Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 155

“Щоб одержати благословення від нашого патріярха і поцілувати хрест в руці його вони приходили в великім числі, поспішаючи оден перед другим. Коли ми переїздили дорогою, а вони побачили хрест на ратищі, то хоч би були заняті на полі, оберталися до сходу і хрестилися всі з жінками і дітьми. Чоловіки і парубки кидали серпи і роботу і бігли до нашого патріярха, щоб благословитись у нього. Стрічні ще здалека злазили з коней, з возів, відходили від дороги і стояли шнурком, знявши шапки, аж доки не переїхав наш патріярх у своїм повозі. Підходячи вони кланялися до землі, цілували хрест і правицю і потім тільки відходили” (23).

Примітки

1) Вище с. 968. Автор кілька разів описує і колишні палати-особливо замок Каліновского під Уманню: укріплення, башти, мешкальні будинки і стайні: “тепер сі палати стоять руїнами, ніхто в них не мешкає, і вони немов плачуть за своїми хазяями” — II 26-7, також ст. 82, 83 й ин.

2) Заїздами, або як перекладчик перекладає се слово “постоялые дворы”, автор називає те що у нас звалося коршмою, а сповняло ріжні функції. Автор очевидно богато наслухався всяких оповідань про коршмарів-рандарів, але не мав нагоди виговоритись на сю тему; тільки часті згадки про сі “заїзди” показують, що вони навязли в його памяти.

Найбільше записав він, виїхавши з України на Москівщнну: “Треба знати, що в Козацькім краю за лядського панування Євреї заводили по своїх хатах заїзди-побудовані з дерева, просторі й високі, для тих що подорожують зимою, щоб хитро користуватися з них, спродаючи їм сіно для коней, страву для них самих, жадаючи грошей за заїзд, хоч би за годину, за горілку й инші трунки, і за все що знадобилося б”. В Москівщині таких заїздів він не побачив, і з сього приводу записав се — II с. 128.

3) З сього приводу автор пускається в такі рефлєксії:

“Як зітхають, тужать і стогнуть лядські пани і прості люди за сим містом Київом! Се ж було столичне місто їx короля (!), забудоване домами панів. Всі сі палати, чудові доми й сади належали їм та богатим Євреям. Вони (Ляхи) мали тут дві прегарні муровані церкви з арками на високих стовпах: одна старинна, инша нова, гарна і оздоблена всякими архитектурними прикрасами; ґіпсові прикраси склепінь і инші будови лишилися недокінчені артистами, а тепер вони закинені і служать місцем для нечистих потреб і пристановищем для худоби.

“В сих двох церквах і в околиці було кілька тисяч (!) єзуїтських, або краще сказавши-сзідських священиків. Коли виступив Хміль і проходячи край в усіх напрямах побивав їх усіх, які йому попали до рук, тоді які заціліли, повтікали сюди міркуючи: “Нема ніде ратунку крім як тут”,-бо се город неприступний, окружений укріпленнями і горами. Але Хміль і козаки дісталися до них, позвязували їх тими шнурками, що ними оперезуються вони (католицькі ченці) і мучивши всякими способами, повикидали до Дніпра, а инших поїли собаки.

“Бо єзуїти не задоволялися тим що мали Ляхи, але хотіли викорінити рід козацький. Хотіли забрати Печерський монастир і св. Софію та повернути їх на свої кляштори. Тоді роз'ярився Хміль як пророк Ілля. Він відомстив їм і визволив благословенний богом нарід від рук невірних (Ляхів), що мали богато голов, але не мали одної голови; слобонив його з неволі безбожникам-євреям і злим єретикам Вірменам!” (77).

4) Зараз по приїзді на Україну він завважив се як цікаву побутову подробицю: “Всі чоловіки в сім краю носять в руках палиці” (14).

5) В короткій ред.: паласи.

6) І с. 46-ceй термін “каптур” уживає автор далі, оповідаючи про Україну.

7) Се так здивувало Павла, що він далі ще раз повертається до сеї теми: на Москівщині, каже він, пастух пасе разом корів, овець, кіз, свиней, коней, і се далеко практичніш, “в землі ж козаків кожен рід худоби пасе окремий пастух; нас найбільше дивували пастухи свиней” (115).

8) Сей термін у автора має значіннє політичне, а не етноґрафічне: те що за політичними межами Гетьманщини-се для нього Москівщина, хоч людність була ще українська.

9) Автор розуміє тут східнє-полудневу Україну; оранка з кіньми, описана ним, безсумнівно практикувалася і на лекших ґрунтах північної України.

10) “аравико ситари т. е. арабская пшеница” в рос. перекладі.

11) “Він зветься халістао (хелештеу), себто сажавка для риби”, поясняє Павло, а пок. Муркос завважує: “ледви чи вживалася на Україні ся мадярська назва, що автор чув у Молдовалахії”. Чи не лежить в сій звуковій комібаніці асоціяція “ставу”, що авторові доводилося чути на Україні в ріжних комбінаціях (“коло ставу” і под.) з тим валахійським терміном?

12) II с. 86. Подібний ентузіястичний відзив читаємо в депешах Доні, Італійця, з походу попереднього року. Проїхавши з королівською кватирою з Глинян до Камінця в серпні-вересні 1653 р. він пише з-під Камінця 18 вересня: “Край сей від Львова і до сих місць стає все кращим, в залежности від якости ґрунту. Не можна описати богатства овочів-не можна того виразити досить сильно, ані увірити не бачивши на власні очі. Чи хто повірить, що весь час на право і на ліво стоять ліси-не якось инакшого дерева, а горохів, яблук, грушок, сливок, подекуди в суміш на одну або дві милі. Черешень і вишень без числа. Міста, села і майже всі житла знищені і безлюдні, нещасливі наслідки війни ніде не можна бачити так як тут, а одначе можна вірити, що не фабульозні були ті колись безмежні богацтва руських панів!”-с. 59-60.

13) II с. 17, под. с. 26, 73, 83 й ин.

14) II с. 167.

15) “Ніхто не їсть вишуканих страв окрім гостей і прочан”-про Густинський монастир, с. 91, також про печерських монахів-с. 44.

16) Записуючи, що довелось йому почути, мовляв в суботнім засіданню господар спеціяльно займається судом над злодіями (“ворами”)-Павло додає до сього такі пояснення: “Бог не сотворив на землі більше злочинної країни ніж Молдавія: всі чоловіки злодії або убійники. Рахують за документами, що за час як Василь став господарем, 23 роки, він скарав смертно 14 тис. злодіїв- хоча за першим разом він не карав смертю, а бив батогами, штампував, ставив на видовище і пускав; за другим разом утинав праве ухо, за третім ліве, і тільки за четвертим разом карав на смерть. Але ми бачили між ними, таке що боже сохрани: у них священики бувають ватажками розбійничих банд, і він (господар) не міг їх від того стримати. Їх жінки і доньки не мають ні стиду ні сорому. Господареві не стало сили утинати їм носи виставляти на видовище, топити: тисячі їх загубив, а нічого не міг доказати” (с. 69). З сим кошторисом треба рахуватися при Павлових характеристиках українського життя.

17) Вар. короткої рукоп.

18) II с. 173-4.

19) Або навіть “зайвої”, як перекладає Т. Кезма слова короткої рукописи с. 47.

20) Муркос транскрибує сі слова так: Хосбуди бумилуй (22).

21) У Муркоса: лучшим напевом.

22) “читают с пением”.

ПАНОРАМА МІСЦЬ: ГЕТЬМАНСЬКА КВАТИРА В БОГУСЛАВІ, ХАРАКТЕРИСТИКА ГЕТЬМАНА, ПАТРІЯРХ У ГЕТЬМАНА.

Взірцем сього морального риґоризму являється для Павла сам гетьман, і він в сім аспекті описує своє побаченнє з ним.

“Виїхавши з лісу (Ісайківського)-обгороженого парканами ріжних мешканців, і його вузького шляху, ми після милі дороги наблизилися до великого міста з укріпленнями і замком, іменем Богуслав. Човнами (чи паромом) переїхали ми велику ріку на ймя Рось і тут уже чекали нас 6 священиків сього міста, в ризах і з корогвами, а з ним півча й всякі инші люди. Військо мало корогву христолюбивого і войовничого гетьмана Зиновія: з чорного і жовтого шовку, в смуги, і з хрестом на ратищу. Всі чекали нас на березі річки, і коли наш владика-патріярх вийшов на беріг, вони впали перед ним на землю. Як звичайно він поцілував їх хрест і ікони, а вони цілували його хреста і правицю. Потім повели з великою парадою і пошаною до церкви богородиці-головної в сім місті; друга церква Трійці, а третя св. Параскеви. В сій церкві замісць паникадила висить великий оленячий ріг з богатьма паростями: кінці оброблено так, що туди вставляються свічки 1).