Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 246

Як бачимо, деклярація була витримана в височайшому стилю 4), відповіднім такому важному актові, що становив дійсно епоху історії Східньої Европи, не тільки нашої України. Сьому відповідала доволі велика особа післанця (був то царський стольник, а не якийсь безтитульний дворянин чи піддячий) і обіцянка прислати великих послів-членів царської думи. Спішність висилки (15 с. с. червня Яцина зложив своє звідомленнє в Путивлю, а 22 вже підписано царську грамоту, що відкликалася на се звідомленнє) не тільки давала об'єктивне свідоцтво московського заінтересовання українською справою, але мабуть і свідомо мала підчеркнути гетьманові й старшині се заінтересуваннє: цар дійсно бере в свої руки їх долю і буде нею опікуватися не гаючись уважно і пильно.

На превеликий жаль, ми не знаємо переговорів гетьмана з Ладиженским, що мусіли вестися з приводу такої далекосяглої деклярації, ані взагалі яких небудь подробиць сеї місії взагалі. Знаємо тільки, що Ладиженский мав у гетьмана авдієнцію 20 н. с. липня 5), і з пізнішого звідомлення Фомина довідуємось іще, що він, як і Матвеев мав порученнє добути від Виговського дипльоматичну кореспонденцію гетьмана: Матвеев одержав від нього листа султана і хана, сілістрійського баші і Радивила, а Ладиженский лист Потоцкого, мабуть присланий з тим старцем Теофілом унівським (вище с. 561).

З приводу сеї царської деклярапії про те що він приймає козацьке військо в свою протекцію і готує воєнну інтервенцію в його інтересах, гетьман скликав старшину на нараду. Про се знайшлася звістка в зізнаннях брянського вістуна Уривкова, що був у гетьмана в Чигрині в днях 21-23 н. с. липня. Він оповів в посольськім приказі: “Бувши у гетьмана чув він, що велів (гетьман) полковникам з'їхатися до нього; при нім (Уривкову) був в Чигрині полковник переяславський, инші мали бути скоро” 6)

Заява царського уряду про можливість спільних військових операцій в недалекому часі мусіла зараз же стати предметом всяких стратеґічних і тактичних міркувань, і той плян білоруської кампанії, що гетьман-як далі побачимо-начеркнув перед піддячим Фоминим при кінці серпня н. ст., а перед тим, без сумніву переказав через посольство Яцковича і Абрамовича, був обговорений і вироблений правдоподібно зараз ж по приїзді Ладиженского, в двадцятих днях липня. Тим більше, що крім справи московської вимагала пильного обговорення також і справа кримська і справа волоська в своїй новій фазі.

Вище було наведено оповіданнє Павла алєпського про сю останню війну Лупула з Стефаном, що закінчилася повним погромом Лупула 6 (16) липня і утечею до Хмельницьких (с. 540). Подам ще де що з оповідання Костина. Довідавшися, що після його утечі з-під Тарговишта Стефан з мунтянським і угорським військом війшов до Молдавії і простує на Яси, Лупул вирушив против нього з значно більшими силами, і вислав наперед частину свого війська під проводом свого братанича Стефаниці. Передовий полк Стефана стояв під Баковим, і зайнявши неприступну позицію, погромив се передове військо Лупула, набране здебільшого з бесарабських селян. Після сього Стефан посунув до Бакова своє головне військо і діставши нову підмогу від Ракоція під проводом Яноша Бороша, пішов на Лупула, що заняв позицію на захід від Яс над р. Сиркою, коло міста Тирґул-Фрумос. Коли Стефанове військо наблизилось, Лупул вислав свою кінноту на герць, але Борош не бавлячися в герці рішучо вдарив на позиції Лупула, і під сим наступом Лупулове військо раптом кинулось тікати “як отара овець”. Маса Молдаван погинула в сій утечі. Козацьке ж військо з незначними утратами відступило на Браницю до Дністра, Лупул побіг на Рашків і пробувши тут кілька день поїхав до Ладижина, виславши перед собою вістерника Йордакі до гетьмана Хмеля з повідомленнєм про своє нещастє і проханнєм помочи, а Стефан, опанувавши Яси, пішов з військом під Сучаву, де сиділа Лупулова родина з його скарбами 7).

Матвеев і Фомин записали в своїм звідомленню під днем 5 (15) липня, що того дня гетьман отримав листа від уманського полковника Глуха, з Умани. Василь воєвода кличе його на поратунок з його полком-чи гетьман йому велить іти? “І гетьман полковнику відписав, щоб без його наказу не йшов, тому що господар писав до полковника, а не до нього, гетьмана”.

Але того ж дня приїхали післанці вислані від Лупула просто до гетьмана-вони просили прислати дві тис. козаків і тисячу Татар, бо наступають на нього господар мунтянський, венгерські німці і Ґеорґіца. Гетьман не дав відповіди і затримав післанців в Чигирині.

Кілька день пізніш прийшла відомість, що Лупул їде сам до гетьмана. Згаданий брянський післанець Уривкова записує, що підчас його побуту в Чигрині 13 (23) липня стало відомо гетьманові, що приїхав у гості до зятя свого, Богданового сина Тимофія “в его имения” господар волоський Василь-і гетьман з Виговським того ж дня виїхали його стрічати 8).

Се сталось саме перед радою старшини, що гетьман, за відомістю того ж Уривкова, скликав до себе на кінець липня. На великий жаль, нічого не дійшло до нас з сеї цікавої ради, що обговорювала такі високо-політичні справи, скріпляла наново політичну позицію гетьмана, захитану бунтом війська і росходженнями з низкою найвпливовіших старшин включно до Виговського. Незмірно цікаво було б знати, яких засобів вжив старий гетьман, щоб запанувати знову над політичними течіями-але він очевидно потрапив се осягнути: волоська справа-найкращий покажчик.

Яка б не була опозиція новій експедиції на Волощину-я думаю, що і на сій липневій раді вона виявилася досить серйозно,-старому гетьманові вдалось її перебороти й обійти, не вважаючи на перспективу польської кампанії і на можливість серйозного невдоволення Порти на дальші мішання в волоські справи.

Як тільки Тиміш і Лупул з'їхалися в Чигрині, почалась приспішена підготовка нового походу, і в останніх днях липня нового стиля перший корпус був готовий до походу. Про се оповідав гетьман Фомину, і се оповіданнє, наведене вище (с. 525) найбільш докладна і скільки небудь конкретна звістка про сей новий похід Тимоша. Гетьман каже, що Лупул найняв за свої гроші, за дозволом і згодою гетьмана, 20 тисяч козаків, кіних і піших, а також отой відділ Ногайців, що прилучився до нього в поході, в Кальниболоті. Чи був се реальний наєм, себто чи мав Лупул гроші з собою, се досить сумнівно, коли йому так легко прийшлось тікати з поля битви в Волощині. Скорше може се була обіцянка нагородити з тих Лупулових скарбів, що тепер лежали в Сучаві, разом з його родиною повернені з Камінця, і далі дражнили уяву сучасників своїми казковими розмірами. Момент найму може бути-неприпадково підчеркнений в словах гетьмана: таку форму надано мабуть сій пропозиції нового походу в поміч Лупулові, супроти опозиції в війську і серед старшини. Про се чув навіть і Ракоцій і писав палятинові, повідомлюючи про те що Лупулового братанича разом з иншими бранцями і трофеями привезено йому до Брашова: Лупул удавшися до козацького війська пильно просив помочи, щоб звільнити від облоги Сучаву, тісно обложену семигородським військом; але досі йому в тім відмовляно, і навіть так звані запорозькі козаки сварилися з Хмельницьким, що він почав таку війну за для Лупула. Саме тепер у Ракоція козацькі посли, і вони досить катеґорично заявили йому, що поміч Лупулові не буде більше подана 9).

З другого боку новий господар Стефан пускав на всі боки відомости, що хан став по його стороні і рішучо заборонив Хмельницькому підтримувати Лупула, инакше хан розірве свій союз з козаками 10). Сі поголоски ширилися по Волощині і деморалізували останки Лупулової партії, і те що зісталось від його війська, і його вороги сподівалися, що протягом тижня Сучава з Лупуловими скарбами їм піддасться 11). Так писали палятинові 12 серпня. Але тут покотилась инша поголоска: що Хмельницький таки посилає своє військо на Волощину і можливо, що й сам таки піде туди 12).

Козацьке військо як таке не взяло більше участи в волоській афері, але Лупул найняв охочих козаків і Татар, і гетьман міг фактично патронувати нову кампанію.