Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 324

Після невдалої спроби з Велінґом доручено справи королівському камергерові, Ґуставові Лілієкроні. Посольську повновласть виставлено йому 6 (16) квітня в Завихості на Вислі, де стояв Карло, чекаючи поки побудують тут моста через Вислу; 10 (20) квітня датована присяжна грамота Карла, що Лілієкрона мав повезти гетьманові. Ту ж дату має велика, незвичайно детально розроблена інструкція; але зареєстрована вона тільки під днем 15 (25)-се показує як уважно її вироблювано 5). Нам треба пильно приглянутись до сього матеріялу, дуже цінного-не тільки для пізнання шведської політики (се ще було б для нас менше важним, бо реального значіння вона вже не мала),-але цілої тодішньої політичної ситуації.

Лілієкрона мав виїхати з Ракоцієвими людьми на Угорщину, там з'їхатися з Шебеші і з Данилом, що їхав сим разом уже з титулом шведського резидента при молдавськім дворі: разом мали їхати до молдавського господаря, далі до гетьмана і до хана з ріжними делікатними дипльоматичними дорученнями,-потім назад і знову через Чигрин. Молдавському господареві Лілієкрона мав переказати міркування про потребу далі продовжувати фактичні союзні відносини, що виникли через союз Швеції з Семигородом-союзником обох господарів. Офорлемннєм і укріпленнєм сього союзу занятись мав Данило, що свого часу привіз королеві вісти про приязні настрої Яського двору; Лілієкроні ж треба було тільки помочи господаря в своїй подорожі на Україну і до Криму, інформацій про відносини кримські, кримсько-українські, кримсько-московські, і т. д.

Діставшися до гетьмана мав він, іґноруючи Велінґове фіяско, поставити справу так, що переговори ведені Велінґом спинилися на тім, по перше, що гетьман без ради старшини і без порозуміння з своїми союзниками не міг приступити до формального союзу, по друге-він хотів мати королівську деклярацію що до задоволення вимог козацького війська поставлених ним у сій війні. Тому король посилає тепер з Лілієкроною провізоричну свою деклярацію, уповажняючи його присягнути на Євангелії “на душу короля”, що поскільки гетьман і військо Запорізьке не будуть претендувати ні нарушати тих земель, які собі Швеція застерігла в Польщі,-постільки й король і його наступники не будуть ні претендувати ні оспорювати тих провінцій і воєводств, які гетьман і військо хочуть одержати в Польщі “як сатисфакцію” 6). З свого боку приймаючи сю деклярацію гетьман мав би дати одночасно таку саму деклярацію королеві від себе. Щодо обміркування умов союзного договору з старшиною, король сподівається, що воно вже пройшло, і з союзниками справа теж полагоджена; посольство ж, обіцяне гетьманом королеві, досі не прибуло,-тому Лілієкрона має просити гетьмана сим разом порішити з ним справу нагайно і відправити як найскорше до Криму. Наказувалось йому також обійтися з усякою чемністю з Виговським: йому посилався окремий лист від короля, і Лілієкрона мав до того щедро доложити всяких компліментів на тему його високого авторитету, впливів і заслуг.

Виясняючи становище справ в данім моменті, треба було наладити те, що свого часу переказувалось нераз: мовляв король у своїх відносинах до Польщі йшов за інформаціями, поданими від гетьмана через Данила, і ніколи не згоджувався на польські пропозиції на шкоду Козацтва, тим менше на повне його знищеннє, хоч як клопоталися коло сього Поляки. Останні пропозиції мирних переговорів на тім і розбилися, що король шведський не згоджувався вести переговорів сепаратно, без своїх союзників, і настоював на тім, щоб комісари від козаків також були допущені до переговорів й отримали охоронні листи: Поляки не годилися на се, і король тоді відкинув переговори 7) і постановив відновити воєнні операції з усею енерґією. Тепер зійшовшися з семигородським і козацьким військом він хоче привести Поляків до повної капітуляції на тих умовах, які їм будуть поставлені (§ 1-8).

Для сього Карло і Ракоцій потрібують більших козацьких сил. Незалежно від армії Ждановича королеві треба ще 20-30 тис. козаків-щоб вони прийшли під Берестє для сполучення з шведським військом, в розпорядженнє шведського короля і відповідно його інструкціям наступали чи то на Поляків чи то на Москву, утримуючи себе власним промислом-але заховуючи відповідний порядок і дісціпліну (§ 13). Для сього, очевидно, з одної сторони між шведським королем і козацьким військом мусить бути уложений постійний союз, приблизно на взірець того проєкту, що мав показати їм Лілієкрона (§ 12). Карло минулого грудня уложив воєнний союз з Ракоцієм, відступаючи йому частину польських земель, але без шкоди козацьких інтересів (§ 17). Тепер він хоче війти в безпосередню спілку з господарем молдавським і волоським, головно для звязку і впливу на Татарську Орду: для того визначив своїм резидентом при господарі молдавськім Данила, після того як гетьман звільнив його з своєї служби і дав дозвіл вступити до служби королеві. Звязки з Татарами, Молдаванами і Волохами, союзниками козаків, мають послужити доповненнєм до союзу шведського короля з гетьманом і військом Запорізьким (§ 18).

З другого боку передумовою сього союзу має бути коли не повний розрив, то можливе ослабленнє звязків козацького війська з Москвою. “З огляду що для корол. вел. незвичайно важно, аби Хмельницький і козаки були в ворожих відносинах з Москвою, Лілієкрона мусить в сім напрямі вести переговори, але з незвичайною обережністю, слідячи за настроєм Хмельницького що до Москви. Найлекше можна прихилити його до війни з Росією переконавши, яка велика небезпека загрожує йому і всім козакам з того, що Росіяне стають панами всеї Польщі, згідно з виленським договором, а козаки мають бути приборкані й поневолені. Річ відома, що Москва не зносить вільного народу і хоч приняла (козаків) під свою зверхність з мотивів спільности віри, але се не перешкоджає їй змовлятися против них” (§ 9). Лілієкроні, як перед тим Велінґові 8), доручалось звернути увагу гетьмана на небезпечні московські пляни, що виявляються в царських титулах-що він претендує на козацьку територію, на Поділлє і Галичину, на Білу Русь і т. д., і на всю небезпечність останнього замирення Москви з Польщею. “Москва, в гадках своїх проковтнувши вже всю Литву і Польщу, думає через з'єднаннє з Поляками приборкати козаків і позбавити свободи, котрої вона не зносить ні в сусідстві ні в самих своїх землях. Поляки сподіваються наперед погодившися з Москвою, потім приборкати Шведів і козаків, заплутавши Швецію в тяжку війну з Росією і її союзниками, а потім сповнивши сей плян вони знайдуть спосіб відчепитись і від Москви” 9). “Король з персональної доповіди Велінґа, так і з власного листу гетьмана до кн. Ракоція, з приємністю довідався, що коли в. князь (моск.) не піде за порадою даною йому гетьманом: не замириться з королем, не поверне йому захоплених городів, не нагородить зробленої шкоди,-то гетьман готов його змусити до того силою і вважатиме своїм неприятелем”. Послові доручалось підтримати такі настрої вказуючи, що козаки матимуть змогу збогатитися сею не тяжкою і не довгою війною, позбутися московських залог і коли схочуть мати стик з Швецією, можуть забрати Смоленськ з кількома містами в сім напрямі. Коли ж гетьман ніяк не схоче розривати з Москвою, нехай не дає помочи Москві, а з усіми силами йде на Польщу разом з Ракоцієм, щоб зняти з Шведів польську війну, а Татар постарається напустити на Москву. Його посередництва, коли б він брався мирити короля шведського з царем, не треба відкидати, але Лілієкрона повинен вважати, щоб не дати гетьманові викрутитися сим посередництвом від воєнної помочи (§ 10-11).

Коли б зайшла мова про Радзєйовского, посол мав пояснити як викрилася його зрада-його зносини з ворогами Швеції, що примусили короля його арештувати. Треба також остерігти гетьмана перед цісарською інтриґою-перед приїздом посольства Парчевича (що давно вже сидів у Чигрині). Лілієкроні доручалося всяко паралізувати його заходи коло розбиття союзу України з Ракоцієм. З Данилом, хоч він уже рахувався в шведській службі і мав підтримувати шведські інтереси, Лілієкроні наказувалося також поводитися з певною обережністю: очевидно Карло не почував повного довіря до многостороннього Грека.