Вершини - Димаров Анатолий - Страница 30

– А може, десь застряв,– втішила інша.– Може, й убило.

– Та нічого з ним не сталось! – заперечував друг Анатолія, що прийшов вранці третього жовтня.– Його й скелею з ніг не зіб'єш! Не те що якимось там камінцем!

– А чого ж його й досі немає?

– Щось, мабуть, затримало. Ти наче в горах не була! Ніде твій Анатолій не дінеться.

– А як же ве?есілля?

– Коли вам до загсу?

– На дванадцяту.

– А зараз лише десята. Ще море часу. Почекаєм.

– А як не прийде?

– Все одно підем до загсу. Ми з Анатолієм все продумали... Та не дивись на мене так, за аксакала заміж не видамо!.. Вітю, ходи?но сюди! – гукнув у вікно.

І поки невідомий Вітя обходив будинок, по?ді?ловому спитав:

– Паспорт Анатолія в тебе?

– Он... На столі.

Взяв паспорт, розкрив, глянув на фото, сказав задоволено:

– Те що треба! – І до Віті, що постукав у двері:– Заходь!

Вітя зайшов, і в Елли від великого подиву виросли очі: жива копія Анатолія стояла перед нею. Тільки й того, що Анатолій не мав такого святкового костюма, таких черевиків лакованих, а імпортна яскрава краватка й білосніжний краєчок хустини, що виглядав з кишені, надавали двійникові Анатолія такого імпозантного вигляду, що міг хіба що наснитись. Ще й гвоздика, прикріплена модерно на лацкані. Та ще в нього були не чорні, як в Анатолія, а сірі очі.

– Годиться? – запитав друг Анатолія: він зараз дуже нагадував скульптора, який демонстрував витвір власних рук.– Довелося тільки пофарбувати брови та голову: Анатолій же чорний, а Вітька – рудий.

– Не рудий, а блондин,– образився Вітька.

– Так що все в порядку: зачекаємо ще пару годин та й поїдемо розписуватись.

– З ким?..– Елла все ще не могла втямити, що вони затівають.

– Та з Вітькою ж! – як малій, втлумачував друг Анатолія.– Даю повну гарантію: ніхто нічого не запідозрить. Штампик поставлять, а там і Анатолій появиться...

– Я не поїду! – сказала до глибини душі ображена Елла.– Хай їде хто завгодно, а я не поїду!

– Та зрозумій же ти, що це не насправді! – Друг Анатолія вже став втрачати терпець.– Ти що ж думаєш: станеш дружиною Віті? – Вітя мовчки стояв, тільки зблимував.– У Віті он дівчина є... Вітю, є в тебе дівчина?

Вітя кивнув головою, що є.

– От бачиш!.. Ти що, книжок не читала? Про королів з як її... з Франції... Там королі ніколи самі до вінця не ставали – посилали когось із дворян. І нічого, родили спадкоємців...

Та Елла не збиралась родити спадкоємців трону.

– Я не поїду! – Й аж головою мотнула.

– Так що, відправляти Вітю геть? – трагічно запитав друг Анатолія.– А що тоді скаже нам Анатолій? Це ж у нього, може, остання надія!

При слові «остання» в Еллине серце наче хтось встромив голку. Знову гойднувся той жолоб, посипалось густо каміння. І розпростерті, що падають разом з камінням, тіла.

Жалісно попросилась:

– Давайте підождем скільки можна... Давайте?

– До пів на дванадцяту,– постукав по годиннику друг Анатолія.– Пізніше не можна: пропустимо чергу.

І Елла згодилась.

Сиділи як на голках. Рівно об одинадцятій друг Анатолія скомандував:

– Елло, дівчата, збирайтесь. А ми з Вітьком побіжимо діставати таксі.

Ще півгодини, Елла вже вдягнута, таксі біля під'їзду, пора виходити. І тут, мов у п'єсі, в коридорі лунко загупотіли треконі.

– Анатолій! – Елла так і кинулась до дверей.

– Що за шум? А бійка де?

І вся альпіністська ватага на чолі з Анатолієм появилася в дверях.

Він так і поїхав: у вібрамах, в штормівці, в потертих на скелях штанях, з облупленим, наче у гіркого п'яниці, носом. З набухлим синцем через усю щоку: таки вцілило камінцем, добре, що хоч лишилися зуби. Він так і поїхав, поряд з нарядною Еллою – ангел і чорт, а поруч ще п'ятеро таких же чортів – тільки зуби блищать: набились у таксі, аж тріщало. «Вези, не трусись! – до шофера.– Весілля ж буває лише раз у житті!» – «А міліція?»– «Засватаємо, якщо треба буде, й міліцію!» Він так і поїхав, до самого загсу тримаючи щасливу Еллу за руку, і коли вони, доїхавши, вивалились, перехожі роззявляли роти, а інші весільні перезви з великого дива чи страху поступались дорогою: з цією бандою тільки зв'яжися! А нещасна реєстраторка загсу довго не могла втямити, хто перед нею: їжаки у вібрамах чи люди, і в неї трусилися руки, коли вона розгортала книгу реєстрації шлюбів, і всю ніч по тому, а може, й кілька ночей їй снилися привиди. Реєстраторка забула навіть їх привітати, чим вони не дуже журились, вичавила лише: «Розпишіться» – із такою підозрою роздивлялася потім Анатоліїв підпис, наче то був і не підпис – сатанинська печатка. Тому й не чула, як вони вийшли із загсу, знову сіли в машину та й подались на весілля.

І я був на тому весіллі (хай навіть в уяві), і пив меди?пиво: по вусах збігало, а в рот не попало. Може, тому, що я зроду?віку не заводив вусів.

З

От і підходить до кінця моя розповідь.

Я знову лежу в наметі, серед високогірної долини Паміру, хоч мені й не лежиться, й не спиться: завтра вирушаємо з Анатолієм на Тау?Міку, вимріяну Тау?Міку, яку я встиг за оці майже два місяці так вивчити в бінокль, що міг би намалювати по пам'яті від низу аж до вершини, до найдрібнішого камінчика. Де світлим пояском на темному тлі залягла пігматитова жила, нашпигована поліхромними турмалінами... Вам доводилось бачити королівський турмалін?.. Тоді ви нічого не бачили!.. Де поруч примостились прозорі топази дивовижної кубічної форми – досить їх потримати довго на високогірному сонці, як вони поналиваються такою блакиттю, що бірюза померкне поруч з ними! Блакитний вогонь в прозорих, як крига, кристалах. Де бузково?рожевий лепідоліт розгортає тряндові свої пелюстки, а поміж дивовижних тих пелюсток виростають рожеві, як схід, рубеліти... Вам доводилось тримати в руках рубеліт?.. Тоді ви нічого не тримали!.. Де...

Та годі, бо так і не засну.

А мені ж рано вставати. Ще до світанку. Інакше не вистачить часу.

Сьогодні ми їздили в сусідню долину: я каню?чив?канючив, поки таки вмолив Анатолія повезти на мумійо. Мусив хоч одним оком глянути, як воно залягає, бо як же писать, не побачивши, і Анатолій врешті погодився:

– Поїдемо в сусідню долину. Там є одна гірка, а в ній – дуже перспективна печерка. Досі ніяк не доходили руки заглянути. До речі, ви мені й допоможете в неї забратись.

Після цього мене так роздуло від пихи, що я ледь протиснувся в спальник. Я помагатиму Анатолієві! Анатолій уже не може обійтися без мене! Вже уявляв, як над ним. нависне смертельна небезпека (обвалиться брила, перетреться шнур), і я, ризикуючи власним життям, звісно ж, його порятую.

Біс його зна, що може накрутити уява, коли дати їй волю! Недаремно ж вона жіночого роду.

– Яка там уява – просто ти великий брехун,– сказала якось моя матуся. І додала в зажурі: – В нашім роду наче таких не було.

До тієї долини, коли б можна було йти по прямій, кілометрів вісім, не більше. Так принаймні сказав Анатолій. Ми ж їхали машиною чотири години. Наш трудяга «уазик» спершу весело котив наїждженою колією, потім, звернувши ліворуч, став стрибати по такому каміняччі, по таких хвилях застиглих, що невдовзі небо перемішалось з землею, а згущене молоко, яким ми так необережно поснідали, збилося в масло. «Уазик» наче затявся витрусити нас із себе і, гримлячи металевими боками, робив такі курбети, що мені темніло в очах...

– Гляньте, скільки яків!

На якусь мить приземлившись на сидіння, я виглянув у маленьке віконце і побачив величезну череду яків. Мамонтоподібні тварини розбрелися по долині в пошуках паші, і від них віяло такою предковічністю, що на думку мимоволі спала льодова епоха, коли значна частина нашої планети була цілорічно закута в сніги.

– Лише самки і молодняк. Самців, звісно, немає.

Запеклі індивідуалісти, самці намагаються триматися поза чередами. Весь рік бродять окремо, забираючись в найглухіші саї, а коли й надумають провідати свій рогатий гарем, то роблять це наче з великої ласки: «Ну, якщо вже вам так хочеться продовжити свій рід...»