Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 109

Очевидно, Радивил під впливом тої ситуації, яку він застав на соймі, і під її вражіннями рішив попросту саботувати короля й його уряд. Відкликав свої розпорядження про “наступ на Стародуб”, і хоч для підтримання пристойної зверхности видав відомі уже нам універсали до української людности, відмовляючи її від присяги цареві (с..), але фактично наступ свій припинив, так що справа обмежилася тільки фальшивою трівогою. Сівський воєвода Бутурлин, діставши від Золотаренка оте повідомленнє, рішив іти на границю-без царського наказу не сміючи переступити її. Цар наказав іти на Стародуб, як би тільки був наступ, і так само велів київським воєводам приготовитись, і на першу вість від гетьмана йти йому в поміч 14). Але трівога, кажу, показалася фальшивою, і хоч гетьман, виправдуючися, чому не може сам поїхати на Москву, ще посилався на те, що Поляки до Шаргороду вступили, і “від Ніжина і Стародуба наступають” 15), тому військо і гетьман мусить бути на поготові, але не втаємничений в сю високу політику наказний полковник ніжинський Іван Носенко 16) в тім самім часі заступаючи неприсутного Золотаренка на запитання сівського воєводи про Радивилів наступ пояснив, що алярм був даремний. “Нічого такого небезпечного тут не показується,-проявилось було щось Ляхів у Гомлі, і в инших городах-прибігали по живність, а тепер ніде про Ляхів вісти не маємо”.

Трівожні вісти в тім часі стали приходити з волинського пограничча: 5 березня дав знати київському полковникові полковник білоцерківський Семен Половець, що польське військо згромадилося в Полоннім, до 20 тис. людей, і треба сподіватись нападу на Київщину. Київський полковник відписав, що він і воєвода будуть на поготові до помочи і дістав у відповідь нові вісти: Поляки ще ближче-в Любарі, Чуднові, Котельні, і треба їх стерегтися. Сю другу реляцію маємо в цілости, сливе в ориґінальнім вигляді, і я її наведу як доволі інтересний документ,-хоча самі відомости були або перебільшені або зовсім невірні:

“МнЂ вельце ласкавый пане полковнику кієвский а мой ласкавый пане і брате! Здоровя доброго от Господа Бога со всЂм товариством вашмости зычу. Якож до в. м. писал даючи знать о Ляхах, же мають ударити на наш край, так и тепер повторяю о них же уже у Любарю, у Чудно†и в Котельни хоругви єсть. Подобно тоє чаты 20.000(!) Полк свой весь скопляйте-и паволоцкий полковник на доброй осторожности маєт ся, а мы сторожу держачи у Паволочи, о вЂдомости стараєм ся. А за такую готовость же вашмость нам с полком своим, єсли того потреба будет, готов ставати, также і государскиє людє на войну готовы, велице дякуєм. Скоро вЂдомость єще на сіє небезпеченство возмем, вашмости днем и ночью дати не омешкаємо, покорне просячи, абысте вм нам от себе вшелякія вЂдомости пересылали. Затим ласце братерской отдаю ся- вм зычливый пріятель и слуга” 17).

Кілька день пізніш наробив трівоги якийсь роз'їзд загнавшися в київські околиці- в ночи під 17 (27) березня напали Поляки на Бородянку, порубали і пограбили людей. Під'їзд був невеликий, чоловіка з сотню всього, але не знаючи, чи се якийсь не Радивилів наступ, підняли ґвалт великий: київські воєводи до полковника, полковник до гетьмана. Полковник почав збирати полчан, воєводи стали виявляти свої нові функції комендантів м. Київа: крім того що нагадували полковникові, аби збирав козаків, вони розіслали накази міщанам, аби вони збирали свої сімї й маєтки до міста. Післали також до митрополита і до печерського архимандрита, щоб вони зібрали своїх людей і зачинилися з ними з огляду на небезпеку від Поляків-пропонували їм і свою поміч. Але і митрополит і печерський архимандрит поставилися до сього ухильчиво: ніякого бажання користати з їх помочи (що мабуть означало-прийняти до себе в монастир московське військо для безпечности) вони не виявили, і ніякого бажання битися з Поляками не показали. Митрополит прямо заявив, що відбиватися йому в Софійському монастирі нема з ким, і на випадок приходу польського війська він або втіче за Дніпро, або перейде до Печерського монастиря, “бо то місце кріпше” 18). Але польське військо не прийшло, під'їзд мабуть пустився на власну руку, і на тих фальшивих алярмах скінчилося.

Примітки

1) Жерела XII с. 187, і повтореннє того ж на с. 188. Зміст ясно показує, що в основі вістей отриманих королем лежала заява митрополита, писана зКиїва перед приходом Бутурлина, можливо-привезена Криницьким.

Тому що польські сучасники не постаралися записати, яке вражіннє зробила ся відомість у короля, Равіті-Ґавроньскому прийшлось звернутися до нашого Величка, який докладно описав, як плакав король, одержавши відомість про утрату “народу козацького”, і записав навіть промову, сказану з сього приводу до сенаторів.-Величко с. 96 нов. вид., Равіта-Ґавроньский II с. 351.

Для характеристики поглядів козацьких патріотів поч. XVIII в. ся Величкова промова небезінтересна. Король називає утрату України утратою “світу очей наших”; стративши “добрих молодців козаків, братії нашої” (се так король їх називає!), “за котрих оружієм і сторожею через многії времена як за кріпкими мурами до сих часів в тишині і покою зіставали-сьми”,-“хто зна чи не повстануть ті, що досі боялися Польщі, і чи не огорнуть її звідусіль таким страхом, яким вони досі були огорнені, завдяки козацьким силам!”.

2) Лист воєводи Лєщиньского 16 січня, ркп. Чорторийських 384 с. 29, в витягах у Кубалі III с. 395-6.

3) Лист із Львова 31 січня-у Міхаловского с. 720.

4) Малорос. переписка Оружейной Палаты ч. 13, теж у Марковича Ист. Малороссіи III ст. 26.

5) Див. вище с... про емісарів висланих на Сіверщину.

6) л. 682.

7) III с. 96.

8) Старі польські історики: Твардовский (с. 199) і Коховский (с. 417) представляють справу так, що Богун, не погоджуючися на московське підданство, сам звернувся до Потоцкого, шукаючи захисту від гніва Хмельницького (у Коховского противниками московського протекторату виступають Богун і Сірко, — коли їx Хмельницький покликав на суд за бунтованнє черни, Сірко втік на Низ, а Богун удався під захист Поляків). Але ніщо в означених актах і листах не вказує ні натякає на яку небудь ініціятиву з боку Богуна.

9) Акты Х с. 271-2.

10) Перші вісти про скупленнє польського війська на Подністровю пішли ще з кінцем січня, зараз по виході з Поділля Татар. Ми бачили такі відомости з Корсуня, з 18 (28) січня, що Татари йдуть повз Корсунь; а з Поділля пишуть, що до Шаргорода прийшло 4 польські корогви, а до Могилева три, і погранична людність затрівожена (Акты Х с. 263). 11 (21) лютого полк. Лісницький між новинами подавав московським воєводам і то, що польські війська з'явилися під Шаргородом, і тамошній сотник, що був там з залогою, вийшов з Шаргорода, а ротмистр Окунь з трьома корогвами війшов туди (Акты Моск. гос. II с. 360). Виговський коло 25 с. с. додавав, що прийшовши до Шаргорода, Окунь несподівано напав відти на околиці Буші, побив 200 людей, забрав їх добро, і з тим пішов — чекають від короля наказу, де їм збиратись (X с. 320-343). Козацькі посли, що виїхали з Чигрина тижнем скорше, розповідали, що взагалі наступу з польської сторони нема і вважали напад Окуня маловажним інцідентом: зайняв Шаргород і посилає до сусідніх сіл по провіянт. Вигнати Поляків відти не було б трудно — але гетьман без царського указу “не сміє” — як висловилися дяки — посилати війська на Поляків, себто не важиться починати воєнних операцій на власну руку (X с. 445-6).

11) Акты X с. 327-9, теж Акты Моск. Гос. II с. 364 (той сам лист Радивила, але з ріжницею в даті: 6 лютого замість 5-го).

12) Се дуже інтересний лист, на жаль відомий тільки в московській копії- не знати наскільки зміненій, тому я його перекладаю теж (з покороченнями): “Від мене Опанаса Веремієнка, полковника сіверського, царя, государя і в. князя Олексія Михайловича города Стародуба-держави й. м. пана Богдана Хмельницького Зеновея, гетьмана війська Запорозькаго його царського величества. Чиню відомо, що приходили до нас Ляхи-хотіли нам щось зле вчинити, та ми їх за божою поміччю прогнали. Але стало нам відомо, що Ляхів зібралося (прогалина) кілька сот, і ми їх стережемось, а я, полковник, тобі стольникові і воєводі чолом бю з сотниками своїми: стародубським і почапівським і всім рицарством війська Запорозького: як дамо вістку, присилай нам людей в. поміч скоро-того ж часу, як вість дамо. А потім тобі мало пишемо, а богато чолом бємо”.-Акты М. Гос. II с. 366.