Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 185

“По сім п. гетьман від'їхав до Львова, зваливши на мене такий тягар: своїм горе-військом, а ще більше ордою, котрої єсть понад 120 тис. Мурзи за дві ночи з'їли у мене 15 штук худоби, 30 баранів і все що я мав-по братерськи забрали. Такі се пани-браття! Безнастанний клопіт, ніколи не взяв би того на себе, як би не бачив п. гетьмана дуже хорого; але коли не буде для мене уваги, все покину! Обіцявся мені п. гетьман (вернутися) за 6 тижнів. Але я не певний того. Прийдеться мені випроваджувати військо в поле, скоро тільки трава поспіє: голод сам викине нас тоді за Бог. Тепер післав кілька під'їздів, пішлю й Орди трохи з ними, на дві сторони: одні на Умань, другі до Білої Церкви; але декотрі, хоч присягли на те братерство, чинять під'їзди під міста і грабують, забирають худобу і людей: навіть арматних коней у нас позабирали. Післав я за ними до калґи-султана. Потрібні вони нам-але служать не без великої шкоди Річипосполитій, і коли вони тут побудуть, то ледви що тільки Браслав і Умань відсидяться, а 270 міст між Богом і Дністром попілом сидять від Орди. Осівшися тут вона знову пожене хлопів на Волинь і Полісє. Вже тьмою йдуть, і що їх погнала Орда за той короткий час 9), рахую на 200 тисяч-з тими, що до Криму забрала. Кожен Татарин мав на 30 душ ясиру. Самих дітей, подушених по дорогах і в фортецях, рахую на 10 тис. Велів я попам їх ховати, і до одної ями накидано 270, а решту й кинули ховати; не було між ними старших від одного року-старших Орда забирала. Хлопи ходять купами за нашим військом, оплакуючи свою мізерію. Самих церков зруйнованих лежить до 1000. Боронимо від Орди скільки можемо-але трудно оборонити. Думаю, що козаки підуть за Дніпро, а тут буде пустиня-на то заноситься” 10).

В иншім листі до Януша Радивила, писанім другого дня. Тишкевич додав небезінтересні подробиці:

“Дав нам Бог гостей постійних: одних позбулись, воювавши з ними цілу зиму, а коли приходив час відпочити від праці на становищах-прийшов калґа-султан з усіми ордами й захотів наново війну починати, в саму розтіч і злу пору. Дав себе переконати і пристав на те, що чекатиме тут 10 тижнів, до воєнної пори, призначивши термін на червень, тільки поставив умовою, щоб хліб і становища мав він сам і вся орда. Насилу вилатали (так!) 25 цілих міст, але не повелось їм там, бо хлопи помітивши позамикались по містах і замкам, і мусіли ми їх (Татар) впроваджувати в посесію. Пять міст іще тримаються, саме Рашків, Камениця, Змустрова 11), Юрканівка, Зарядє і Кузниця. Післали ми туди драґонію, аби їх впровадила, але не задоволились і тим: прислали до мене 300 старшини, щоб я ще дав їм міст з десяток. Мусів їм і своїх відступити, і цілий полк перевести до одного пустого міста. За моїм прикладом кожен полк поступив одно місто, але не знаю, чи й тим задоволяться, а ми теж більше нічого не можемо -хіба на Покутю їх поставити. Трудно задоволити таке множество: і просять і грозяться, і силоміць беруть: рації за пса і намови на ніщо. Обіцянкам місця нема, все готівкою мусить бути. Про славу сей нарід не дбає, тільки про взяток: що побачить, рад тебе з усього обдерти; так що на мій погляд менше з них помочи, а більше страху.

“З того в. кн. мил. можеш взяти віру: прийшло їх до Зерканівки більше як 15 тис., самих мурзів 70, і не могли собі ради дати-мусів я їм післати наших 200 коней і 100 драґонів. Скоро помічено наші хоругви, зараз козаки і хлопи вступилися до замочку, а (Татар) впроваджено до міста. Взяли до 4000 худоби і всіми достатками заволоділи. Два дні вартувала їх драґонія, поки одійшли-і знову прислали до мене, щоб я їм на кожну ніч давав по кільканадцять драґонів, аби їх вночи стерегли, щоб хлопи вискочивши вночи з замку їх сонних не порізали. Так цілий тиждень їх вартовано, поки хлопи не пішли геть у ліси. Тоді як вони (люде) тікали, то орда грабувала і в полон брала, але поки б там (у замку) хлопи сиділи-мусіла б драґонія безнастанно вартувати. На під'їзд без кількох наших хоругов ані підуть!

“Султан (калґа) хоче Рашкова добувати-прислав до мене по драґонію, і я дав йому 200 коней драґонії комендованої. Має своїх яничарів, а таки нічого не міг порадити!

“Найбільша наша користь (від Орди)-що такі великі волости обернули на пустиню: міста попалили, замки теж. Християнського люду в неволю забрали, можу сказати-на 300 тисяч. Скрізь беруть, і до нас підкрадаються-наїздять потиху на наші становища, беруть ясир, худобу, коні, челядь грабують і убивають. Оногди забрали 20 коней з-під армати, і офіцерських коней до 100. Такий то союз! Післав скаргу, побачу, яка буде розправа. Я, з свого становища, бажав якогось замирення з Москвою, бо знаю, що не скоро на війну спроможемось-а вони (Татари) призначили термін на червень. Військо наше страшно потратило коней і риштунки; піхота повтікала. Як зле, так недобре!” 12).

Нарешті ось реляція того ж Тишкевича Потоцкому, з останніх днів березня.

“Вбив собі в голову султан (калґа), що не може бути инакше, тільки мусить їхати до Білгороду (Акерману); запросив мене до себе-як я вже писав в. м. Приїхавши застав його в Ольшанці-чекав мене. Прийняв гостинно. Насамперед я вступив до візиря і там богато говорив про наше становище; отже по церемоніях і ріжних розмовах, коли посходилися беї й аґи, стала нарада про від'їзд султана. Виложив візир причини, серйозні: насамперед голод і всякі недостатки війська, потім проволока в приході й. кор. мил. на війну; нарешті заявив: “Нам ходу до Білгороду тільки 4 дні і звідти стільки ж; коли до вас військо буде приходити, тоді й нам буде зручніш прибути”. Просив я, говорив, збивав їх рації, вказував, що ми для них зробили-більше зробити не можна. Відповідано, що инакше бути не може, мусить султан їхати-“Краще скажи, чим хочете його уконтентувати!” Я посилався на обіцянки королівські: обіцяв, що будуть задоволені.-“То нічого, тепер нас задоволіть!”. Я зробився на те глухим, аж поки він сам не виложив чого хоче. Сказав: “Беї, аґи, мурзи вже задоволені, бо вже вибрали ясир з призначених їм міст”. І тоді подав реєстр кого ще треба задоволити: першого-султана, потім Карас-бея, Котлуша, Котлан-мурзу 13), нарешті весь султанський двір: візиря, підскарбія, конюшого, маршалка, хорунжих і инших двірських.

“Де було відомо про хлопів, я їм давав асіґнації на ясир. Одні там задовольнилися, инші взяли мало, треті нічого-знову з вимогами до мене. Відмовлявсь я; говорив, що нема. Але вони: “Дай конче!”-таку тяганину завели. За султанськими асіґнаціями силоміць де попали забирали, нарешті зістався султан і Котлуш-мурза- сі мене мало що життя не позбавили-коли прийшлось видумувати, чим їх задоволити. Коли я їх старався якось позбутись, сказав султан: “Мабуть нас уже непотрібно! казав єси гарматам і людям прийти?” Я сказав що йдуть-бо таки так мусіло бути. “Ну то добудь Дмитрашівку і Рашків-тим нас уконтентуй!” Я обіцяв взяти Рашків, але вони таки добивалися Дмитрашівки. (Калґа) мене вивабив таки туди і сам пішов зо мною (здобувати Дмитрашівку). Ще перед тим хлопи вийшли на зустріч і просили милосердя; я хотів їх якось виратувати, і султан згодився. Але се множество хлопів, котре побачили Татари, вбило їм в голову инакший плян: щоб уже і до Рашкова не ходити, а взяти сих хлопів що прийшли з покорою. Хлопи б дали усе аби зістатися на волі, але не могло бути инакше, і ніякі рації не помагали, і способів ніяких не було, мусів я по довгих ваганнях таки веліти арматі й піхоті наступити. Але вони добре уфортифікувались і трудно їх було взяти силою. Два штурми не вдалися, і стратили ми раненими і вбитими до 100; побачили самі Татари, що не йде і тоді доперва стали жалувати. Але мені йшло о репутацію (престиж): коли я не міг добитися силою, взявся на способи, і коли султан уже виїздив, я добився від хлопів, що вони присягли візирові і Капуч-мурзі що до ясиру. Поїхав до Браславу-коли доганяє мене з фуком Котлуш-мурза, вимагає ясиру-“не відступлю від тебе, доки мені не даси!” По довгих суперечках, сказав мені: “Їдь до Рашкова і до Куницького, скільки зайдеш ясиру- видай мені його!” Мусів я в велику пятницю (26 березня) в ночи їхати до Браслава і там покинувши, дати йому ясир в Куницькому.