Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 16

“Государ-цар прийшовши від празника Покрови, з соборної церкви, з хрестами, з'явився для собору в Грановитій палаті, і на той собор прибули: святіший Никон патріярх, митрополит крупецький Сильвестр, митрополит сербський Михаїл і т. д. (включно до торгових й инших чинів людей і стрільців). Згідно з государевим наказом прочитано всім на голос про неправди Яна-Казимира короля польського і панів і про чолобиттє в підданство государеві Б. Хмельницького і всього війська Запорізького”.

Прочитане експозе було виготовлене для доповіди ще соборові 1651 р. 2) і перероблене сього року. Починалося пригадками, як було постановлено в вічнім договорі про титули: королеві Володиславу не вживати ніяких титулів Московської держави 3) і всі листи до царя писати з тими титулами, які вживає цар. Се було потверджено соймовою конституцією 1637 р., яка проголошувала проступки против царського титулу за державну зраду. Одначе ще за Володислава почались порушення сих обіцянок і продовжувалися потім за Яна-Казимира. Цар допоминався укарання винних через великих послів Пушкиних в 1650 р., потім через Прончищева й Алмаза Іванова, король присилав у сій справі Пенцлавского і Уніховского, нарешті післано Репнина-Оболенского з товаришами. Але король ніякого “исправленья” в тім не вчинив, а пани-ради позволили собі сю справу царської чести “назвати в одвітах малим ділом”, сміятися з претензій послів і ніякої справедливости не вчинили. Крім того король позволив собі ріжні неприязні вчинки против Московської держави: складався з ханом на її руїну, перепустив через свої краї кримського посла до шведської королеви “для ссоры и войны”, і в пограничних місцях з королівської сторони останніми часами стали діятися великі “задори”, договір таким чином підпав нарушенням з королівської сторони, тим часом як з царської додержується досі непорушно.

Се одна справа; друга — козацька:

“В минулих роках присилав богато разів до царя своїх післанців запорозький гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке, що пани-рада і вся Річпосполита повстали на православну віру грецьку і святі церкви і вчинили гоненіє велике. Їx, Запорізьких Черкасів, від православної віри, в котрій вони здавна живуть, стали відлучати і неволити до своєї римської віри, церкви позапечатували, а в инших завели унію, і всякі над ними насильства, й знущання, й злости чинили, таке що й над єретиками й Жидами не чинять. Вони ж, Черкаси, не хотячи позбутися православної віри і церкви знищеними бачити, по неволі, опинившися в такім лютім гоненію, покликали в поміч кримського хана з Ордою, почали за православну віру і святі церкви стояти. А у цар. величества просять змилування, щоб він, жалуючи православної віри і церков божих і невинної християнської крові проливання, змилосердивсь і прийняв їx під свою високу руку і дав поміч на гонителів віри Поляків — післав військо своє (в чорновику було: під Смоленськ, але се вичеркнено).

“А в минулому 1653 р. гетьман двічі присилав своїх посланників, що з королівської сторони договорів, на чім з Запорізькими Черкасами мирились, не виконано: церков, що в договорах написано з унії віддати, не віддано, а котрі, небогато, й віддано, — назад на унію повернено. Війська коронні й литовські на них зібрано, щоб православну віру викоріняти і церкви божі до решти знищити. Богато городів і міст зруйновано, і в них святі церкви збезчещено і поневірено. Православних християн духовних і світських богато невинно замучено ріжними лютими муками, і всяке лихе знущаннє чинилося, що й слухати жалісно” 4).

“Тому вони, Запорізькі Черкаси просять із слізами, щоб вел. государ не дав сим гонителям і клятвопреступникам знищити православну віру і церкви божі зруйнувати, а змилосердився й велів гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорізьке прийняти під свою високу руку. А колиб прийняти їx не схотів, то нехай би за-для православної віри і святих церков за них обстав і велів їx помирити (з католиками) через своїх великих послів — аби вони того замирення були певні. Самі ж вони з Поляками миритись ніяк не хочуть-бо Поляки в правді нестоять”.

“Отже за сим проханнєм, а за указом царським, великим послам кн. Репнину-Оболенскому з товаришами велено було говорити королеві і панам-раді про се замиреннє і посередництво, і вони в одвітах говорили панам-раді, щоб король і пани-рада заспокоїли ту усобицю — з Черкасами помирились, православної віри не гонили, церков не відбирали і ніякої неволі їм не чинили, а постановили згоду на Зборівськім договорі, а котрі церкви були повернені на унію, щоб віддали назад. Коли вони то вчинять, то цар задля православної віри королеві, братові свому, таку поступку вчинить: всім людям, що провинилися в прописках титулу, вини їм пробачить.

“Але король і пани-рада не поставились до того поважно, від замирення з Черкасами відмовились, і при самих же великих послах пішли на них війною, щоб віру православну викорінити і церкви божі поруйнувати. Бо торік, як був сойм у них у Берестю, то на соймі таки так просто й ухвалено: побити православних християн, які живуть в Короні Польській і в. кн. Литовськім, а церкви зруйнувати, щоб грецька віра звикла. Отже вел. посли бачучи їx таке велике завзяттє, виговорювали се їм, з великими вичетом і в палаті і йдучи до карети, в голос перед усіма людьми, що вел. государ для православної віри, хотячи їx усобицю заспокоїти, хотів був дарувати провини тим людям, що заслужили були смерть за царську честь. Але ж коли король і пани-рада за ніщо се взяли, то вел. государ такого їx злого безчестя і таких великих проступків против вічного договору більше терпіти не буде. Послів і посланників в тих справах більше не присилатиме, а звелить про ті їx неправди і порушення вічного договору писати до всіх сусідніх держав, до великих государів християнських і бісурменських, і за православну віру, за святі божі церкви і за свою честь стоятиме, скільки йому милосердний Бог поможе. Але пани-рада таки ні трохи не схаменулись і на згоду не пішли, ні в чім не поправили справи і в усім відмовили і тих великих царських послів з нічим відправили.

“Тим часом як Яна-Казимира короля обирано на королівство і він присягав на коронації, в присязі його між иншим було написано, що йому поріжнених у християнській вірі (дисидентів) охороняти і ні самому їх не тиснути ані иншим не дозволяти. Коли ж він тої присяги не дотримає, то він своїх підданих чинить свобідними від вірности і послушенства, а розрішення від сеї присяги ні у кого не буде просити, ані його прийме.

“Тепер же писав гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке з післанцем своїм Л. Капустою" — наступає наведене вище оповіданнє про посольство Капусти і привезені ним вісти, і сим закінчується дане соборові експозе. —

“Вислухавши бояре постановили: за честь покійного царя Михайла Федоровича і сина його Олексія Михайловича стояти, і проти польського короля війну вести. А терпіти того більше не можна, тому що довгі літа в королівських грамотах і в пограничнім листуванню їх титули писалися з великими помилками, а королівські піддані перед послами не тільки того не виправили, але називали се діло — царську честь — малим ділом, сміялись і за ніщо мали, послів відправили без задоволення, і тим вічну умову нарушили.

“Про гетьмана ж Б. Хмельницького і все військо Запорізьке бояре і думні люде постановили, щоб вел. государ зволив їх з городами й землями прийняти під свою високу руку задля православної віри і святих божих церков. Тому що пани-рада і вся Річпосполита повстали на православну віру і святі церкви, хочуть їх винищити, і гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке присилали нераз просити, щоб вел. государ не дав їx гонителям і клятвопреступникам винищити православну віру і зруйнувати святі церкви: щоб над ними змилосердився і велів їx приняти під свою високу руку, — а як не схоче їх прийняти, нехай за них заступиться і помирить їх через своїх великих послів, щоб вони були певні того замирення. За царським указом і їx проханнєм великі посли говорили в одвітах панам-раді (наступає повтореннє сказаного в експозе), але король Ян-Казимир і пани-рада се мали за ніщо, і від замиріння з Черкасами відмовились.