Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 182

В звязок з нею тоді треба поставити мабуть і переселеннє з города Ставища “великим постом 1655 р.” першої сотні родин що під проводом славного потім в історії Слобідщини отамана Герасима Кондратовича (“Кондратьева”) заложила місто Суми-тікаючи “от разоренья и гоненья Ляхов и от татар Крымских” 5).

Примітки

1) Міхалов. с. 746-7.

2) Міхалов. с. 774.

3) Див. нижче.

4) Білгородського столу ст. 481, р. 1658-9. ч. 40: “роспись Черкасом разных городов, которые были на Дрожиполи”, на початку: Новый Оскол-сотник Іван Луцький, і тутже, л. 45, чолобитня того ж Івана Луцького “з товаришами пятнадцят городів”-вони жаляться, що їм досі не сказано, з якого приказу діставати жалуваннє. Люди очевидно новоприхожі. Далі на л. 45, “бють чолом Черкасы Дрожипольские и БЂлгородцкие, сотники и ясаулы и знаменщики и все рядовые, пятнадцать городов”-жалуються, що досі їм нема “одпуску жалування”. На л. .49: “Бьет челом Нового Острожского городу полковник Ивашко Дзинковский, и обозничей и сотники и все черкасы и Дрожипольские козаки”-про те саме що не вказано, з якого приказу їм платити жалуваннє,- “а мы были на твоей службе в Польской сторонЂ за ДнЂпром на Дрожиполе и подо всЂми городами, на всЂхъ боях и на приступех, по наряду все были с приходу и до отпуску”. В війську московськім чи гетьманськім? Я в тексті висловив здогад, що козаки гетьманські, але останню фразу можна толкувати і так і сяк.

5) Сівського столу стовб. 161 л. 10-в цитованій праці Юркевича.

РЕЙМЕНТАРУВАННЄ ТИШКЕВИЧА І ЙОГО РЕЛЯЦІЇ, ГОЛОВНА ОРДА ВІДХОДИТЬ, КЛОПОТИ З ТИМИ ЩО ЛИШИЛИСЯ, ПРОВІЯНТОВАННЄ І ЗРИРАННЄ ЯСИРУ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО РОЗ'ЇЗДИТЬСЯ, ЗАКЛИКИ ТАТАР НА НОВУ ВІЙНУ, ОЦІНКА КАМПАНІЇ СУЧАСНИКАМИ І В НОВІШІЙ ІСТОРІОҐРАФІЇ.

Переконавшися в неможливости зломити Хмельницького, старий Потоцкий стратив всякий інтерес до кампанії і заспішився раптом до дому, до своїх Підгайців, виконуючи, мовляв, давно вже висловлене королівське побажаннє, щоб він був десь ближче резіденції. Мав його заступити Лянцкороньский, але скоро розхорувався, і головним начальником війська “реґіментарієм” в неприсутности гетьманів Потоцкий визначив воєводу чернигівського Тишкевича, що разом з Чарнєцким були близшими помічниками Лянцкороньского в командуванні. Чарнєцкий теж поривався їхати з Потоцким-гоїти свої рани, але кінець кінцем лишився, мовляв-на спеціяльне бажаннє Татар, які його дуже полюбили. На воєнній раді постановлено було відіслати на зимові кватири до Шаргороду тяжчу армату і мізерні останки пішого війська-ближче до Камінця для безпечности. А з козаками ухвалено “легку війну”- кінними рейдами, використовуючи єдино для сього здатні татарські сили: “мають

зносити неприятеля огнем і мечем, разом з ордами, поки воєнної пори стане”-формулював сі завдання Потоцкий 1).

“Вози відсилаємо і йдемо з Татарами на війну: будемо київську землю пустошити-може в самих козаків запопадемо”-конкретизує проґраму Чарнєцкий після наради 2), а сам Потоцкий згадує і про Задніпровє (вище с. 1044). Се мало бути, значить, продовженнєм того руйнування непокірних земель, що провадилося в попередніх роках в Східнім Поділлю і на Браславщині, а тепер-“коли бог поблагословив”, думали посунути на Дніпро і навіть за Дніпро. Се була та стихія, в якій виявляв себе особливо Чарнєцкий, і раз рішившися лишитись на театрі війни, він очевидно був головним автором сього пляну і мав керувати його здійсненнєм.

Рахували при тім головно на Татар-бо своє військо цілком підупало. Не казати про піше військо, що цілком зійшло на ніщо-“стало тінню против пішого війська московського і козацького”, як висловлюється оден кореспондент (вище с. 1045)-“одних постріляно, инші повмирали, треті виморожені, четверті повтікали-ледви вибралося б 12 сот до бою”-так що їх прийшлося відіслати на поправку. Але й кіннота сильно підбилася і всю надію покладено на Татар-“які тільки гуком і криком надробляють, але краще мати їх при собі, аніж проти Річипосполитої”. Такий був, погляд Чарнєцкого, що хвалився такими симпатіями Татар: “так мене собі сподобали,-і найменшого джуру з моїх полків дуже шанують”. “Будемо сей місяць (лютий) в одній вірі, в одній сорочці, на воді і на морозу сіяти літа над Дніпром, так повним зради і злости як і води-Татари дають своїх коней і кожухи на 2000 салдатів”, пише сей татарський побратим 3), улюблений ґерой патріотичної польської історіоґрафії.

Але “гукали і кричали”, “галайкали” (від “Алла-Алла”) Татари теж не дурно, і вимагали за се не тільки утримання, але й ясиру та здобичи, і на практиці сей плян операцій найближчих місяців-лютого-березня, а властиво “аж до трави”, до місяця червня, мусів звестись на те що польські генерали-патріоти, будівничі слави Річипосполитої, мали годувати голодну Орду коштом уже заспокоєної і приборканої людности, то значить доводити її до останньої руїни і розпуки та помагати турецьким султанам і мурзам наповнити руки своїх людей ясиром, коштом мовляв “непокірних ребелізантів”. В теорії се виглядало так, що гетьмани і реґіментарі розписували між султанами і мурзами села на утриманнє, подібно як робили се з своїми ротмистрами підчас постою, “на вибираннє гіберни”, а в компензацію за службу мусіли помагати татарським загонам вибирати ясир і здобич, здобуваючи з ними на спілку непослушні місточка. На практиці Татари брали ясир і грабували і тих, що їм давано на утриманнє, і тих що їм віддавано “в поток і розграбленнє”, і польським реґіментарям приходилось однаково помагати їм поратися серед послушних і непослушних.

В сих заняттях і пройшли найближчі місяці-лютий-березень. Іти в похід на Придніпрянські краї Татари під ріжними мотивами відмовлялися. Султан Менґлі-ґерай з своїми мурзами після Дріжипільської кампанії-в котрій вони переважно абсентували-зажадали покою і спочинку, поки прийде головна орда з калґою. Обіцювали його з дня на день, казали, що загаявся на Запоріжжу, палячи козацькі човни, наготовлені на морський похід 4). Добилися, що Лянцкороньский звів військо на правий бік Богу-мовляв, щоб звабити козаків до наступу, і тут Татари займались собі вибираннєм ясиру. Потім коли калґа таки не приходив, Менґлі-ґераєві мурзи стали висловляти гадки, що час до весни треба взагалі віддати на відпочинок коням, щоб приготовитись до весняної війни-отже не пускатися поки що в ніякі операції 5). Аде згодом, десь в початках березня 6) калґа таки прийшов, з братом нуреддін-султаном й иншою старшиною і з величезною ордою- може побільшуючи дещо Тишкевич рахує її на 120-150 тисяч 7). Але виявилося, що й сі прийшли зовсім не з тим щоб воювати (все ж таки козаки були присяжні союзники і “брацтво” з ними не було розірване як годиться!), а прийшли прогодуватись і обловитись польським коштом, і хоч в сім часі вони не були потрібні, все таки щоб не розгнівати їх, а забезпечити поміч на проєктовану літню кампанію, польські реґіментарі вважали потрібним чинити їх волю. Стали виловлювати останки нещасливої людности, яка ще не вивтікала, і руками польського рицарства віддавати її татарським “побратимам”.

В результаті сеї братерської кооперації Побоже протягом сих місяців обернулося в правдиву пустиню. В середині березня трималося ще кілька лише пунктів, а в дальшій перспективі Тишкевич передбачав, що заціліють мабуть тільки Браслав і Умань.

Але до сього не дійшло: Татари вичистивши і забравши все що можна було, змусивши польських реґіментарів здобути їм ріжні укріплені замочки, де ще відсижувалася людність, з кінцем березня стали вибиратись до дому, не слухаючи ніяких благань, обіцянок і докорів реґіментарів. Даремно покликувались ті, що зробили що могли для задоволення татарських апетитів, і в будучности обіцяли всякі благодати від короля! Насамперед винісся Менґлі-ґерай, потім калґа-покликуючись на неминучу потребу побувати в Білгороді 8). Нарешті й нуреддін-султан, що зістався з останньою частиною Орди, спаливши Чечельник на прощаннє, винісся в останніх днях березня, полишивши реґіментарів при порожніх обіцянках, перед перспективою весняної кампанії на руїнах спустошеної для задоволення сих невірних союзників Браславщини і подільського погранича. Руїни, попілища і трупи, трупи без кінця. Особливо немовлят, задавлених, розтоптаних на шляхах-тому що Татари забирали все старше, а сих давили і кидали.