Вершини - Димаров Анатолий - Страница 33

Десь за хребтами, в підсиненій далині, лунає ослаблений відстанню постріл: мої друзі?таджики таки ходили не даром – стріляти в білий світ, як у копійку, вони не стануть нізащо. Може, ось у цю хвилину, зірвавшись із виступу, котиться поцілений на смерть гірський красень рогаль, а за ним услід скаче Мухла, щоб наздогнати, вхопити за гострі копита, звалити на плечі важку теплу тушу та й перти на собі до самого табору, бо його, власне, для цього й узяли, повного молодої сили й енергії, завжди безвідмовного Мухлу.

– Мясо сля?адкий!..

Поправляю рюкзак, починаю спускатись донизу...

Анатолій мене знаходить уже на Тау?Міці, майже на вершині. Вимотала мене ця могутня дама до краю, і я лежав, як то кажуть, копита відкинувши, мріючи лише про одне: щоб усі турмаліни на світі провалилися крізь землю, а за це щоб якась добра душа однесла мене назад у табір та й опустила м’якенько на койку. Вчепився б у неї руками й зубами, не розлучався б із нею, із рідною, до самого скону. Думав, куди мене здуру занесло, і плакать хотілось.

?– Анатолію Андрійовичу, якими вітрами? Та вам уже можна значок альпініста давати!

Стояв, налитий іронією, такий свіжий, такий бадьорий, наче й не видирався на оцю запамороч?ливу крутизну. Мов прогулювався Хрещатиком та й наткнувсь випадково на мене.

– Рушили?.. Лишилось – рукою подати!

Ох, рушили...

Одриваю своє змучене, своє налите втомою тіло (важу я зараз півтонни, не менше) од ласкавої теплої брили, зводжусь на рівні, що тремтять?під?гинаються.

– Під нами п'ять тисяч сто,– повідомля Анатолій.– Лишилося зовсім мало. Ось прокладемо на Тау?Міку дорогу – машинами підніматись будемо.

– А не можна посидіти до того часу, поки прокладете дорогу?

– Можна, чого ж. Тільки доведеться довгенько сидіти... Пішли, дорогенький, на вас чекають найкращі у світі турмаліни!

І я пішов. Я майже топтався на місці, долаючи кляту крутизну, не знаючи, за які смертні гріхи отак люто караюсь. Чіплявся поглядом за найближчий камінчик, не випускав його з поля зору, щоб він раптом не взяв та й не перемістився вперед. Лише зараз я починав розуміти по?справжньому, що то значить до останньої краплі. Ще метр, ще один порух – і мене взагалі не стане. Розсиплюсь, розмажусь по оцьому камінні, по отій Тау?Міці, і ніхто мене навіть під мікроскопом не виявить!

Та лишався черговий той метр, я з подивом відчув, що й досі живий. І не тільки живий – ворушу, бач, ногами, хапаючи по?риб'ячому розтуленим ротом розріджене до краю повітря.

Ота пігматитова жила, якій спало колись на думку забратись під самісіньке небо, виникла саме тоді, коли з мене витекла остання краплина... сили, життя – називайте як хочете, мені вже було все

одно. Я стояв на ній, клятій, ще не усвідомлюючи, на чому стою, коли Анатолій, виринувши з?за невисокої скелі, низенько вклонився, ще й зняв з голови в'язану шапку:

– З приїздом, маестро! Прошу любити й жалувати!

Прийшовши трохи до тями, починаю роздивлятись легендарну цю жилу. Тоненька здалеку, вона насправді метрів з п'ятнадцять завширшки, а як залягає углиб, це виявить майбутня розвідка, коли закладатимуть шурфи. А то й свердловини. Скільки ж це треба було мільйонів років, щоб оця юна красуня наважилась показати краєчок свого чарівного лиця!

А он і камінь, під яким Анатолій знайшов перший свій турмалін.

Анатолій добре потоптався по жилі. Про це свідчить немов кротами перерита порода, розкидані моріони, що вилискують антрацитом.

– Ставайте ось тут,– підводить мене Анатолій до неглибокого, по коліна, ровика, проритого знизу вгору.– Тут ще повинні бути один?два погрібки. Тож ні пуху ні пера!

Я його посилаю за традицією до чорта і розглядаю ровик. Він був колись наповнений глиною, тепер глина вибрана, і в стінці чорніють отвори: невеличкі печерки, в яких так любить ховатись коштовне каміння. Ровик вибраний майже весь, мені лишилося не більше двох метрів, і я без особливої надії, щоб тільки не зажити слави останнього ледаря, заганяю молоток в свіжо?жовту спресовану масу.

Відламується добрячий шмат глини, в ній щось гостро зблискує. З войовничим вигуком ту глину хапаю, розламую, дістаю зелений кристалик. Невеличкий, з ніготь, але – турмалін. Роздивляюсь, милуюся – не можу намилуватись: адже це перший здобутий мною турмалін!

Обережно кладу кристалик на рюкзак. Вже не беру – хапаю прожогом молоток: тут має бути мрре турмалінів! Де й поділася втома.

Довбаю глину як навіжений. Але жила, ледь поманивши мене, одразу ж замкнулась: глина й глина і хоча б тобі уламок кристала!

За кілька хвилин мій запал згасає: я не належу до тих терплячих осіб, які цілісінький день можуть не зводити очей з нерухомого поплавка. Довбаю глину все млявіше, все неохочіше, дивлюся на неї з такою відразою, наче мені доведеться її всю з'їсти.

Проходжу майже весь ровик. Уже й не менше години збігло, а турмалінів немає.

Будь ти неладне, отаке невезіння!

Дивлюсь у небо, чи високо сонце, щоб зробить перерву на обід, і досі ясне небо здається зараз сірим й похмурим.

– Як справи? – цікавиться Анатолій: він довба щось під каменем.

– Нічого немає,– відповідаю пригнічено. І зозла б'ю многостраждальним моїм молотком об породу.– Порожньо, як у старця в кишені.

– А я дещо знайшов.

– Покажіть! – так і кинувся до нього.

Бачу не менше десятка кристалів.

Та?ак... Все зрозуміло. Поставив мене на вироблене місце, а сам вершечки збирає!

Похмурий, повертаюсь до ровика. З ненавистю заганяю в глину молоток. Хоча б швидше вибрати. Плюнути й піти собі геть.

– Досі нічого не знайшли? – Анатолій.– А це що?

Присідає, показує пальцем на зачищений борт.

Там щось підозріло чорніє. Б'ю молотком і вивалюю великий кристал.

– Так це ж моріон! – кажу розчаровано.

– Моріон,– погоджується Анатолій.– А ви глибше копніть! Моріони ніколи не лежать поодинці: компанійські хлоп'ята.

Без особливої надії починаю підкопувати стінку.

Знов моріон... Ще один моріон... Поступово вимальовується контур порожнини. Вона що, натовчена самими моріонами?

– Копайте, копайте! –Анатолій все ще стоїть наді мною.

І тут спрацьовує ніким ще не досліджений закон неофіта: коли початкуючого мисливця вперше беруть на полювання, він обов'язково вб'є найбільшого зайця. Навіть якщо забуде зарядити рушницю. Заєць сидітиме, як приклеєний, поки неофіт, ледь попадаючи набоєм в патронник, зарядить рушницю і, навіть не прицілившись, стрельне. І хай увесь шрот пролетить мимо, не зачепивши і вуха, заєць покірно ляже до ніг неофіта.

«Якщо ще раз дістану моріон – завалю всю печеру!»

І печера, злякавшись, підсовує мені ще один великий кристал.

Долонею відчуваю, що це вже щось інше. Одразу ж спітніло чоло, застукотіло серце. Витягаю руку так обережно, наче в ній келих, повний шампанського.

Турмалін!

Та ще який турмалін!

Стискаю його так, наче він затріпотів уже крильцями, щоб пурхнути геть.

– Що там у вас?

– Турмалін,– шепочу, щоб не налякати кристал: він пульсує в долоні, наче живий.

– Покажіть!

Обережно, боячись і дихнути, розкриваю долоню. На ній застигла веселка.

– Королівський! – каже Анатолій з такою побожністю, наче перед ним якщо не сам король, то принц крові.– Вітаю! Таких розмірів мені ще не доводилося бачити.

Я одразу ж виростаю у власних очах.

Милуємось розкішним кристалом. З трудом віриться, що сліпа природа може з таким смаком підбирать кольори. Синій, зелений, рожевий. Фантастичний малюнок в бездонній прозорості. Кольори наче спливають зсередини, гарячі, живі, і ми, заворожені, не можемо відірвати очей.

Знову лізу рукою в погрібець і знов щось одразу ж намацую.

– Є! – кажу до Анатолія.

Дістаю таке чудо, що йому місце хіба що в казковій печері Алі?Баби.

Лепідолітова троянда. Ніжно?бузкового кольору, з пелюстками, що розгорнулися віялом, а посередині ідеальної форми рожевий кристал.

Рубеліт! Рожевий турмалін найвищого гатунку. Мрія кожного ювеліра?огранювальника. Лежить на моїй розкритій долоні, як найвища нагорода за всі оті муки, яких мені довелось зазнати.