Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 9

Під час переговорів про згоду і союз з Кримом, коли литовсько-польські війська були стягнені на московську границю (під час повстання Глинського), великі татарські ватаги напали на Поділє, Волинь, мабуть і Київщину, заганяючи ся в Полїсє аж під Слуцьк, де побило їх литовське військо, вертаючи ся з походу; иньших знов погромили на Поділю коронні жовнїри з подільською шляхтою, і ще згадують ся дві битви на иньших місцях 10). В р. 1509 воєвода молдавський вчинив звісний нам похід на Поділє й Галичину, з турецьким і татарським військом, як пише сучасник 11). Потім з початком 1510р. почали ходити трівожні поголоски, що Татари збирають ся на Кучманськім шляху і хочуть іти на Поділє. Король скликав шляхту в загальний похід, в Коронї, зажадав помочи з Литви й Волощини 12); може бути, що се відвернуло татарський похід, або й без того взяв він иньший напрям — звернув ся на Ногайську орду. Але погромивши Ногайцїв, Татари знову звернули ся до українських земель. Знову пополох і мобілїзація, особливо на Поділю 13), і Татари одним військом пішли на Волощину, другим — по за Київ в білоруські й литовські землї, заганяючи ся далеко аж за Вильно, і страшенно попустошивши, „цїло до Орди вернули ся” 14). Литовський гонець, приїхавши з кінцем року з Орди, привіз вісти, що Татари збирали ся походом ще й на Галичину, але Менґлї-ґерай затримав сей похід 15). В Польщі чекали нових нападів, ухвалено кредит на удержаннє постійного більшого війська на Поділю (проєктовано чотири тисячі, в дійсности було три 16); поручено всяку обережність пограничиним старостам і начальникам війск 17). Доносили на весну, що татарське війско зближаєть ся до України, потім — що його бачили коло Браслава 18). Кінець кінцем Татари кинули ся на Київщину, але воєвода Немирович погромив їх на Рутку (на полудни від Київа) 19). На весну 1511 р. знову трівога: хан посилає своїх закладнїв до Київа, але з ними йде 6 тисяч Татар. Збирають ся війська, щоб стрінути зі зброєю в руках сих вістників спокою 20), але трівога сим разом була фальшива: хан закладнїв не післав. Одначе трівожні вісти не вгавали. Чекали і пильнували границь на Волини й Поділю; литовські сили були мобілїзовані і зібрані під Мозирем, під головним начальством кн. Острозького 21). Цїле лїто пройшло в трівозї й сторожі. Татари дїйсно показали ся під Браславом, але їх погромлено 22). Потім пішли поголоски, що Татари йдуть на Київ, і туди післано литовське військо 23). Кінець кінцем, Татари звернули ся на Волощину, і се знову викликало пополох на подільсько-волинській границї, зброєння, загальний похід, але скінчило ся тільки на якімсь невеликім наїзді Татар на Україну — погромив їх там намістник овруцькій Полозович 24).

Правительство вважало се результатом усильної оборони, що рік обійшов ся без більшої татарскої біди, й на новий рік (1512) проєктувало знову ухвалу надзвичайних кредитів на оборону границь, тим більше, що трівожні вісти тягом приходили також про Турків 25). Але дістати нових кредитів король не встиг і латав видатки як міг. Тим часом уже під весну почали надходити трівожні слухи про Татар, і на весну вони дїйсно великою масою (рахують 20 тис.) впали в Галичину. Поки настигли сили, стягненї з Корони й Литви, орда встигла сильно попустошити й пограбити край. Кінець кінцем її погромили під Вишневцем, і дуже тріумфовано з тої побіди, але розумієть ся, ся побіда, як звичайно, не вертала зруйнованого, побитого, спаленого 26). І за хвилю знову приходили вісти про нові татарскі загони коло границь України, коло Браслава, і т. п. 27). Для відносин татарських високо характеристичним було, що саме як Татари пустошили Галичину, ханські закладнї, вислані нарештї, їхали до Київа, на забезпеченнє згоди, бо напад, мовляв, зроблений був без відомости Менґлї-ґерая 28). Се одно давало дорозумівати, як мало можна і в будучности покладати ся на певність спокою, забезпеченого присягами, річними ,,упоминками” й нарештї закладнями. І дїйсно, в Польщі й Литві з трівогою ждали нових нападів. Приходили вісти, що Татари великою ватагою (40 тис.) показали ся в степах. На „київських полях” погромлено невелику ватагу Татар під проводом Менґлї-ґераєвого внука Алепа. Наїзди й битви йшли на подільських границях 29). І одначе годї було витягнути від сойму постійні кредити на орґанїзацію оборони: шляхта міцно тримала ся за кешенї, сойм 1512 р. не відновив кредитів, і пограничне військо коронне з 3000 і 2000 спадає до 300 30). Правительство литовсько-польське, опираючи ся на новий трактат і недавно вислані Менґлї-ґераєви гроші старало ся всими силами звернути його на Москву, і се удало ся справдї — хан робить кілька експедицій на Сїверщину (1513 і 1515), але сї операції татарські коло литовської границї всякий раз викликали великі страхи, щоб при тім Татари не перекинули ся й на українські землї Литви, і правительство литовське просило, аби орда не роскладала свого кошу поблизу границї 31). Під час другого походу Татари, з участю литовського війська (під проводом київського воєводи Немировича і старости канївського Ост. Дашковича) сильно спустошили Сїверщину, але разом з тим орда татарська набігла на Поділє й загнала ся під Теребовлю, де наткнула ся на польських жовнїрів і завернула ся назад 32). І пізнїйше йшло також. Новий хан Магомет, син і наступник Менґлї, що вмер на весну 1515р., запевняв в своїй приязнї Польщу, яку ставив в приклад московському в. князеви — що йому відти ,,і лїтом і зимою золото пливе від короля як ріка безустанку пливе — і для малих і для великих однаково”. А його брат Ахмат з Очакова чинив напади на литовсько-польські землї.

1516 р. принїс ще серьознїйший погром, в яким винний був очевидно сам хан. „Той хитрий поганець і від московського упоминки брав і обом помогати обіцяв”, як завважає польський хронїст. Діставши значнїйші суми з Москви, він вислав лїтом велику орду (раховано її 30-40 тис.) на Галичину. Оборони не було, загального походу не встигли на час скликати і поки одні на одних дивили ся, Русь і Поділє видано Татарам як на мясні ятки — страшенно попустошено сї краї, від Карпатів до Люблина, забрано в неволю масу худоби, людей, а старих і малих, яких не можна було брати в неволю, на місцї побито. Шляхтянок з значних домів, що збирали ся тїкати з домів, повезли в їх власних фурґонах до Криму, як не без гіркого гумору завважає польський хронїст. Польскі жовнїри і шляхта місцева, зібрана наборзї, могли погромити тільки деякі дрібнїйші ватаги — головні маси вийшли безкарно, забравши масу полону (рахували його на 50 і навіть на 100 тис.), і гетьман коронний з 2 тисячами війська, що мав, не вважав можливим з ними зачіпатись. Ходили чутки про новий похід слїдом, але сим разом трівога була фальшива 33).

Сильний голод, що прокинув ся в Криму під осїнь того року, погнав Татар до нових наїздів. Маси їх почали громадити ся в Чорнім лїсї над Днїпром. Король даремно намовляв хана, аби звернув їх кудись далї, на московські границї. По торішнїй шкодї рішено збільшити знов пограничне військо — до 1000 люду. Волинь цїлу змобілїзовано на випадок нападу. Дїйсно під кінець року Татари впали на Поділє й роздїливши ся на чотири ватаги, кинули ся в околицї Камінця, Летичева, Зинькова й Межибожа. Але що сим разом їх чекали, та й орда була, очевидно, слабша, то її погромили легко 34). Головна орда з самим ханом, шукаючи паші, присунула ся під надднїпровські осади, і сам хан остерігав київського воєводу перед своєю непослушною голотою 35). Взагалї в ордї замітна була більша нїж коли дезорґанїзація — ханські брати й сини поступали кождий як хотїв, і се в додатку до зрадливої полїтики самого хана замотувало відносини ще більш безнадїйно. Частина орди кочувала понад Днїпром і тримала в неустаннїй трівозї українські землї. В 1517 р. Татари таки встигли несподїванним нападом погромити пограничне польське військо. Потім знову напали в падолистї на Поділє й Волинь, але по попереднїй трівозї їх сим разом чекали й погромили 36).