Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 149

ЩО ЧУВ ПАВЛО НА УКРАЇНІ ПРО ЇЇ ВИЗВОЛЕННЄ, ЛЯДСЬКА НЕВОЛЯ, ВИЗВІЛЬНА БОРОТЬБА, КРІВАВІ ЖЕРТВИ УКРАЇНИ, МАСА ВДІВ І СИРІТ, ПОПУЛЯЦІЙНА ЕНЕРҐІЯ, ДОБРОБУТ І ГОСПОДАРНІСТЬ, ЕНТУЗІЯСТИЧНІ ВІДЗИВИ ПРО КОЗАЦТВО.

В центрі сеї визвільної епопеї, в тих оповіданнях, які довелося почути Павлові в офіційних козацьких кругах, стояла, розуміється, особа гетьмана. Він переказує, з деяким присмаком народньої поезії і лєґенди, те що йому оповідали:

“Його імя Іхміль (Хмель). Яке гарне імя. Самі Ляхи назвали так його-вони приложили до нього сю назву рослини 1). Зимою вона засихає і йде на паливо, а коли наступає весна, на Великдень, вона пускає нарости і підіймається. Тож вони й прирівняли до неї Хмеля. Бо він на час посту припиняє війну і битви, кладе меча і провадить спокійне життє у себе дома. Тоді приходять сі безбожники (Ляхи), руйнують і убивають-до самого Великодня. Він же сидить тихо, аж прийде Великдень. Тоді він підіймається; до нього збирається 500 тисяч вояків-борців за православну віру, що жертвуючи собою воюють з любови до Бога, а не з бажання плати або яких небудь инших користей. Хміль може похвалитися сим перед царями всеї землі, що у нього більше як 500 тисяч вояків, і вони служать зжабедної плати. На його поклик вони приходять йому в поміч з власним запасом їжі і всього потрібного, і від Великодня до великих заговин (до великого посту) вони мешкають в степах, в розлуці з жінками і дітьми, в повздержности і повній чистоті. Так вони живуть з року на рік! Який се благословенний нарід, який многолюдний! Яка православна віра, яка велика! Скільки тисяч їх побито, скільки тисяч забрали в полон Татари-і вони ще мають таке велике множество війська.

“Але скільки ж і Ляхів побили козаки!-сотні тисяч, із жінками і дітьми, не лишивши жодного. Ми здалека бачили палати їх вельмож і правителів в їх фортецях-такі високі вони. Хто розглядає їх і входить до середини, не може не захопитись їх красою і урядженнєм, їх печами вищими від кипарисів, що служили для розпалювання огню зимою. Тепер сі палаци стоять в руїнах, безлюдні прибіжища собак і свиней. І нарід єврейський і вірменський винищено до решти. Гарні дома, крамниці і заїзди їх стали пристановищем диких звірів-бо Хміль (дай йому боже довгого віку!) заволодівши сими многолюдними містами, цілком винищив усяку чужу людність, і тепер сю країну замешкують самі православні козаки” (21).

Історія визволення, подвиги Хмельницького, сучасний устрій козацького війська і “Козацької землі” дуже інтересували автора, і як він каже (36)-збиранню і перевірянню відомостей про се він присвятив богато часу: “скільки ночей просидів я над записуваннєм сього, не дбаючи про відпочинок”, завважає він. Як людина слабо обізнана з місцевими умовами, з історією Східньої Европи, і взагалі науково не підготована, він при тім богато наплутав. Але все таки в його оповіданнях до волі ясно відбиваються обриси ходячих між козаками і духовенством-тими верствами серед яких він обертався-уявлень і оповідань про сю українську революцію, і тому інтересно приглянутись їм і промацати в них отсі сучасні балачки не знеохочуючись їх наївно-циничними формами.

Вихіднім пунктом сих оповідань, цілком зрозуміло, являється київська держава Володимира Великого; але вона, видимо, не інтересувала автора-в своїй книзі він кілька разів згадує її, але тільки побіжно. Татарська доба на Україні також не відбивається в його оповіданню. Київську державу нищать Ляхи, войовничі наїздники “із земель Франкських”-“нарід що не має рівного що до гордости і пихи”. Репрезентантами його в уяві Павла-себто його оповідачів: козаків і духовних, являються маґнати. Завоювавши землю козаків вони володіли великими землями, так що мали по 10 і по 100 тисяч свого війська. Король у них не мав ніякого значіння: вони вибирали на сей уряд чужоземця і призначали йому землі для утримання, але без їх згоди король нічого не може робити; на те вони й беруть королів з чужоземців; щоб вони не могли стати дідичними володарями і не прийшли до сили. З підвладним козацьким народом маґнати поводилися немилосердно. Насамперед, не задоволяючись даниною що сі піддані їм давали, вони стали віддавати їx у власть Євреїв і Вірмен, і ті не спинялись ні перед якими насильствами над ними самими, їх язиками і доньками,-так що бувши колись панами і володарями козаки “стали рабами проклятих Євреїв” 2).

Далі, Ляхи скасували сорок-тисячне козацьке військо, що стерігло край від Татар. Нарешті-вони стали нищити православну віру і через своїх єзуїтів-єзідів 3) силували козаків до папської віри. Сорок літ тому вони понищили всі православні церкви, перевели священство, а митрополита з одинадцяттю єпископами спалили на залізних штабах (лєгенда про Наливайка перенесена на єрархію). Десять літ пізніш на чолі козаків стали три брати; вони погромили польське військо, поставили в Київі монастир і за поміччю патріярха Теофана, що переїздив через їх землю (як бачимо- історія Сагайдачного і ним фундованого брацтва)-відновили на Україні єрархію. Але Ляхи отруїли тих братів і знищили їх військо 4). Тоді після довгих страждань. від “проклятих Ляхів” 5) прийшов гнів божий на сих насильників і-бог підняв на них свого вірного слугу Хмеля, “щоб визволити свій вибраний нарід від лядської неволі”.

Мішаючи події останніх років з початками повстання, Павло представляє справу так, що з початку Хмель шукав помочи у одновірців: у волоського і мунтянського господаря, але вони не то що не помогли, а видали його пляни Ляхам і Туркам. Не схотів помагати бунтівникові й московський цар. Тоді змовився з “Зиновієм котрого він прозвав Хмелем”, його приятель, король польський-щоб він підняв повстаннє, а король помагатиме йому своїм військом, щоб винищити у Лядській землі всіх панів і правити самовластно. Тоді Хмель виїхав з сином Тимофієм на Січ-“до козаків на острові”, а порозумівшися з ними, вдався до хана: лишив у нього сина в заставі, а дістав татарську орду в поміч, за такою умовою: “земля і здобич нам, а бранці вам”. Коли Хмельницький з Татарами з'явився на Вкраїні, козаки повстали, а Хмель хитрим підступом погромив лядське військо. Пани не могли противстати йому, бо кожний хотів на власну руку боронити свою землю, без чиєї небудь помочи. Король потайки порозумівався з ним, щоб їх знищити, але вони довідались про се й отруїли його; теж замишляли і на Хмеля, і для того замирилися з ним щоб приспати його увагу, але нічого не могли поробити з ним. Козаки за той час заволоділи всім краєм і винищили в нім весь рід Ляхів, Вірмен і Євреїв.

Так стояла справа до останньої Жванецької війни; коли Ляхи підкупили хана і він зрадив. Хмель знов удався до московського царя, і сим разом завдяки посередництву патріярха цар згодився взяти його під свою владу, задля православної віри. Післав Хмелеві і старшині кафтани “і надав йому титул князя з огляду на вагу його держави” 6). Послав ультиматум королеві, але поки йшли наради і переговори, “сі негідники”-польські пани, знаючи, що козаки ніколи не беруться до зброї в великому пості, напали того року під сам Великдень на 70 до 80 місточок в землі козаків-“головно на те щоб докучити цареві, котрому в опіку віддалися козаки” 7).

Робили при тім незвичайні звірства: не тільки побивали всіх, кого запопали- навіть дітей-немовлят, але розпорювали животи вагітним жінкам. Наброївши такого втікли назад, так що військо Хмеля захопило і знищило тільки арієрґард, “і з ним одного з єзуїтів, що підбивав їх на се” 8). Потім козаки напали на лядські місточка і вибили кого захопили, в пімсту за се. А цар довідавшися і страшно розгнівавшися на Ляхів за те що вони змішали кров сих мучеників з кровю Христа, в переддень його розпяття, постановив воювати Ляхів і з 500-тисячною армією рушив на Смоленськ, піславши крім того Хмельницькому в поміч 90 тис., а 300 тис. з одним боярином (Шереметьевим) поставив на границі татарської землі (всі цифри, як бачимо, сильно перебільшені).