Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Димаров Анатолий - Вершини Вершини

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Вершини - Димаров Анатолий - Страница 25


25
Изменить размер шрифта:

В нього залишаться ноги! Він буде ходити!

Про те, що прилітає Елла, дізналися од Пашки: в'їхав до палати у кріслі, вимахуючи телеграмою:

– Толя! Вітю! Танцюйте!

– Сам потанцюй!

Лежали обоє після перев'язки.

– Дівчата прилітають, а ви порозлягалися моржами!

– Дай сюди! – зірвавсь Якубенко.

Вихопив, прочитав, зблід на виду. Ліг, прикрив

долонею очі.

В той день тільки й розмов було про майбутні відвідини.

– Отже, так: щоб дівчата й не здогадались, що з нами... Нічого демонструвати їм наші жалюгідні кінцівки!

– Соплі тримать при собі!

– Та чого ви на мене витріщились? Ще подивимось, хто буде скиглити!

Й особисто до Пашки:

– Якщо надумаєшся розповісти при дівчатах хоч один із своїх смердючих анекдотів, встромимо в унітаз головою!

– Хто смердючіший, ще невідомо. Позаростали, як свині!

– Ай справді, мужики, якось воно не той... Дівчат налякаємо на смерть.

– Полундра! Всім поголитись!

Легко сказать – поголитись! А чим? Поклялися ж ще у Владивостоці: не чіпати борід, поки додому повернуться.

– Хіба що попросити в Івана Андрійовича?

– Він електричною голиться. Електрична наші щетини не візьме.

І тоді пролунав збентежений голос Пашки:

– У мене ось бритва. З лезами.

– Ага! – повернулись в його бік бородами.– Знайшовся?таки віровідступник! На вогнище його! На ешафот!

– Хлопці, їй?богу ж, прихопив машинально! На Ключевській поліз у рюкзак – лежить. Не пам'ятаю, коли вкинув.

– Гаразд,– сказав Якубенко, в нього борода найгустіша,– заради такого випадку прощаємо. Леза які?

– «Нева». Всього одне.

– Ясно. Хотів поголитись таємно? Повернутися красенем? Перехопити всіх наших дівчат?

– На вогнище його!

– Прощаємо й це! – імператорським жестом підняв Якубенко руку.– Давай сюди!

Заволодівши бритвою, виголосив:

– Поголяться всі. Окрім Пашки.

А в Пашки особливо огидна борідка. Кущами.

Сміялися. Просто сміхом заходились, дивлячись на Пашку. І довели його до того, що Пашка став лаятись. Гірше Пахомова.

– Вам, паразитам, хіба телеграми!.. Вам похоронки розносити!

– Гаразд,– сказав тоді Анатолій: він сміявся разом з усіма, і сміх оцей його прямо?таки обпо?ліскував. Ламав похмурість, як кригу.– Заради такої звістки простимо йому й це.

– Тільки з однією умовою,– втрутився Серьожа,– голитиметься після мене.

В Серьожки, в рудопера, не борода – щітка сталева. Машина наїде – скатам кінець! Можна уявити, що лишиться од леза, коли він поголиться.

І тут пожаліли віровідступника Пашку: вирішили, що це вже для нього занадто. Поголиться перед Сергієм.

Голились всією палатою. Намилювали бороди й вуса, помазка не жаліючи, дерли – тільки шкіра тріщала, виринали обличчя, молоді та світлі, з такою єдвабною шкірою, що долоня мимоволі тягнулась – діткнутись, погладити, сто пудів із себе скидали. І молоденька сестричка Ніна, що заскочила перед тим як іти додому, тільки долонями сплеснула:

– Боже, хлоп'ята, це ви чи не ви?

– Ми, Ніночко, ми!

Ніна чомусь розплакалась. Може, тому, що поквапилася вискочити заміж за якогось там лейтенантика, а тут отакі хлопці, а може, й від чогось іншого, бо хто їх розбере, жінок? Хто їх, жінок,

розгадає, коли вони можуть за якусь дрібницю, не варту й понюху, так тебе гризти, що світ буде не милий, а разом зібратись та й полетіть, не вагаючись, на край цього ж білого світу, щоб тільки глянути на тебе, тільки діткнутись до тебе, тільки всміхнутись... Отак вони і ввалилися з морозу, дві представниці цього загадкового племені, немов бігли на лекції та по дорозі й заскочили, увішані, як новорічні ялинки, пакунками, з такими щоками червоними, з такими очима блискучими, що світ весь перевернувся в палаті і все, досі застигле й понуре, безнадійне та болісне, тріснуло враз та й, ламаючись, зрушило з місця.

Валя зайшла, звісно ж, першою, і всі бачили тільки її: кожному мимоволі хотілось замружитись. Валя привіталася весело, усміхалася всім, як артистка, і всіх обдаровувала приязним поглядом, але й усміх оцей, і погляд оцей були якісь безадресні, наче дівчина не бачила, хто перед нею: так дивиться жінка, коли десь поряд коханий. Вона його відразу й побачила, не могла не побачить, і пішла прямо до нього, смикаючи, зриваючи рукавичку, що ніяк не хотіла скидатись, і розкішні губи її вже тремтіли, а він блід усе більше, немов з кожним кроком її спливав кров'ю, і мовчки, й якось аж суворо дивився, на неї.

А при самісіньких дверях, ледь переступивши поріг, застигла ще одна постать, і ніхто, засліплений Валею, спершу її й не помітив, ніхто, крім Анатолія:

– Ел! Якими вітрами?

їжакуватий, насмішкуватий, сидів він у ліжку, прикривши ковдрою ноги, і не було в палаті людини, безтурботнішої та веселішої од Анатолія.

– Болить? Що ти, Ел! Давно вже й забули!

В Елли все ще пітніють окуляри, і вона їх, щоб

протерти, знімає, і тоді обличчя її стає дитинно?беззахисне.

– Та не журися, Ел, ми ще з тобою поганяєм на лижвах!

Потім, увечері, коли дівчата пішли (зупинились в готелі), Якубенко сказав Анатолієві:

– Тепер мені нічого не страшно.

Анатолій же подумав про інше: як добре, що є

на світі людина, якій потрібен твій захист!

Пашку й Пахомова виписали через місяць після того, як полетіли дівчата, бо в обох усе заживало, і вони подалися додому майже цілі: той пальця недорахувався, той – півпальця: дрібниця супроти того, що чекало на Якубенка, а тим більш – на Анатолія. Ось і Дахін своє вже відбув, і Серьожка?рудопер, повезли на операційний стіл і Якубенка (їхав – показував хлопцям два пальці руки, складені в літеру «V» – вікторія, перемога), Анатолія ж все не брали й не брали, відкладаючи з дня на день, з тижня на тиждень, воюючи за кожен міліметр живої тканини, що мала нарости на його оголених кістках. І як йому не хотілося часом закричати: «Ріжте!» – до відчаю хотілось,– яка чорна розпука не підступала часом до нього, він все ж знаходив у собі сили терпіти й лежати, лежати і терпіти, бо все життя його тепер складалось суціль із терпіння... Терпіть до того дня, коли Валя з особливо ласкавим обличчям, цей операційний ангел у білому, вкотила свій «катафалк» і спитала його так, наче від нього залежало, робити операцію чи не робити:

– Поїхали, Толю?

– До загсу?

– До загсу,– вперше погодилась вона й головою кивнула, ще й зблиснули сльози в очах, але що то за наречена без сліз!

Хоч Анатолій одразу ж на неї й нагримав:

– Валю, кому треба плакати, вам чи мені?!

– Якщо до загсу, то, мабуть, таки мені,– розсміялась крізь сльози сестра.

– Отак краще. Запам'ятайте, Валюшо: вам дуже личить, коли ви всміхаєтесь. Тож частіше всміхайтесь!

І ще спитав Івана Андрійовича, коли вже лежав у операційній:

– Так триматимуться на ногах черевики?

– Триматимуться,– запевнив хірург, весь у білому, наче привид із стерильного світу, куди вплив Анатолій.

– Глядіть же. Бо я ще маю поставити ногу не на одну таку гірку, як Ключевська! Чуєте, лікарю!

– Укол,– сказав лікар, і Анатолій перестав існувати...

Й Анатолій перестав існувати: на ті кілька годин, поки його оперували. Отямився ж у білій палаті: такій неприродно білій, наче з неї вицідили всю кров – до краплини. І тиша стояла така, мов за чорними вікнами вже не було нічого живого. Анатолій вплив у свідомість у освітленій яскраво палаті, тож перше, що він усвідомив, було світло, яскраве світло під стелею, що різало очі. Він склепив щосили повіки, та одразу ж їх і розтулив, бо вдалося нарешті зібрати скалки однієї й тієї ж думки, яка жила в ньому весь оцей час, поки був непритомний, зібрати і склеїти:

«Ноги!.. Де мої ноги?..»

Бо йому вже здавалось, що він лежить без ніг.

Рвонувся на ліктях, глянув і впав. Все попливло, закружляло нудотливо, і він, щосили стуливши повіки, видушив гарячу, як вуглина, сльозу: ноги були на місці!

Потім знову звівся на лікті. Ворухнув одною стопою, другою, якісь огризки ворухнулись у відповідь, напинаючи простирадло, і біль, звичний біль враз ожив і, оживши, заструмував вогнем у коліна, у стегна, і він так зрадів тому болеві, що розсміявся уголос: ноги йому таки зберегли!