Царський курйоз - Зуев-Ордынец Михаил Ефимович - Страница 6

Ібрагім з недитячою, осмисленою зненавистю дивився на чудове місто. Воно здавалося йому величезною тюрмою, з якої неможливо втекти. Щоб не бачити проклятого міста, хлопець відвернувся і глянув на південь, де була його рідна земля. Там яскравими зеленими цятками спалахували під місяцем хвилі Мармурового моря і чорними плямами лежали Принцеві острови. Гарячі сльози защипали очі Ібрагіма, і крізь текучу їх каламуть він раптом побачив вітчизну — спекотну долину швидкого Магребу і рідну Лагонь, її круглі, з конічними покрівлями хатини-тукули, оточені колючим валом із зрубаних мімоз, що був захистом від ворога та диких звірів. Хлопець побачив свого батька, яким запам’ятав його в останню хвилину прощання, коли той журно прикрив голову білою з зеленою каймою шамою раса, побачив свою улюблену сестричку Гумаре і старого вірного слугу Малькарафа. Крізь пекучі сльози він побачив навіть своє останнє полювання з хитрим досвідченим Малькарафа.

Вони продираються крізь густі зарості мімоз, обвитих ліанами, з яких подекуди витикаються темно-червоні шапочки алое. Над їхніми головами, стрибаючи з дерева на дерево, сповнюючи ліс диким гавкотом, проносяться зграї довгогривих павіанів. Малькарафа кумедно погрожує їм сухеньким чорним кулачком, він боїться, що мавпи сполохають дичину. Та ось у заростях показалося стадо ніжних, граціозних діг-діг — карликових антилоп. Пущена рукою Ібрагіма стріла злетіла, мов птах, і встромилася, тремтячи, у стовбур дерева.

Малькарафа сердито вириває з його рук лук і показує, як треба цілитись:

— Стій прямо, коли натягаєш тятиву, не відкидайся назад. Вистав праву ногу вперед! Це тобі опора.

Малькарафа кричить з удаваною суворістю, павіани кривляються на гілках, передражнюючи старика, а Ібрагім дзвінко регоче, йому безпричинно радісно: Так яскраво світить рідне сонце, такі чудові незаймані ліси і такі смішні гримаси веселих павіанів!

Полювали вони в околицях Лагоні, і частенько Ібрагім вертався додому, сидячи за спиною Малькарафа у спеціальному дитячому мішку. Вхопившись рученятами за плечі слуги, він міцно спав, і голова його похитувалася в такт крокам старика.

Було й інше полювання, справжнє полювання на слонів. На це полювання Ібрагім ходив з батьком. У ті радісні дні до дому раса збиралися загони воїнів і галасливі юрби навколишніх жителів — для облави і оточень. Малькарафа приводив Боршота, веселого лукавого слона. На спині Боршота, в маленькому паланкіні, Ібрагім і робив свої далекі мисливські походи. © http://kompas.co.ua

З прохолодних плоскогір’їв, з вейна-дегі, мисливці йшли на багато днів у задушну нижню кволлу, в савани. Мисливці виганяли стада слонів із заростей на рівнину і цькували їх цілими днями. Убити слона — це все одно, що перемогти сто ворогів, тому той, хто вбив слона, мав право носити у вусі золоте кільце, а хвіст забитої тварини вивішувався перед тукулом мисливця. Один бивень одержував мисливець, другий, той, який першим торкався землі, коли слон падав, віддавали расові. Під час полювання батько не раз знімав Ібрагіма з спини Боршота, садовив на арабського огира і навчав сина метати на скаку спис. Він казав при цьому: «Ефіоп народжується із списом!»

Батько часто брав Ібрагіма і в інші далекі походи.

Військові загони лагоньців перетинали похмуру, випалену до шлаку пустелю Данакіль. Вони йшли по дорогоцінну сіль до асалів — великих соляних озер. Під час таких походів не раз за піщаними барханами з’являлися голови данакільців з високою шапкою волосся, простромленою дерев’яною голкою, і на караван лагоньців сипався дощ стріл та списів. З високої спини Боршота Ібрагім бачив усі подробиці битв, а мудрий Малькарафа учив його в цей час, як вишиковувати списоносців і як ховати в засаду лучників.

По шкіру гіпопотамів, потрібну для щитів, лагоньці ходили в далекі походи до великого озера Тан. Тут Ібрагім на власні очі бачив, як багатоводий Аббай, впадаючи в озеро, широкою сріблястою стрічкою звивається серед голубої озерної води, не змішуючись з нею, і виходить з озера прудким потоком, який дає початок великому Бахр-ель-Азраку — Голубому Нілу.

Батько Ібрагіма рідко бував удома. Він завжди з кимсь воював, йому потрібні були невільники, яких він продавав арабам. У гонитві за цією живою здобиччю рас переправлявся із своїми загонами через Бахр-ель-Азрак і нападав на кочових негрів шанкдййт ходив на морське узбережжя полювати на боязких фалашів або заглиблювався в гори для сутичок з войовничими сомалі. І всі його походи увінчувалися перемогою. Воїни раса пригонили в Лагонь каравани бранців, а потім «дорогою невільників» відправляли на морське узбережжя на продаж арабським купцям. Тільки остання, нещаслива війна скінчилась поразкою і ганьбою.

Почалося з глухих розмов про те, що данина, яку Лагонь виплачує «великому турку», котрий живе за трьома морями, в місті Стамбул, у величезному кам’яному тукулі, надто тяжка. Потім про це стали кричати відкрито на вулицях і на базарній площі Лагоні. Мабуть, незадоволення турками охопило весь Хабеш, бо незабаром негус[11] скликав усіх підвладних йому расів на раду, платити чи не платити данину «великому турку». Разом з батьком в Аксум, стародавню столицю Хебешу, вирушив і Ібрагім. Він навіть побував на великому банкеті негуса, що тривав від світанку до заходу сонця. Для цієї царської учти було забито вісімсот биків і відкупорено стільки ж бочок медового вина. Батько Ібрагіма був принцом крові, близьким родичем негуса, що походив з того ж славного, можновладного роду Шоа. Він сидів на банкеті недалеко від негуса, а поруч з батьком — Ібрагім. Який пишний був негус, «побідоносний лев»! У чорній широкій шовковій мантії, з білим платом навколо голови негус велично сидів на червоних подушках. Охоронці в пурпурових і ніжно-зелених, як смарагд, шатах тримали над головою негуса шитий золотом балдахін. По праву і по ліву руку від нього сиділи благородні раси з позолоченими щитами біля ніг і лев’ячими шкурами на плечах. Очі Ібрагіма розбігалися від цієї пишноти, і він завмирав од захвату й пошани, бачачи навколо стільки непереможних воєначальників.

А після банкету почалася нарада в палаці негуса. Вона тривала кілька днів’ Негус і раси радилися доти, поки не надійшла звістка, що «великий турок» рушив проти них свої війська. Тоді і негус, і раси, і батько Ібрагіма також скликали воїнів і пішли на смертну битву з ворогом.

Десять днів притихла Лагонь жила тривожним, тоскним чеканням вістей з поля бою. Вісник примчав на світанку. Він зупинив загнаного верблюда біля тукула раса і, розриваючи на собі одяг, заволав на все місто, що війська негуса — «побідоноеного лева» — і загони расів розбиті, що багато расів попали в полон і що ворог іде сюди, на Лагонь. Перелякані лагоньці, схопивши деякі пожитки і зібравши свої стада, сховалися в околишніх лісах. Лише з тукула раса ніхто не тікав — там чекали свого нещасливого господаря.

Через два дні в Лагонь припленталися юрби змучених, поранених, розгромлених воїнів, а ще через день прийшли загони «великого турка» — араби і величезні негри-суданці. Одразу ж запалала Лагонь, підпалена з усіх чотирьох кінців, і по дорозі, освітленій багровою загравою палаючих тукулів, прибув турецький паша-сераскір[12]. За його конем брели в кайданах і в дерев’яних колодках на шиї полонені раси, серед яких був і рас Лагоні — батько Ібрагіма.

На базарній площі на очах зігнаних ударами списів жителів сараскір плював в обличчя батькові Ібрагіма, смикав його за бороду і бив по шоках. Проте рас від потрясінь, яких зазнав, зовсім не відчував ні ганьби, ні болю, лише облизував сухим язиком чорні потріскані губи і голосно просив пити. Але ніхто з переляканих лагоньців не насмілився напоїти свого вождя.

Турки наклали на Лагонь жахливу данину слоновою кісткою, звірячими шкурами, плитками солі, скотом та людьми. Всіх лагоньських дітей та юнаків віком від шести до вісімнадцяти років погнали «дорогою невільників» на морське узбережжя, де їх чекали кораблі арабських купців. «Дорогою невільників» довелося вирушити і синові раса, Ібрагімові, бо йому йшов уже сьомий рік. Але син раса не потрапив на невільничий корабель. Сераскір послав його заложником в Стамбул, оголосивши перед тим прилюдно, ото коли лагоньці ще раз повстануть проти влади «великого турка», то сина їхнього раса зашиють у мішок з камінням і кинуть у море.