Anarchy in the UKR - Жадан Сергій - Страница 8

Мені здається, що я не можу зрозуміти головного в них — їхньої відстороненості, їхньої колективної пам'яті, ясна річ, що я не розраховував побачити тут жодних воскреслих тіней, проклятих і невідспіваних, я був готовий до подібної дистанційованості і тотальної недовіри, як я міг розраховувати на щось інше? аби розраховувати на щось інше потрібно було щонайменше народитись у їхньому теплому влітку і вітряному восени місті, потрібно було школярем класти квіти до пам'ятника визволителям, знаючи, на чиїх кістках цей пам'ятник побудовано, потрібно було спостерігати щороку як осипається шовковиця і покриваються вуличним пилом вишні, ходити зранку на міський базар чи по конторах, мати свій бізнес, виховувати дітей, вітатись із перехожими на вулиці, виходити довгим, як блюзи, літнім вечором до річки, сидіти мовчки над нею, дивитись на протилежний берег, на якому, так само як і на твоєму, немає нічого — ні минулого, ні теперішнього, і розуміти, що навіть якби той старий міст всетаки уцілів, ти б ним навряд чи захотів перейти на протилежний бік, тому що насправді — і цього я теж зрозуміти ніколи не зможу — з цього берега, з цього міста, від цієї пам'яті тобі просто немає куди іти.

8. Ти міг померти і цього разу.

Він мав добре й мужнє лице, лице тридцятирічного чоловіка, якому хочеться дати всі сорок, тому що він ніколи не ховався від сонця і не відмовлявся від алкоголю, сьогодні так точно. Виглядав він втомлено й розпачливо, розпач його був гіркий і якийсь ніжний, інтимний, видно було, що в нього проблеми з бабою і що бабу цю він, очевидно, любить, а вона, сука, терзає його незагартовану ніжністю душу, душу тридцятирічного чоловіка, який звик у цьому житті до всього — до крові, до бруду, до роботи, до спирту, до принижень і помсти, але не до ніжності, тут він був просто не готовий щось протиставити світові, окрім хіба що набухатися зранку й їздити занімілим від літа містом у пошуках розради й подальшого алкоголю, ні першого, ні другого, ясна річ, не знаходячи.

Вчора по обіді друга-Білого викликали додому, дзвоник був офіційний, Білий мав бути зранку на кафедрі, варіант не поїхати, який я йому радив, Білого не влаштовував. Він вийшов серед ночі на трасу, простояв там пару годин, але все-таки поїхав. Наступного ранку ми з Льошкою теж вирішили їхати. Все, що можна було тут побачити, ми побачили кілька разів, з нами вітались перукарка і продавщиця з газетного кіоску, помітивши нас на вулиці, директорка музею переходила на інший бік, офіціанти знали наперед, яку водку ми будемо просити. Ефект несподіванки минув, наступали суворі будні тижневого запою, останній день я пролежав у готелі, страждаючи, як я думав, від алергії. Ми вирішили рухатись на північ, де у 18му році в лісах формувались перші повстанські загони. Автобуси туди не ходили — з 18го року в цьому плані мало що змінилось. Добре, вирішили ми, які автобуси — вийдемо на трасу, застопимо що-небудь.

На виїзді з міста стояли дві тьолки, про щось перешіптувались, дивлячись на нас, і, здавалося, нікуди їхати не збирались. Нас, натомість, ніхто не брав. Поруч була річка, над нами висіли низькі хмари, трава була запилена, дорога порожня. Він, очевидно, не збирався зупинятись. Сповнений своєї гіркої туги, сповнений алкоголю, поклавши на власний суспільний статус, поклавши на власний, хоч який там він у нього був, сімейний статус, поклавши, зрештою, на правила дорожнього руху, він ганяв неквапливим пообіднім містом, намагаючись забитись на своїй копійці в якийсь темний глухий кут, в якому його розпач його не знайде і де можна буде пересидіти до кращих часів. Врешті, за якимось внутрішнім імпульсом він повернув із центральної вулиці в бік заводу, оминув даі (дивно, що не посигналив їм), проїхав уздовж складів, ще раз повернув ліворуч і опинився на виїзді з міста, де побачив нас.

Як я вже говорив, зупинятись він не збирався. Проте щось у його затуманених гіркотою мізках в останній момент спрацювало, і він вдарив на гальма. Та це лише так говориться — вдарив, він був уже не в тому стані, аби бити по них різко і рішуче, він ударив по них скоріше розпачливо і непереконливо, копійку потягло з дороги, вона проповзла добрих метрів двадцять і завмерла, тяжко схлипуючи. Ми підбігли. Довезеш? питаємо. Він думав. Про що він думав? Бог його знає, про що люди думають в такому стані за кермом, єдине можу сказати, що він не сумнівався, сумніву в його очах не було, було скоріше загальне нерозуміння — хто ми такі, хто він такий, для чого він зупинився.

Добре, сказав він.

Скільки? питаємо.

Ніскільки, каже він.

Як ніскільки?

Так, ніскільки, за бензин заплатите і поїхали куди хочете.

Ми теж подумали — о'кей, говоримо, давай, сіли в копійку, зачинили двері, машина рушила, і тут ми все зрозуміли. Одне пиво він щойно закінчив, друге дав погримати мені. Потримай, каже, а це нічого, питаюсь, що ти п'єш за кермом? У мене проблеми, говорить він, мені хуйово. А, кажу, тоді нічого. Копійка рвонула назустріч обрію, проїхала метрів двісті й заглохла. Що таке? питаю.

Потрібно штовхнути, сказав він, проблеми з двигуном. Ми вийшли і почали штовхати, прикольно, подумав я, хто кому має платити. Ну, та він нам навряд чи заплатив би. На автозапразці була черга. Але він у черзі, судячи з усього, стояти не збирався, він лаяв водіїв, лаяв заправників, критикував світопорядок у цілому, що робити будемо? спитався я, зараз-зараз, гарячково думав він, давайте, сказав нам врешті, очевидно на щось зважившись.

Що? Штовхайте! Ми вийшли і знову покотили нашу копійку, двигун завівся, водій натиснув на газ і різко повернув назад на ГуляйПоле. Ей, занервував я, ми що — назад? Зараз-зараз, лише й повторював він. Копійка увірвалась у містечко. В перший поворот він не вписався, виїхав на хідник і якийсь час їхав так. Потім виїхавтаки на дорогу. Час від часу він стурбовано дивився, чи тримаю я його пиво. Я тримав. Ми рішуче промчали містом, минули наш готель, біля якого терпеливо сиділа знайома нам продавщиця газет, відчайдушно проскочили вокзал і стадіон, посигналили біля якогось кафе і вискочили на іншу околицю, По-моєму, чувак промахнувся, він прошивав це місто, як дельфін акваторію, розлякуючи карачкуватих, як гуси, бабусь, що несли з базару нерозпроданий самогон, і відчайдушно клаксонячи птахам і янголам, які потрапляли, не встигнувши відступитись, в лопасті реактивного двигуна його копійки, від чого радіатор заливався кров'ю, а копійка ревіла і глохла.

Але на іншому виїзді з міста теж була заправка. Ми залили повен бак, розвернулись, знову прорвались крізь місто, переїхали через міст і рушили на північ. Його пиво ми з ним випили. Його справді щось мучило. Він час від часу бив себе долонею по голові, з відчаю і якогось жалю до самого себе, ніби хотів сказати сам собі — ось тобі, за те, що не зміг уладнати як слід свої проблеми, ось тобі, тримай, крім того, якби він себе не бив, він безперечно заснув би, а так ці різкі короткі удари виводили його зі сну, а нас із жахливого заціпеніння.

Я намагався з ним говорити, намагався робити музику в його магнітофоні голосніше, аби лише відволікти його від сну, що важким туманним циклоном насувався на його свідомість, але він і сам усе контролював, він усе контролював і усе бачив, в якийсь момент я його зрозумів — о'кей, думав він, нормальні чуваки мені трапились (це він про нас), відвезу їх куди треба, повернусь назад, уб'ю цю суку на хуй, відремонтую копійку, пострижусь, о'кей.

Але пиво ми випили, музика його не тішила, тому не дивно, що він засинав під цим сонячним промінням, в серпневому повітрі, наповненому хмарами, ніби соком, між двома містечками, одне з яких ми назавжди покинули, а до іншого навіть не сподівались потрапити. Ми б теж, очевидно, заснули, якби за кермом був не він. Це була дивна подорож, у всіх сенсах дивна — і дорога була дивна, все гірша й гірша, і день був незрозумілий, він тривав так довго, що я починав думати, чи не закінчиться він для нас прямо тут і прямо тепер, і водій наш так дивно і так гірко переживав свої негаразди, що я навіть не міг сказати йому — брат, зупинись, зупинись, брат, давай ми вилізрмо з твоєї копійки, та й сам ти вилазь, куди ти такий поїдеш? не міг я йому такого сказати, його б це остаточно убило, потрібно віддавати належне чужому безумству, адже невідомо, як ти сам за пару років будеш поводитись на людях. Він переїжджав зі смуги на смугу, мчав по зустрічній, засинав час від часу і знову бив і бив себе долонею по голові, не давав собі спуску, не міг відпустити себе з Богом, аж доки ми несподівано благополучно не в'їхали до потрібного нам містечка і, принагідно розігнавши з дороги зграйку піонерів на велосипедах, не загальмували біля автовокзалу. Ти назад хоч доїдеш? запитався я. Та ясно, не зовсім зрозумів він мене. Ну, спасибі тобі, кажу. Добре, давайте, — він попрощався з нами без жалю і надії на повторну зустріч, ніби це не ми проїхали з ним щойно цю дорогу смерті, завдовжки сорок потойбічних кілометрів. Очевидно, його дорога була куди небезпечнішою за нашу.