Царський курйоз - Зуев-Ордынец Михаил Ефимович - Страница 1

1

Михайло Зуєв-Ординець

ЦАРСЬКИЙ КУРЙОЗ

©

 http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російського оригіналу Т. К. Дорохов

Художнє оформлення В.Я. Савадов

ЦАРСЬКИЙ КУРЙОЗ

Повість

1

Пан великий посол узяв перо. Щоб не забруднити чорнилом мереживні манжети каптана, засунув їх глибше в рукави шлафрока і підсунув ближче книгу «Приклады, како пишутся комплименты разные». Заглядаючи в книгу, почав писати:

А далі писав уже від себе, забувши про книгу з компліментами:

Великий посол погриз борідку пера і подумав гірко: «Шостий рік, мов злочинець до галери прикутий, гребу і гребу, нікуди не причалюючи!»

Але писати цього не став. Чого доброго, дійдуть зухвалі слова до государя, ще більше розлютується.

Великий посол писав Федорові Головіну, близькому бояринові і начальникові Посольського приказу. Писав уже не вперше — а все марно! На слізні свої благання одержав він цидулу від самого государя.

Великий посол відкрив італійську різьблену скриньку з секретним замком, що стояла поряд, завжди під рукою, і дістав царського листа.

Петро писав:

— Ач, баловство яке! Шхіпер! Чи звання це морехідне дорожче йому за титло царське? А може, смисл тут інший, таємний і глибокий? Шхіпер, себто керманич, — той, що кермо державне в руках тримає. Ох, і майстер на вигадки цар наш батечко!

А поряд з розгонистим височайшим підписом на папері — чорнильна пляма, схожа на наконечник стріли. Видно, не в настрої був «шхіпер Пітер», навіть перо кинув.

Ні, не лежить государеве серце до Петра Андрійовича Толстого. Все ще сердиться цар, усе ще не може забути, що у великому спорі його з царівною Софією стольник Толстой тягнув руку за Милославських і Хованського, разом з ними проти царя змову готував. А в достопам’ятному 1682 році, 15 травня, під час стрілецького заколоту, Петро Толстой сам кричав бунтівникам-стрільцям: «Наришкіни царевича Івана задушили!» Де ж таке забути! Недурно царські ближні переказували такі государеві слова: «Петро Толстой — людина вельми спритна, але, справу з ним маючи, тримай у кишені камінь добрий, щоб зуби йому вибити, коли кусатися здумає!..» Он як! Зуби, бач, вибити! Правда, після арешту царівни Софії Петро Андрійович змінив тактику: проти рожна тільки ведмідь пре, але цар Петро не забув першої зради Толстого. Держав його в опалі, далі од себе. Послав за воєводу в глухий Устюг. Від такого воєводства ні прибутку, ні честі!

І чого тільки не робив Петро Андрійович, щоб повернути собі царську милість. Старих кісток своїх не пожалів, за кордон учитись вирушив. Був у Падуї, в Мілані, Неаполі, Венеції, Флоренції. А чи легко отак пурхати, коли тобі за шостий десяток перевалило?

Не допомогли навіть воєнні заслуги Петра Андрійовича в Азовському поході. Цар усе-таки спровадив його далі від свого двору. В 1701 році відправив служити великим послом у Константинополь, у тридесяте бусурманське царство. І за це спасибі! Під час свого перебування в Нідерландських штатах цар послав двох опальних бояр на край світу, за море-кіян, тільки що не на острів Буян: одного в Ост-Індію, другого в Сурінам — подивитись, який скот тамтешні селяни розводять.

За п’ять з лишком років остогидло тут Петрові Андрійовичу. І земля, і небо, і вітер — усе чуже. А проте, великий посол невтомно, бадьорим оком стереже царський інтерес і російську політику пильнує. Та що користі? Мов осел з Езопових фабул чужу поклажу тягне й самі штурхани за це має. А вершки інші знімають.

Великий посол відклав, глибоко зітхнувши, лист і все з тієї ж секретної італійської скриньки дістав зошит, власноручно озаглавлений: «Меморія, себто пам’ятка, про тутешні діла». Ось вонн, усі тут — славні й великотрудні діла амбасадорські!

Розгорнувши зошит, прочитав свої записи:

Амбасадор скрушно похитав головою. Справа ця велика й важлива. Російський Азов, недавно відвойований у турків, для султана як сіль в оці. З Азова легко на Крим напасти і Чорне море воювати. А султан дивиться на Чорне море, мов на внутрішній покій власного палацу. Цю справу досконально розжувати треба. Проти запису стояла помітка: «Доручено вивідати Саві Владиславовичу Рагузинському». Ну, цей розжує, цей пронозливий!

Великий посол читав далі:

Проти запису про Мустафу-агу стояла помітка: «За наполяганням моїм вчинили таке: розоривши його, послали в ув’язнення поблизу Апдріанополя. А ще домагаюся, щоб його позбавили життя, бо недостойний жити на світі за ганебне своє діяння».

Так тобі і треба, бусурмане гололобий! Не користуйся в нужнику царськими портретами.

Прочитавши третій запис, великий посол смачно крякнув і засміявся. В цьому записі значилося: «За особистим царським велінням вивідати про самого султана, в якому стані себе держить і як справи державні вирішує, сам чи по наущению своїх любовних покоїв».

Це була справа дражлива й небезпечна. В такому ділі ходи, наче лин по дну, а води не скаламуть. А то турки не подивляться, що ти великий посол, живо у семибаштовий замок засадять, голодом уморять. Але все через того ж Саву Рагузинського любовні таємниці султанові вивідано без шуму. Ото в Москві сміятимуться, коли узнають, хто іменем султана державні справи вершить!