Микиту Черкаського:

розкуйовджена борода, один рукав каптана

обірваний, обличчя в сажі, як не нагадує цей

похнюплений дядько гонорового ще недавно і властолюбного

воєводу. З маршу падає Єлець, гине тутешній

воєвода Андрій, що з панічної розгубленості

не тільки не зміг налагодити оборони, але й захистити

власну жінку, яка стає полонянкою. Цілий гурт

привели до Сагайдачного взятих у полон з одягу і обличчя

зовсім не московитів, тільки декілька хіба їх

нагадували.

– Хто ж ви будете? – запитує гетьман.

– Царський посол до Криму Степан Хрущов, –

відказує перший, очевидно, старший.

– Піддячний Семен Бредихін, – озивається інший

і показує в бік чужоземців. – А це нам кримський

хан дав на дорогу охорону.

Про що балакав посол із піддячним, вияснилося

вже на першому допиті. Москва вмовляла кримчаків

вчинити набіги на південь козацьких земель, аби грабіж

і загроза невільництва зв’язала руки козацькому

війську.

Падають у раптових і стрімких атаках Скопин,

Данков, Лебедин і Ряський, взято Шацьк, не витримав

несподіваного штурму Стародуб. Але на війні

як на війні – особливо запеклий опір вчинило місто

Михайлов.

– Не яке цабе, – сказав перед походом на нього

гетьман полковникові Милославському. – Долі

кампанії Михайлов ніяк не вирішує, але взяття цього

міста зміцнило б нам лівий фланг. Бери тисячу вершників

і штурмуй глупої ночі.

Милославському не щастило спочатку – під час

нічного переходу зірвалась гроза, проливний дощ на

очах із дороги зробив болото, і під місто полковник

з військом підійшов геть через кілька годин, відколи

розвиднілося. Але буквально перед тим із Сапожка

захисникам підоспіла підмога, а потім уже, під час облоги,

– і з Калуги, і з Серпухова.

Але більше за підмогу і зливу Михайлову посприяли

неймовірні й страхітливі чутки про козаків, що

ширилися містом.

– То змії і вовки хижі!

– Чули? Польський король і козацький гетьман

хочуть знищити православ’я і в віру свою навернути.

– То ж козаки православні…

– Та які вони православні, кажуть, ріжуть священиків,

палять монастирі й церкви.

– Всіх убивають у взятих містах, а дітей – навпіл

шаблями.

Гармати били майже впритул по дерев’яних стінах,

летіли запалювальні ядра, козаки ішли на штурм,

ось уже рукопашний бій зав’язався на валах, але все

марно. Врешті Сагайдачний, аби не марнувати часу,

дав відбій.

– На Москву! – передали полковники війську

розпорядження гетьмана.

Розбивши ратників під час переправи через Оку, козацька

лава каширською дорогою ринула на столицю.

Обійшовши її, нарешті з’єдналася з поляками. У став ці

королевича Володислава під Тушино нарешті відбулася

зустріч, на яку так чекали поляки.

Рівними рядами, як під лінійку, вишикував королевич

піших і кінних на великому лугові. Вочевидячки

військо не втратило духу і дисципліни, та обносилися

вже жовніри, бойові коні не переступали

нетерпляче з ноги на ногу, рвучи вудила, а, опустивши

понуро голови, світили вигнутими худими ребрами

– далеко від Тушино до Речі Посполитої… Лиш

сонячний зайчик грався і зблискував на золотих піх

5858

вах дорогої шаблі королевича Володислава. Гримнула

музика…

– Ваша гетьманська ясновельможносте, як ніколи

раді цій зустрічі, – розпочав королевич урочистості

і в голосі його проривалася непідроблена щирість, не

скаламучена формальностями етикету. – Ми вітаємо

славне запорізьке військо, яке розбивало досі, мов

глиняні горшки, московські фортеці. Я певен, немало

воно засяде ще слави у спільних походах.

Після урочистої зустрічі й короткого обміну думками

один на один Сагайдачного з Володиславом,

розпочалася спільна військова рада.

– Польська сторона пропонує очолити штурм

Московський

похід

Москви гетьману Сагайдачному. Бойовий досвід подібного

штурму козаками набуто завидний, – розпочав

королевич раду з конкретної пропозиції.

Полковник Яків Неродич, знаний у війську більше

під іменем Бородавка, схилився над вухом гетьмана.

– Знову поляк хоче жар загребти козацькими

руками. Без нас їх би тут мухи заїли, – невдоволено