Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 248

12) Реляція Реніґера з 10 серпня, тамже с. 248.

“ЛЬВІВСЬКА КОМІСІЯ”, АРЕШТ ЖДАНОВИЧА, КОРОЛЬ ВИРІКАЄТЬСЯ ЛУПУЛА, СПІЛКА З РАКОЦІЄМ, ВИСИЛКА ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА НА ВОЛОЩИНУ, РАКОЦІЙ РОЗРИВАЄ З КОЗАКАМИ.

Сі два місяці, що король сидів у Львові-від середини червня до 20-х днів серпня н. с., з одного боку йшли негідні, в високій мірі компромітуючі польський уряд торги з військом і всякі закулісові штуки, звернені на те щоб якось зацитькати й розложити жовнірський бунт та звернути сих наємників війни до їх крівавого ремісла, відложивши розрахунок на лекші часи-котрим не судилось ніколи прийти. А паралєльно-велися дипльоматичні переговори незвичайної ваги: з Москвою, козаками, Ракоцієвою ліґою, Портою, німецьким цісарством-що мали рішити всю дальшу долю Річипосполитої.

Розплата війську була визначена на середину червня, але скарб не мав для того ніяких ресурсів. За обчисленнями самого уряду війську належало залеглої платні до 8 міл. золотих, саме ж військо рахувало її на 15 міл. Більша половина війська не дістала нічого за останні три чверти, а були такі частини, що їм не плачено 13-15 чвертей. Найгірше ж що в скарбі не було на те майже нічого: ті невеличкі гроші, які збиралися від поборців, розходилися на ріжні біжучі витрати уряду і двору, а військо приходилось лагодити ріжними обіцянками. Се й було ділом комісії, визначеної на ліквідацію військових претенсій. Головна увага була звернена на те, щоб задобрити дарунками, бенкетами і всякими обіцянками впливовіших провідників жовнірства; загал же даремно чекаючи платні або розходився на всі сторони, або старався полатати свої злидні грабуючи панські й всякі инші маєтки. “Нещасна та комісія”, писав король виступаючи в похід-“що більше нас затримувала, тим більше шкоди чинила Річипосполитій, бо зменшила й знищила військо так, що і в найбільшій битві не понесли б ми в нім більшої шкоди,-бо одні стоячи кілька тижнів на однім місці повимирали від ріжних хороб, инші нікому не заявившим повиїздили, а декотрі, не дочекавшися платні виповіли службу й зложили корогви, так що з тридцяти й кілька тисяч війська, що ми застали приїхавши під Глиняни, тепер до бою всього ледво тільки 16 тисяч знайшлося” 1).

В таких обставинах зложилася перспектива експедиції на Волощину, по скарби Лупула-до котрої закликав особливо новий молдавський господар.

До козацького посольства король рішив поставитися можливо зневажливо. Антона й його товаришів трактовано не як послів, а як бунтівників, авдієнції їм не дано, і відповідь післано від кор. гетьмана, начебто не вважаючи можливим займати особу монарха такою низькою справою. Про се докладно, і з усіми прикметами достовірности оповідають згадані обозові авізи Ґоліньского:

Була в обозі нарада над тими козацькими пропозиціями й інструкцією, з'їхалися сенатори зі Львова, і рішили трактувати сю справу начебто без відому короля: відповідь Хмельницькому написав п. гетьман, кидаючи йому в очі незломну гордість, зарозумілість і надутість, виявлену ним в тих пунктах: він забороняє панові свобідно поступати в своїй державі, не допускаючи, щоб військо Річипосполитої ходило через власні волости Річипосполитої і наче переможець становить умови гордої угоди. Коли попустить (такого високого тону) і відішле тих турецьких послів, що має у себе, замісць їх слухати з старшиною й поспільством, прийме ті кондиції, котрі пан завсіди може поставити згідно з своєю волею і уподобаннєм,-тоді він, гетьман, вставиться за ним перед королем і проситиме милосердя. Титул на тій відправі дано Хмельницькому такий: Пане старший війська Запорозького і т. д. Антона з иншими затримано в Глинянах, а одного з козаків вислано з тим рескриптом. Чекаємо, що він принесе: як прийме того листа Хмельницький з черню” (с. 629).

Авізи сі писані десь 24 липня; близчу дату відповіди дає Колонтай, згадавши, що він виїхав з обозу разом з козацькими послами 2) і приїхав до своїх Котюжинець 16 липня; відповідь дано очевидно коло 12-го, і 22-3 отримав її Хмельницький 3). Якраз перед радою. Він очевидно не відписав на се нічого, і польський штаб і двір очевидно були немало збентежені, з напруженою увагою чекавши, що скаже на таку науку запорозький гетман і військо. Натомість, як знаємо, кор. гетьман одержав 21 серпня іронічну відповідь на своє клопотаннє про допущеннє до своєї воєводської столиці.

Одночасно з такою відправою козацького посольства випущено королівського універсала до воєводств на посполите рушення, визначаючи їм термін походу-10 серпня 4). Король мотивував се тими (сильно запізненими, як бачимо) вістями, що неприятель наступає з усіма силами, разом з Татарами, що йдуть під проводом ханського брата. Се, мовляв, стало певно відомо від татарських під'їздів, захоплених під Зборовом в обозі польськім Татар виглядають що години і що моменту,-хоч в дійсности вже два тижні стало відомо, що Татари пішли додому.

Розуміється, секретом се не могло лишитись, і не могло не вплинути на зріст звичайного шляхетського недовіря до королівських алярмів, мовляв звичайно невчасних і фальшивих.

Але і серед сенаторів не бракувало рішучих противників такої різкої політики супроти козаків, союзу против них з Ракоцієм і т. д. На чолі сеї опозиції стояв розуміється, Я. Радивил. В Теках Нарушевича заховались цікаві “перестороги вибрані з листів кн. воєводи виленського до декотрих сенаторів” 5). Радивил нарікає, що його ради відкидаються-мовляв подиктовані бажаннєм ратувати Лупула, і знову повторяються вічні фрази про зимову кампанію (wielebnej zimy czekac), а ніяких серйозних приготовань до того не робиться, і пропозиції замирення легкодушно відкидаються в такий момент, коли з-за пліч Козаччини підіймається Москва.-

“Коли нам Хмельницький диктував свою волю, ми се звали униженою суплікою; коли тепер він нас (справді) просить, а до того притяг такого посередника-ми надуваємось! Коли нам Бог дав такі добрі способи замирення з гонором,-ми вже в наших надіях всіх завоювали! Коли неприятель рівен нам силами, а все ж просить, то ми се толкуємо так, що він боїться-але самі не дуже то маємо до нього сміливість! А найдивніше, що в. м., маючи 60 тис. війська, і посполите рушеннє, і ланових, і панські полки, а над усе-присутність монарха,-кричите, що Литва нічого не робить. А ви що робите, м. п.? Мали сьте неприятеля близько-коли під Зборів забігав; було його бити! Нами не журіться, ми пляцу дотримаємо і не упустимо оказії, хоч би й з таким слабим і зруйнованим голодом і пошістю військом. Але справджуються мої гадки і перестороги-ми покладаємось на свої сили, а неприятель, навчений Берестечком, дає нам тратити час і в поході на нього гинути. Або денебудь в тісний кут попровадить, і ми знищені, зголодовані, стерті, впадемо духом і де небудь по Білоцерківському, коли не по Збаразькому приступимо до згоди-аби тільки він, привівши нас до нужди, тоді нам попустив. І щоб не бути мині пророком, що замісць Білих Церков, Київів, Чигринів будемо кінчати ту війну на Поділлю та на Волини-дай Боже тільки аби добре й щасливо!

“Хан уже напевно обіцяв стати при Хмельницькім, а той і туди й сюди упадає: тут милосердя просить, а там ратунку. І що ж за диво? Самі ми стягаємо на себе:

готуємось і грозимо, відповідаємо грізно, а нічого не робимо! Самі гонимо його до відчаю і на приготовання даємо час!”.

Розуміється, Радивил мав свої персональні “урази”, і королівський двір вважав його поведінку супроти козаків підозріливою і нельояльною 6). Але його концепція замирення з козацтвом, як побачимо трохи далі, поділялася богатьма. Безсумнівно також мала богато противників політична невдячність корони супроти її вірного союзника Лупула і такий оборот її політики, що замісць наближення через Лупула до Козаччини вона приводила до розриву з Лупулом через його звязок з Козаччиною. Вагання королівської політики, що виявилися на веснянім Берестейськім соймі, в липні й серпні закінчилися постановою короля і його партії-відріктися Лупула і звязатися з ліґою його противників на повне його знищеннє. Коли Ракоцій прислав своїх послів в липні з наріканнями на нерішучу, двозначну політику Польщі, що дала сховок Лупулові й його скарбам і випустила знову, коли він захотів поновити свою боротьбу з Ракоцієвими союзниками 7)-йому кінець кінцем дано запевненнє, що прихід козаків на Молдавську територію буде вважатися Польщею за casus belli супроти них і Лупула. “Коли Козак прийде на Молдаву, поміч буде дана”, як формулював се Ракоцій в листі до матери з 6 серпня, переказуючи результати своїх зносин з королем і гетьманом Потоцким 8). Таким чином воєнний союз Польщі з Ракоцієм против Лупула і Хмельницького з кінцем липня став фактом, і виявив себе посилкою на Молдаву Кондрацкого з відділом війська-хоч і в обережній формі “добровольців”.