Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 242

Петицію чи пункти, що мали сі посли подати королеві, сим разом маємо в повнім тексті:

По пактах Білоцерківських хотіли ми ніяким чином не порушати уставленого спокою, і тому тих, які хоч найменшу оказію давали до його нарушення, ми суворо скарали на горло, як от Гладкого, Мозиру й инших. Але пп. Войнилович, Маховский й инші, що були на Задніпровю за ординансом й. кор. мил.-ті против волі й. кор. мил. напавши на людей, певних спокою, богато повбивали і кров невинну розлили, а деякі села й містечка огнем і мечем знищили. А до того небіжчик й. м. п. Каліновский, зібравши військо, яке тільки міг, і ставши обозом задумав несподівано на нас напасти-на що ми певні докази мали. Тож і ми мусіли рушити частину війська, запобігаючи тому. Але не маючи заміру йти против війська королівського, ані в глибину краю запускатись, ми потім вернулись назад. Тому що се сталося з допусту божого, просимо, аби в. кор. мил. то нам зволив пробачити.

По торішнім розруху, коли прибув п. Зацвіліховский, сподівались ми милостивої деклярації від його кор. мил. та комісії. Але замісць неї і. м. п. Чарнєцкий і Маховский напавши понищили міст немало, і людей невинних повбивали. Ми тому запобігаючи, а також бачивши упадок господаря, рушили на волоську границю. А побачивши, що там уже заспокоїлось, ми ретірувались і чекаємо на милостиву деклярацію від й. кор. м. і Річипосполитої.

Унижено просимо, аби на будуче й. кор. м. зволив заховати з мил. ласки своєї все згідно з Зборівськими пактами з військом Запорозьким, нічого не чинячи против віри й вільностей. Коли ж би й. кор. мил. число Запорізького війська, поставлене в Зборівськім трактаті здавалось занадто великим, тоді просимо, аби й. к. м. зволив вислати п.п. комісарів до Паволочи або до Білої Церкви, з малою асістенцією, не зближаючися з військом, і ми з ними про все докладно порозуміємось. Але унижено просимо й. кор. мил., щоб церкви наші й манастирі були полишені згідно з їх правами при маєтностях і фундаціях своїх, і унія щоб скасована була так у Короні як і в в. кн. Литовськім. Ми ж будемо чекати під Білою Церквою якої будь відомости від й. кор. мил., і просимо щоб й. кор. мил. зволив не затримуючи відправити посла нашого з мил. своєї панської ласки.

Коли ж би не було ласки й. кор. мил. і всеї Річипосполитої, тоді хочби й. кор. м. велів і військові на нас наступати, ми боронитись не будемо, і крови проливати більше не хочемо, але будемо иншими способами себе ратувати.

Коли ж сим простим ваших писаннєм ми в чім небудь образили маєстат й. кор. мил., просимо покірно, аби й. кор. мил. то нам яко простим людям вибачив і панською своєю клєменцією покрив.

Богдан Хмельницький гетьман й. кор. м. війська Запорозького 2).

Дата 13 червня, хочби й старого стилю, для сього виступу здається мині занадто ранньою, гетьман 13 (23) був мабуть іще від Бедриховим Городком. Але що до змісту- цілком в тон сих пунктів і супровідного листу до Потоцкого звучить те що оповідає про поворот Хмельницького оден з офіціялістів кн. Заславського, що коло 16 липня н. с. посилав до Межибожа по відомости про сей поворот. Тамошні люде згідно оповідали, що Хмельницький, повертаючи, так говорив до межибожських міщан, “стоючи на мості перед замком на зводі”: “Не буду я боронитись, коли польське військо буде наступати і під Білу Церкву. Коли сам король й. м. прийде-я уступлюсь перед королем (прогалина-мова щось про Дніпро). Коли не схоче мене до ласки своєї прийняти, а буде наступати-я і звідти вступлюся-і буду шукати собі з військом Запорізьким иншого пана”. Бувши в Межибожі, заборонив яку небудь шкоду чинити шляхті, що була в замку, не позволив здобувати замок,-иншим боронив і сам ніякої кривди не чинив і до замку не заходив-хоч його туди пускали: “виходили против нього міщани з замку й кланялися” 3).

Ся суголосність і згідність дати листу з ceю промовою Хмельницького (і там і тут Межибож)-стверджує в мині переконаннє, що свій лист до Потоцкого Хмельницький писав, і полковника Антона виправляв не 13 (23) червня, а який тиждень пізніше, справді “ретируючися” з-під Збруча під Білу Церкву-так як стояло се в петиції.

Жест був вповні відповідний до обставин, виглядав свобідно і невимушено-бо польській стороні лишились невідомі ті прикрі події в козацькім таборі, що стали й нам відомі тільки тепер з секретних розмов з московськими послами. Гетьман міг-би його зробити ще свобідніше, коли б йому були своєчасно відомі листи вислані до нього від самого Потоцкого, що діставши по Кисілю київське воєводство, вважав потрібним звернутися до козацького гетьмана і до київських єрархів з запитаннєм, чи може він вступити в виконаннє своїх воєводських обовязків. Про се єсть згадка в однім листі з глинянського обозу, з 23 серпня-про іронічну відповідь козацького гетьмана, що видержував взятий ним миролюбний тон не вважаючи на воєвничий шум, роблений королем: “Оден чернець, що їздив від й. м. п. гетьмана, з повідомленнєм про наданнє воєводства, повернув тепер до Львова і привіз від Хмельницького дозвіл, що вільно йому йти до самого Дніпра, з військом, але без розлиття крови- котре собі його кор. мил. бажає шаблею отримати” 4). Потоцкий, очевидно повідомив Хмельницького про свій новий уряд і запитав, чи пустить його до воєводства, і дістав таку іронічну відповідь, в дусі вищенаведених миролюбних деклярацій, що вільно йому ходити хоч і до Київа, тільки без війська.

Чому козацькому гетьманові не було своєчасно відоме се проханнє гетьмана коронного, пояснює нам звідомленнє Матвеева: 29 н. с. червня повідомив його білоцерківський полковник, що погранична козацька сторожа в Коростишеві затримала 25 т. м. і приставила до Білої Церкви ченця Унівського монастиря Теофіла, що їхав до Київа з листами гетьмана Потоцкого; сі листи забрали для передачі гетьманові Бурлій і Мужилівський, а старець Теофіл сидить тим часом в господі білоцерківського попа Івана. Матвеев і Фомин поінтересувалися з старцем побачитись, і він їм розповів, що їздив він до Потоцкого з дорученнями від свого архимандрита Теодосія, і Потоцкий післав його з листами до митрополита Сильвестра й архимандрита печерського Йосифа, щоб вони його справили до гетьмана Хмельницького з листами до нього. На запитання Матвеева і Фомина, чи не знає він, який зміст тих листів, Теофіл сказав, що Потоцкий шукає згоди з гетьманом, і так само король і пани рада хотіли б замиритися на тім,“щоб церкви божі були по давньому, і шкоди ніякої православним не чинилось, і козаки були за попереднім договором, і кровопролиттє припинилось” (л. 32-6). Листи сі-коли були б передані гетьману своєчасно,-дали б, як бачимо, відповідне оправданнє його посольству до короля до глинянського табору, перед сподіваним приїздом короля, себ то коло 15 червня.

Перед тим поворотові війська давалось, очевидно, таке поясненнє, що гетьман вертається з огляду на поворот своїх послів з Москви і приїзд з ними московського посольства з важними вістями.

Таке поясненнє дає 9 н. с. липня гетьманський швагро полковник Іван Золотаренко сівським вістунам в Чернигові. Оповіданнє доволі характеристичне для сього моменту, і я наведу його в скороченню. Вістун, Стародубець Іван Олександрів застав в Чернигові “в зборі” трьох полковників: чернигівського Пободайла, ніжинського Золотаренка, і прилуцького-не названого по імени, очевидно наказного, “і з ними 30 т. козаків”. Полковники свідчили свою велику відданість московському цареві, і висловляли побажаннє, щоб він прийняв військо козацьке під свою руку. “Турецький султан прислав до гетьмана своїх послів і просив гетьмана, полковників і все військо, щоб вони були йому підданими. Хан кримський здавна пристав теж, щоб козаки були у нього в підданстві. Але козаки ані в гадці того не мають, щоб їм бути в підданстві у бісурмен-хіба що в самій крайній неволі. Як що государ не зволить їх прийняти, то вони всі готові померти за православну віру грецького закону, а в підданстві султанові або ханові бути не хочуть. З Поляками і з литовським гетьманом Радивилом згоди у них ніяк не буде, бо і перед тим не раз Поляки з козаками мирились, але договору і присяги своєї не тримались: православну віру нищать, жінок і дітей, і “ссущих младенців” убивають-щоб віру християнську до решти знищити. “Тому як їм стало відомо про приїзд московського посла до гетьмана, полковники дуже втішились, що цар їх приймає. Золотаренко зараз післав спішного гінця під Камінець до гетьмана, про сей приїзд, а сам виїздив до Переяслава, щоб побачити Матвеева, і вибравши 300 кращих козаків для охорони, вирядив його з ним до гетьмана. Але 27 с. с. вони отримали вість, що гетьман прийшов задля посла до Корсуня, і тепер Матвеев з ним у Корсуні. Польського війська в зборі нема-гетьман хоче відправити Татар до Криму, давши їм плату. Радивил стоїть під Речицею, і з козацького боку їздять туди під'їзди безнастанно; але така чутка, що він битися з козаками не хоче, тепер же поїхав до короля з огляду на приїзд московського посольства 5).