Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 172

Приписка: “Послали-сьмо під Браслав перед собою кількох полковників, а самі чекаємо приходу ваших мил., і війську збиратись веліли, бо часті відомости нам доходять, що Ляхів все більше прибуває. Тепер би власне час на них ударити! Зволь перевезтися через Дніпро в Каневі, Ржищеві й Терехтемирові” 8).

Приписка ся означає, що гетьман роздумав і бере назад свою обіцянку “зараз рушити” під Браслав: він чекатиме приходу Шереметева, або Ф. Бутурлина, і без них не вважає можливим рискувати.

Попереднього дня, 7 (17) грудня він вислав таку ж реляцію Ф. Бутурлинові, і закінчив її покликом до скоршого приходу і доволі недвозначною погрозою, що на кунктаторство Шереметева він буде скаржитися цареві (“о чом будет знать ц. в-во”) 9)

11 (21) грудня, з того ж Корсуня Шереметеву написав так: “Писав ти до нас через післанця свого Зосима з тов. про посилку ок. Ф. В. Бутурлина з Корсаком та инш., і ми з того тішились і дякуємо, зараз до них посилаємо провідниками Трохима й Івана Гуляницьких, аби прудко поспішали й просто їх проводили. Бо як у попередніх наших листах ми тв. м. писали про Ляхів, так і тепер ознаймуємо, що обидва гетьмани під Браславом з військом нашим вже тижнів три або й більше бються, і там нашого намісника осавула забито, містечко Тимонівка Ляхам піддалась, і треба того стерегтись і старання прикладати, аби й инші городи не здавалися, видячи (від Ляхів) великі прелести, а від нас помочи не бачучи. Й. ц. в. в грамоті своїй зволив нам написати, що тв. м. сам до нас у поміч з військом прийдеш, і ми на то покладались. А що пишеш, мовляв без указу й ц. в. іти до нас у поміч не можеш, а чекатимеш приходу хана,-так хан тепер не піде, і в поміч Ляхам лише кілька мурз прийшло, а Татари (решта) не підуть, поки ріки не стануть. Атже коли б ми тут щось добре зробили і тим неприятелям одпор дали,-то спільно б з м. т. і городи й. ц. в. охороняли. Бо Венгри, Волохи і Татари тепер оглядаються на сили обох сторін-кому біг поможе, а помочи Ляхам не дають. Коли ж Ляхи тепер-не дай боже-Забуже опанують, буде велика шкода й ц. в. Теперо хана з Ляхами нема — доки Дніпро й инші ріки стануть; коли ти не прудко прийдеш нам у поміч, скажи поспішати Ф. В. Бутурлинові з тов., а ми на їх прихід всілякий корм по городах наготувати веліли старшині й меншим людям”. Приписки: “Коли т. м. мав би рушитися сам з військом, давай нам знати наперед себе. Просимо тебе самого на поміч прибувати, бо маємо відомість, що хан на українні городи й. ц. в-ва 10) не піде, але всі потуги на Україну й. ц. в. обернув, а коли рушати маєш, через післанців своїх знати про себе давай. А окольничому Ф. В. Бутурлину з тов. вказали ми перевозитися на Ржищів, Канів і Тсрехтемирів” 11).

Одержавши сього листа 16 (26) грудня Шереметев повідомив царя що 18 (28) він рушить до гетьмана з Вольного, де тепер пробуває 12). Не знати, чи дістав за той час “указ й. ц. в.”, чи зважився рушити на підставі попередніх інструкцій.

Цар у відповідь на гетьманські благання запевняв його, що Шереметеву дано наказ на перший поклик гетьмана йти йому в поміч. У відповідь на гетьманські пропозиції, переказані з Ждановичем, похваляв гетьманські діяння і заміри-що він звів своє військо з поля для відпочинку, а для діверсії на Татар задумує вчинити морську експедицію; при наступі ж більших сил на Україну він може рахувати на поміч Шереметева 13).

Але на погляд царя гетьман і з власними силами міг би виявляти більшу активність в операціях против Поляків і в охороні України від їх нападів. В заміну ж армії Шереметева московський штаб хотів дістати компенсацію в виді козацького корпусу в поміч своїм стратеґічним плянам. Не тільки Золотаренкового корпуса повертати він не хотів-як того собі бажав гетьман, а навпаки прагнув одержати ще кілька козацьких полків для операцій на півночі. Видко, при всіх своїх трудних і непокірних прикметах, виявлених Золотаренківським військом, московський штаб цінив його воєнну вартість. А всякі сепаратистичні ухили, вияви “шатости” й “измены”, що особливо старанно реєстрували йому київські воєводи, він між иншим задумував нейтралізувати піднесеннєм Київа до ранґа другої царської столиці-що мало, очевидно, потягнути за собою орґанізацію там малого царського двору, і всяких церковних і бюрократичних кадрів. Про се довідуємося з цікавого- а досі в подробицях цілком незвісного посольського звідомлення Артамона Матвеева, висланого до гетьмана разом з полк. Клишею 13 н.с. грудня. На жаль, звідомленнє заховалося тільки в части 14) (між иншим-бракує інструкції), але все таки і в такім фраґментарнім стані воно дає дуже богато цікавого для освітлення ситуації.

Матвеев з товаришом своїм піддячим Порошиним доїхали до гетьманської кватирі 14 н. с. січня. Гетьман стояв все ще під Білою Церквою.

Тим часом як над Україною стояв лемент від різні і погромів в Буші, в Тимонівці і т. д., він стоїчно вичікував Шереметева, не вважаючи можливим без нього ставати до бою з польською армією. З сильним, хоч і старанно стримуваним роздраженнєм поясняв він Матвееву, як богато разів писав до Шереметева, покладаючись на царське запевненнє, що йому дано наказ на перший поклик гетьмана йти йому в поміч, і тільки дістав від Шереметева відповідь, що він від царя такого указу не має. Через се в війську настала велика трівога-аж поки в останнім часі не прийшли вісти, що Шереметев дійсно рушився. З жалем згадував він як пропало попереднє літо через таку ж саму неувязку з Трубецким: як би він своєчасно був прийшов, війна тоді ж була б скінчена, і тепер, очевидно, можна було запобігти руйнації західнього погранича, якби цар не зробив зимових вакацій саме тоді як гетьманові найбільше була потрібна московська поміч. Правда, з його розмов виходило, що він все таки не вважав даного моменту критичним. Перед Матвеевим він розвиває плян весняного походу, “як тільки трава з'явиться”, спільно з Шереметевим, на Львів-те що він потім здійснив уже з Бутурлиним, і не надає особливого значення найближчий перспективі-війні за західнє пограниче. Можливо, що він не вірив в татарсько-польську кооперацію, і продовжуючи далі зносини з своїми прихильниками між кримськими беями, сподівавсь осягнути те що дійсно осягнув два тижні пізніше: відтягнув Татар від польського походу і тим змусив до ліквідації його. Але він не відкрив сього секрету Матвееву. Натомість инші подробиці переговорів на стільки інтересні, що мусимо на них спинитись.

До гетьманської кватири в Білій Церкві посли приїхали під Ярдань, 5 (15) січня і того ж дня Виговський попросив їх до гетьмана на авдієнцію на завтра, на Водохрещі. На гетьманському дворі стрічали послів з Виговським полковники Москаленко білоцерківський, Тетеря переяславський, Іван Гуляницький корсунський, Андрій Бутенко канівський і гетьман стрів послів у сінях. Після передачі царської грамоти, Матвеев переказав царську похвалу з побажаннєм такої ж вірної служби на далі: “Служіть великому государеві і далі так як почали!” Гетьман відповів запевненнєм, що всі за “його ц. в. наказом готові й на смерть”. Описавши успіхи московського війська на Білоруси, посли познайомили гетьмана з пляном весняних операцій: наступу на Минськ і Вильну, з наміром іти на саму Варшаву. Щодо України цар бажав повної мобілізації всіх сил проти Польщі і хотів би знати гадки гетьмана про плян і пору походу, але персональної участи самого гетьмана не вимагав: Коли гетьман від частих своїх походів утомивсь і йому трудно взяти на себе новий похід-то цар пришле для сих операцій В. Б. Шереметева з московським військом, а гетьмана просить дати три козацькі полки, а сам він може обмежитися охороною України від Криму зайнявши місце Шереметева. Але гетьман не хотів випускати з своїх рук проводу й ініціятиви воєнних операцій на Україні. Він заявив, що піде з усею козацькою силою, скоро тільки з'явиться трава-але разом з Шереметевим, тому що Поляки певне зберуть проти козаків великі сили. Піде на Пиків “мимо межипашу Старого Костянтиного шляхом до Костянтиного”, себто старим шляхом 1648 р. на Тернопіль і Львів. “Бо на Камінець іти-війську буде прикро: гори великі і переправи трудні. Але добре б було післати під Камінець з дороги тисяч 5-6 війська, щоб його обложити-аби не було відти, з Камінця ніякої вісти ні до турецького султана ні до угорського ні до мунтянського володаря. Вони-мунтянський і угорський- побачивши велике військо, стануть і собі помагати цареві, і як би вдалося здобути Камінець, то се не тільки наведе великий страх на Поляків, але й на Туреччину зробить велике вражіннє” 15).