Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 222

“Ми ж пішли з усім військом човнами далі р. Припеттю, відійшли від Пинська 50 верстов і прийшли до села Стахова, 28 вересня. А в тім селі стоять зо 200 литовської кінноти, а піших з 400-чекають, чи будемо робити якусь шкоду. А ми вистерігши час пристали до берегу і вчинили великий бій: билися до ночи, а в ночи розійшлись і потім ішли рікою 3 дні-прийшли против Кажан-города. Покинули човни, пішли під Кажан-город пішо, 10 верстов, а з Кажан-города вийшли-війт Михайло Пинчуків і міщан чоловіка зо 200 з іконами, били чолом, щоб їх пожалували, не веліли бити, а вони против вел. государя не стоять, а котрі були у них литовські люде, ті повтікали, почувши похід на них з Київа і війну. Ми тих міщан привели до хреста, і того ж дня пішли до човнів. Ішли Припеттю день, а потім кинувши човни на ріці, 1 жовтня пішли пішо під город Лахву (“Латву”)-10 верстов від ріки. З Лахви стріли теж міщане-війт Калиник з товаришами, з іконами. Сказали, що литовські люде, які у них були, повтікали з города, почувши прихід царських людей з Київа, а вони, міщане против царських людей не стоять. Привівши їх до хреста, того ж дня пішли до човнів, і човнами пішли Припеттю і Дніпром до Київа. Прийшли 26 жовтня з усіми царськими людьми-нікому шкоди не сталося, тільки одному салдатові під Пинськом з гармати руку відірвало, та двох з рушниці ранено”.

З поданого реєстру видно, що в поході було 450 салдатів і 150 стрільців. Про козаків Волконский не згадує, бо здає звідомленнє з операцій дорученого йому московського відділу. Але ясно, що без козаків 600 московських вояків не посмілились би пускатись в таку досить далеку експедицію на незвіснім їм терені, не орієнтувалися б так добре в тутешніх водних і сухопутних дорогах, не ставали б так твердо до бою з переважними польськими силами (навіть припускаючи деякі перебільшення в реляції Волконского). І справді офіціяльна скарга пинських міщан на погром міста підчас сього рейду 5) виразно говорить про “Москву і козаків” як його учасників: “Місяця октября 5-го дня 6) Москва і козаки-неприятель Корони Польської і в. кн. Литовського, в кількох тисячах війська 7) (з арматою) нагло під'їхавши під місто Пинськ човнами й байдаками і впавши до міста, заскочивши міщан і гостей, чоловіків, жінок і дітей їх, немалу скількість тиранське й мордерсько мучили ріжними ничуваними муками і на смерть побили. А потім стоячи кілька днів вибрали до щенту всі скарби, готові гроші і товари ріжні-золото, срібло, цину, мідь, дзвони костельні й церковні [апарати і всякі оздоби], ріжні річи й усякі набутки домові позносили і позвозили до байдаків і човнів. А відходячи з Пинська (дня 7 октября) спалили до щенту замок, місто, костели, церкви, крамниці ринкові, шпіхлірі, доми, фільварки, в тім два шпіхлірі в ринку-оден з арендою напитків шинкових, де були скрині з правами вільостей міських і з лібертаціями, що їх король й м. і князь староста пинський зволили надати місту, з огляду на його великий упадок після першого погрому козацького і від жовнірів, як вони тих козаків громили, і потім від морового повітря... а другий шпіхлір з вагами-де забрали богато ріжних товарів, воску і лою, а ті шпіхлірі і міру ринкову для міряння збіжжа, взагалі все місто з достатками спалили і в нівець обернули, так що ледво кільканадцять домів лишилось з одного кінця на передмістю, котрих огонь не міг досягти”

Инші скарги говорять тільки про напад “Москвитина”-уніятський владика смоленський і турово-пинський скаржиться на спустошення його церкви в Пинську і с. Площова над р. Струменем, підсудок пинський Ф. Ґодебский на спустошеннє його маєтностей Столина і Теребня, Комари-Стаховскі про спустошеннє їx села Стахова 8). Але те що сказано в скарзі міста Пинська дає нам уже досить ясне поняттє про сей рейд. Для нас він інтересний головно як прелюдія пізнішої казацької акції на Пинщині, що вилилася в звіснім акті підданства під протекторат козацького війська частини пинської шляхти з тим же Лукашем Єльським на чолі, що виступав тут на чолі пинського війська. Мабуть і ініціятива сього рейду вийшла з українських кругів і стояла в звязку з плянами західнє-української експанзії Козаччини. Київські воєводи могли по просту примазатись до експедиції, котру орґанізував київський полковник — і тим старанніше висували свою ролю — так що князь Дмитро цілком промовчав участь козаків у сім поході. Розуміється, в теперішнім стані наших відомостей висловлюю се лише як здогад!

Примітки

1) Білгород. ст. 382 л. 114-123 (переповідаю в першій особі, з деякими скороченнями). В Дворцов. Разрядах коротке звідомленнє, привезене тимже Дм. Волконским під днем 13 (23) листоп.-Доповн. с. 12.

2) “для промыслу над литовскими городы”.

3) “в оддачу часов дневных”.

4) В ркп. Лукашенский, Лукаш Єльский був маршалок пинський; инші власні ймення з ріжними ваганнями в транскрипції.

5) Акты изд. виленскою коммиссіею. т. 34 ст. 67 (подаю з скороченнями. а в ламаних дужках додаю дещо з протоколу возних тамже с. 68).

6) Як бачимо, дата цілком сходиться з реляцією Волконского.

7) Отже ясно, що то не були тільки 600 московських вояків.

8) Тамже с. 69-72.

ПОДІЇ НА БІЛОРУСЬКІМ ФРОНТІ: ТАКТИКА ЗОЛОТАРЕНКА, ПОШИРЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ПРОТЕКТОРАТУ, НЕВДОВОЛЕННЄ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ, ЗОЛОТАРЕНКО В СТАВЦІ, В ЧЕРВНІ 1655, ЙОГО БАЖАННЯ І ЦАРСЬКІ РЕЗОЛЮЦІЇ, СМЕРТЬ ЗОЛОТАРЕНКА, ЙОГО СТРАШНИЙ ПОХОРОН-ЛЄҐЕНДИ НА СЮ ТЕМУ, ВАГА СЕЇ ВТРАТИ ДЛЯ КОЗАЧЧИНИ. НЕЧАЙ НАСТУПНИК ЗОЛОТАРЕНКА-“ПОЛКОВНИК ЧАУСЬКИЙ І НОВОБИХІВСЬКИЙ”.

Тяжку страту понесла в тім часі Козаччина на білоруськім фронті-в смерти Івана Золотаренка, сіверського гетьмана. Після огляду діяльности сеї сіверської армії в р. 1654 я принагідно згадував уже дещо з її історії в р. 1655. Коли зведено головні московські сили з білоруського театру війни в осени 1654 р. і розіслано на спочинок, то литовські сили під проводом Радивила і Ґонсєвского перейшли в наступ, і Новий Бихів-осідок Золотаренка був також обложений армією Радивила, в січні 1655 р. Не маючи нізвідки помочи, Золотаренко лишився в доволі небезпечнім становищу з своїм переполовиненим військом-корпус його брата здається тоді ще не вернувся до нього з своєї експедиції під Витебськ. Але він тримався, і облога скінчилася скорше ніж можна було сподіватися, бо Радивил по кількох тижнях кинув Н. Бихів, щоб занятися Могилевом, де Поклонський перейшов на його бік і віддав йому місто, а треба було здобути ще непокірний замок. Тоді Радивил і Поклонський попробували й Золотаренка перетягти на свій бік-використовуючи його доволі трудне і загрожене становище. Вище були наведені сі листи, вони доволі зручно вдаряли в болючі місця українсько-московських відносин, та Золотаренко на сі аргументи не піддавався, “прелестні листи” відсилав цареві і тримався дуже льояльно. Але не дуже вкладавсь і в боротьбу з Радивилом, не вважаючи на натиски з московської сторони, щоб ратував Могилів. Посилав туди під'їзди під проводом свого брата Василя, що в тім часі вже з'являється коло нього, брата в перших Тимоша Оникієнка, що носить титул полковника стародубського, і Самійла Курбацького полковника борзенського. Просив царя післати скорше своє військо, а сам вимовлявся трудною дорогою, великими снігами-“з котрих чоловік конем не може вибрести”. “Коли б ми мали на риск піти, то се було дуже небезпечно при такій тяжкій дорозі, бо й те товариство, що ми посилали тепер на під'їзд, поневолі мусіло вернутися і вертаючися мало не половина війська гнала перед собою коней до табору, що поприставали в великих снігах” 1).

Та дорога дорогою, але дуже можливо, що Золотаренко, і його дорадник протопоп Максис Филимонович, вважали за краще не наставляти своїх голів у боротьбу Литви і Москви, пильнуючи своїх ближчих, козацьких інтересів. Тільки тоді як московська сторона стала на ново розвивати більшу активність, Золотаренко рушив також під Могилів-і поспів сюди, коли Радивил уже кинув облогу, 11 травня н. с. На здогін литовського війська посилає він знову своїх помічників, і ті справді пописуються легкими тріюмфами над литовськими частинами, а сам Золотаренко під ослоною сих операцій коло очищення могилівського району від литовського війська видимо старається поширити в нім свою владу-прилучити до своєї козацької займанщини територію горішньої Сожі. Так 22 травня виступає він перед царським урядом в ролі протектора людности “повітів” Чаусів, Чирикова, Мстиславля і Кричева, просить присилки війська для їх охорони і под. 2). Не вважаючи на вповні льояльні й дуже обережні форми, в яких висувався сей фактичний козацький протекторат 3), московський уряд, видно, добре відгадував його значіннє- очевидно був дуже насторожений на сім пункті, і ґрунтовно обміркувавши справу, дав на сі льояльні прохання Золотаренка таку відповідь, що згадані “повіти”, як прилучені до Могилівського округу, повинні підлягати московському воєводі, а в завідуванню Золотаренка лишається тільки Кричів з його околицею (“уЂздом”) 4). І тут надалі дійсно признається тільки козацька адміністрація, сотники і осавули 5)-тим часом як в тих инших повітах, на котрі претендував Золотаренко, московський центр знає тільки своїх воєводів.