Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 298

8) in ihre Reusische Sprache-с. 204.

9) Очевидно мова про посольство Лопухина; цікаво порівняти його звідомленнє з переговорів з гетьманом з інформацією Виговського.

10) es wehre dan dass ew. konigl. mtt. ihnen cedirte das jus totius Ukrainae Antiquae, vel Roxolaniae-da der Griegische glaube gewesen und die sprache noch ist-biss an die Weixel, damit sie dasselbe behielten, wass sie mit ihrem schwerdt gewonnen, und verlachet werden wurden, wen sie nit vindicirten bey itziger gelegenheit, wass die ihrigen verlohren und ihnen mit unrecht ist genommen worden- c. 205. Се місце, взагалі дуже інтересне, між иншим показує, що в сім часі, під впливом відродженої національної і політичної свідомости, поняттє “України” починало вже набирати того національного означення всеї етноґрафічної української території, якого воно набрало цілком виразно аж в наших часах.

11) Велінґ пише-hauptmann, hauptleute.

12) “Гетьмана” Велінґ в своїй реляції пише з великої літери як пануючу особу, хоч у друкованім не витримано сеї правописи.

13) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 201-7, лист без дати і місця написання.

14) De rebus a Carolo Gustavo gestis, c. 273.

15) Переклад Молчановського на с. 295-6.

16) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 309, переклад на с. 315.

17) Архив III. VI с. 193.

18) Акты Ю. З. Р. III с. 572.

19) Архив III. VI с. 208.

20) novum statum.

21) Можливо, що се натяк на непогодженнє претензій козаків і Ракоція на українські провінції Польщі.

22) Розуміється мабуть австрійське посередництво.

23) Архив с. 207-9.

ПОЛЬСЬКІ ПОСОЛЬСТВА-ПІСЛАНЕЦЬ КОРОЛЕВИ СЛОНЄВСЬКИЙ, КОРОЛІВСЬКИЙ ПОСОЛ БЄНЬОВСКИЙ-ЙОГО ІНСТРУКЦІЯ, СПРИЯТЛИВА СИТУАЦІЯ І ВАЖНЕ ЗНАЧІННЄ МІСІЇ. ПОСОЛЬСТВО ДО ХАНА-РОМАШКЕВИЧА, ДО ПОРТИ-ЯСКУЛЬСКОГО, ДО ЦАРЯ-БОНКОВСКОГО.

Тим часом гетьмана атакувала рядом посольств польська сторона-безпосереднє своїми власними і через ріжних своїх посередників. Чи переривалися взагалі вони хоч на мент, не можемо судити, бо не можемо покладатись на повноту наших відомостей; але ясно, що відомости про наступ козаків разом з Ракоцієм розворушили наново польські круги і дали притоку до довгого ряду дипльоматичних кроків в козацький бік.

Звісний нам “континуатор переговорів” воєвода Ян Лєщиньский при кінці січня вислав нове посланіє до Виговського, виправдуючися з довгої перерви в кореспонденції -вимовлявся своїм здоровлєм, що вимагало заграничного лікування, і надіями на те що виленська комісія полагодить також і козацьку справу. Приймаючи вісти про козацьку поміч вислану Ракоцієві за симптом того, що козаки не почувають себе задоволеними, він пропонував свої послуги гетьманові і війську Запорізькому 1).

Королева задумала повторити торішній експеримент, що проголошений був таким чудодійним: вислала свого персонального післанця до Чигрина, мабуть не так до гетьмана, як до його дружини. Подробиць не знаємо, але з згадки цісарського посла, що посол королеви був у Чигрині перед приїздом цісарців, себто в місяці лютім, і потім приїхав у друге разом з послом від короля, вже за побуту австрійського посольства 2), треба думати, що сей королевин післанець, Слонєвский, був прийнятий чемно. Тому й був потім приданий до офіціяльної місії (Бєньовского), в надії що се зможе улекшити її роботу. Мабуть гетьманський двір знову не пожалував висловів незвичайної утіхи з такого вияву ласки і уваги з боку королеви.

Офіціяльну місію доручено писареві луцькому Станиславові Бєньовскому, особистому знайомому Виговських і Тетері що придбав репутацію зручного дипльомата і зробив швидку карєру на сих переговорах з козаками.

Формально йому наказано вияснити гетьманові, що Ракоцій не мав ніяких оправданих причин зачинати війну з Польщею, і військо Запорізьке не повинно йому помагати. Але головним ділом йому доручено було шукати порозуміння, чи то “успокоєння” як висловляється інструкція, з гетьманом і старшиною, на основах соймової ухвали 1655 року.

“Працювати треба в двох напрямах. Перше-вибити з голови Хмельницькому і війську Запорізькому, що ті їх манєври і переходи від протекції одного (монарха) до другого, ніби то здаються доцільним для заховання окремішности 3), але в дійсности се тільки тінь і видимість.

“Спочатку мав союз з Татарами, але прийшло до того, що ті воліли погодитися з королем і Річпосполитою, а від нього відступити. І торішньої угоди вони з ним ніколи б не вчинили, якби не прийшло гаряче писаннє від короля до хана-аби він перетягнув Хмельницького в наш бік.

“Пішов Хмельницький до Москви-але чи й та не жалує також згоди з ними? Нехай Хмельницький уважає, як його Москва трактує, коли не хотіла його послів допустити до наших послів у Вильні. Коли Москвитянин через відірваннє провінцій претендує на Україну, чи можна думати, що він не взяв би, козаків у ярмо, як би одержав (Україну)? Тільки того ніколи не буде! 4).

“Нарешті бере Хмельницький останню протекцію-Ракоція, на такий випадок коли б ми помирилися з Москвою. Але нехай поміркує, що Ракоцій міг би мати успіх над нами тільки зразу, поки ми не замирилися з иншими сторонами. Але чи може він видерти від Москвитина і у Шведів, що ті забрали? Виходить, що не може! А здобувши (лише) кілька воєводств, мусів би він шукати фортуни на Україні, а значить-сідлати козаків. Бо без України не маючи ані Великопольщі, ні Прусії, ні Литви він не міг би боронитись. Значить-руїна козакам!

“Чи ж не краще порозумітися з справжнім паном, себто королем і Річпосполитою, що мають право (до козаків) і обєднати (на ново) се тіло? Не для уданого тільки спокою і не для фортун-але щоб триматися трівко і на вік, коли даються їм щирі, найкращі умови-як то Річпосполита поступила їм у своїй інструкції, що має під печатю Річипосполитої п. воєвода чернигівський 5), і в. м. то читав єси. Як пчола в квітках мід, так він може в тім найти ґрунтовне заспокоєннє і задоволеннє війська Запорозького, коли поставиться розважно і розумно.

“Взагалі всю увагу звернути треба на те, аби показати йому (Хмельницькому), що з ніким він не може договоритися краще й ґрунтовніше, як з королем і Річ., бо по замиренню з ними лекше піде з всіми иншими.

“Насамперед-Шведи вже серйозно заходяться коло замирення. Коли б прийшло на замиреннє з ними на справедливих і почесних умовах, а з козаками теж стала згода,-тоді Москва, що має тепер (тільки) перемирє до сойму, побачивши, що ми і з Шведами погодились, і з козаками,-мусіла б сама шукати згоди з нами. Тоді й ми замиримося з ними не инакше як на справедливих умовах, і замиривши Річпосп. з усіх сторін в нічім не порушимо вільної елєкції 6).

“А коли Хмельницькому так дуже лежить на серці приязнь з Ракоцієм, чи не краще мати її в спокою і лишити все инше на волю божу? Бо коли його веде до того союзу даремний страх, що ми замирившися з иншими державами обернемо нашу зброю на козаків-то сього нема в замірах Річипосполитої і короля. Навпаки, і нам і Хмельницькому з козаками почесніше і корисніше саме тепер замиритись!

“Взагалі все вести до того, щоб він (Хмельницький) запевнився в ласці короля і Річипосполитої і з нами замиривсь, а помочи против нас нікому не давав-бо князь семигородський не має ніяких причин до війни, як видко з наведеного вище”.

Важно, аби се замиреннє з козаками наступило до сойму, що мав трактувати питаннє про вибір царя на польського короля. Сойм міг би тоді з легким серцем відкинути московські жадання, що зводяться до альтернативи: або відступленнє України, або вибір царя на польський престіл. А перше значить поневоленнє козаків, друге- поневоленнє всіх мешканців Річипосполитої. Козаки повинні помогти Полякам відкинути й одно й друге.