Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 301

Польські делєгати дали, очевидно, повну згоду (пізніш, коли передано польському канцлєрові посольську інструкцію в останній редакції, він висловив тільки побажаннє, щоб Хмельницького титуловано не illustris, а просто generosus, і то “гетьманом короля польського”1). Польський двір навіть настоював на цісарськім посередництві. В політичній конвенції уложеній у Відні польськими послами з цісарськими уповаженими 1 грудня між иншим містилась обіцянка з боку цісаря як мога скорше і зручніш повести справу приведення гетьмана і війська козацького до послуху королеві 10).

Але Селенченія тим часом прийшлось вислати до Ракоція, як найбільш підхожого чоловіка, щоб якось стримати його від походу на Польщу, і на його місце кінець кінцем надумали взяти нашого довголітнього приятеля Петра Парчевича. За той час, після своєї болгарської місії 1650 р. він висидів собі у Римі титул архиепископа марціянопольського in partibus infidelium і уряд адміністратора католицьких церков Молдавії. А побувавши в сій своїй епархії і заваривши нову інтервенціонистську кашу, приїхав в осени 1656 р. до цісаря з новою місією-від ріжних більш і менш апокрифічних церковних і світських нотаблів балканських: з проханнями помочи, протекції, інтвервенції і т. д. Цісар мішатися в сі справи не хотів, Парчевич сидів без діла в Відні, просячи підмоги, і тут раптом надумали післати його замісць Селепченія на Україну, тому що він похвалився знаннєм “козацької мови” “і їхати на Україну не дуже йому було з дороги” 11).

10 січня виставлено йому вірчі грамоти-одну на переговори з Хмельницьким, другу на переговори з Хмельницьким і старшиною (можливо на випадок, як би Хмельницький тим часом таки помер-що говорилося ще з літа). Дано інструкцію на трактати, дуже бідну змістом-вона містила властиво парафразу звісного вже нам протоколу наради цісарських міністрів про місію до козаків 3 листопаду 12). В товариші і секретарі придано йому боснійського прокуратора Христофора Маріяновича. Самому Парчевичу надано титул цісарського радника, видано йому на руки дарунки для гетьмана-більше ніж скромні (срібний золочений кубок і 3 малі годинники-мабуть для членів його родини), і ще скромну суму на видатки самого посольства-600 червоних або тисячу талярів 13), і він набравши собі службу, 15 чоловіка, убравши їх в зимову одежу і узброївши карабинами, накупивши купу ріжної галянтерії на дрібні дарунки (ножів, бритв, ножиць, зеркалець, рукавиць і т. и.), 17 січня вирушив у свою подоріж. Ріжні цікаві побутові подробиці, заховані в поданих ним реляціях і в звідомленню його секретаря, змушують нас спинитися на деталях сеї подорожі-не позбавлених також і політичного інтересу.

Серед холодної зими, трудною дорогою через Карпати, що так далася в знаки кілька тижнів перед тим армії Ракоція, що марширувала в напрямі на Стрий, Парчевич з своєю службою з тяжкою бідою передостався до Ярослава дня 8 лютого і вислав відти свою реляцію цісареві (ч. 37). Думав їхати відси на Львів, але ярославські єзуїти запевнили його, що се неможливо: під Львовом стоїть Кемень з Ракоцієвим військом і дороги непроїзжі, саме приїхав відти оден єзуїт, і його погромили в дорозі, забрали коней і все що з ним було. Коронний маршалок Любомірский, що прийняв тут Парчевича, вислав на його проханнє одного з своїх людей провірити се, і той потвердив, що проїзду нема, і Любомірский радив з ним разом вертати назад, тим більше, що знову пішли чутки, що Хмельницький помер. Але Парчевич рішив кінець кінцем їхати далі, минаючи Львів, на Сокаль, і згодив собі в провідники якогось єзуїта, “дуже обізнаного в дніпрянських краях”, перебравши його за священика і пообіцявши привезти до своєї молдавської резіденції 14).

Дорога з Ярослава на Сокаль-північним краєм Української землі, що тепер козаки заходилися прилучити до своєї держави, описані в звідомленню місії фарбами незвичайно темними; розуміється Парчевич і Маріянович мали всі причини представляти свою місію дуже тяжкою, бо мусіли випрошувати у цісарської комори покриття понесених видатків, виплати пороблених пожичок, і под. 15). Але все таки в сих описах богато реального, що говорить нам про перепетії війни, спустошення, татарські загони і т. д. Спеціяльно ся північна країна, Ярослав-Сокаль, була ареною козацьких і московських рейдів підчас походу на Галичину 1655 року, і очевидно не встигла загоїти сих спустошень, а тепер на вість про новий похід Ракоція і козаків тутешня людність заворушилася, ховаючись хто куди міг.

“На всі сторони бачили ми убогу людність в утечі серед такої тяжкої зими-нещасні жінки з дітьми і худобою тікали в ліси й на навищі шпилі, щоб там якось сховатись. Ледви проїхали ми три милі, і вже нам не хотіли давати ні коней ні возів, боячися козацького війська. Приставши в однім убогім і цілком спустошеннім селі ми заблукані в одчаю ходили від хати до хати, просячи щоб хто небудь став нам за провідника в дальшій дорозі, але не могли знайти живої душі і нарешті пустилися на волю божу без провідника або комісара. З кіньми ж і возами була незвичайна трудність. Коли щось і знаходили, то мусіли платити в-тричі. Хліб і мясо незвичайно дорогі і навіть рідкі. Сорок миль-самі пусті оселі, зрівняні з землею; лежать людські трупи, голови скрізь повішані при дорозі на деревах віднілися по обох боках. Тому що не лишилося иншого способу, мусіли ми брати коней силою і так ішли далі, поки не дісталися до одного воєводи, недалеко від Сокальського замку-у нього ми лишили тих забраних силою коней, і просили, щоб він замісць них дав нам инших, бо ж їдемо в справах миру для добра Польської Корони” (542).

(В рахунку: “О 7 годині в ночи прийшли до Ольниці, за нових коней і двом провідникам дали 20 зол. Відти йшли вдень і вночи і ледви дісталися до Субалки, де було богато польського війська, тут заночували у одного єврея і заплатили за коней 7 зол. і 20гр., а за сніданнє без обіду 3 зол. Звідти їхали в великій небезпеці від буйних вояків, що трохи нас не вбили вночи; ранісінько виїхали нанявши нових коней і проїхавши 6 добрих миль ледви дістались до Белза, де застали воєводу і він затримавши на сніданнє, власними кіньми приставив нас до Сокаля” (554).

“Приїхали ми о півночи, але жадним чином нас не хотіли пустити, бо думали, що ми Ракоцієві. Нарешті вислали до нас двох офіціялістів, ми показали наші паспорти і нас пустили-таких замерзлих від страшного холоду, що ледви могли говорити. З огляду на людей воєводи, що були з нами, обійшлися з нами людяно, але коней і воза дістали ми тільки за свої гроші, за велику ціну, і що далі то в більшім страху ми їхали, боячися Ракоцієвих вояків, що чинили скрізь такі убийства й грабіжи. Отже рішили манівцями та обходами посуватись наперед, і потім як я видав свої 100 червоних, що взяв з дому, мусіли ми тут робити позички у Вірмен, що дійшло до 6 тисяч гульденів.

“І так їхали ми 7 день, поки доїхали до Дубна, на перший день посту, і там княгиня-вдова Домініка (Заславського) показала нам більше людяности, ніж инші Поляки-дала нам коней, вози і все потрібне до Тайкурів і Гощі 16).

(В рахунку: В Дубні мешкаючи під замком в місті в єврейськім заїзді видали за 5 день 56 ґульд.; ледво мали хліб, а мяса зовсім ні, але при такій дорожнечі, купуючи провіянт (profiont) на дальшу дорогу-хліб і сушену рибу, мусіли видати 20 гульд., і архиепископ (Парчевич) перед виїздом пожичив у Дубні у одного Вірменина тисячу фльоринів. Відти приїхали до села Глинська 17), другого дня до замку Тайкури, і там переночували в великій небезпеці від козаків. Відти виїхали під конвоєм (corfoy) 20 їздців, котрим дали 20 фльор., аж до місточка Гощі-відти вернули коней княгині.)

“Нанявши в Гощі за гроші коней і воза, так само великими обходами-боячися Москалів і козаків-і таки мусіли боятись, бо вони як хижі вовки бушували в тих сторонах, шукаючи здобичі,-ми пройшли 20 миль до міста Корця. Там ледви за свої гроші-як і в инших місцях-могли дістати вози й коней, так боялись усі розбишаків, що бушували там. Відти-наложивши цілих 30 миль обходу, через спустошені Татарами місця пройшовши 50 миль, перетерпіваючи згагу, голод, мороз страшний, прийшли ми до спустошеного місточка 18), де не знайшли живої, людини. Рушили далі-і мусіли переночувати в полі під деревом, а раннім ранком пустившися далі приїхали до козацького города Брусилова”.