Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 43

Коли козачина не творила протягом всеї першої половини XVI в. виразної навіть суспільної ґрупи, тим меньше можна сподївати ся в таких обставинах якихось постійних орґанїзованих форм, якихось формальних її репрезентантів, проводирів, урядів. Те що вказувано в сїй сфері з ріжних боків як слїди козацької орґанїзації, козацьких властей, при близшім переглядї не може вважати ся таким 4). Ми не бачимо поки що понад першою клїтиною козацької орґанїзації, якою була степова, уходницька ватага, нїякої иньшої трівкої орґанїзованої форми, а тільки рухливі козацькі дружини, які збирають ся ad hoc, для певного нападу, походу, експедиції. Що найбільше, під час найбільших розмахів козацької енерґії відбувають серію походів їх дружини більше меньше в тім же складї, під проводом тих самих ватажків. Так напр. кілька експедицій 1545 р. (погром каравана на Санжарові за Днїпром і напад на Очакїв) зроблено було під проводом тих самих ватажків — Карпа Масла, Яцка Білоуса, Андрушка 5). Оден з них — Карпо Масло згадуєть ся між проводирями козацьких нападів і з попереднього часу (Солтанець, Вороча і Масло) 6). В сїм фактї, що певні ватажки держать ся на чолї козачини протягом певного часу, в рядї експедицій, є безперечно симптом внутрішньої звязлости козачини, дуже інтересний і цїнний, але все таки нї орґанїзованих ширших форм нї орґанїзованого представительства в сїм часї у козачини не знаходимо 7).

Сї вищі орґанїзованї форми дає козачинї правительство, в інтересї воєнно-полїційнім, і з тих же полїцийних мотивів творить спеціальні козацькі власти й козацьку юрисдикцію — щоб було до кого звернути ся зі скаргами на козаків, через кого до одвічальности їх потягнути. Самому козацтву не було інтересу манїфестувати ся якимсь офіціальним представительством, офіціальними формами орґанїзації. Але воно таки й не мало їх, а не таїло ся з ними. Для нього вистачало тої внутрішньої звязлости, тих внутрішнїх звязей, які проникали його й давали можність мобілїзувати ся, рухати ся як одному тїлу під впливом кождого сильнїйшого імпульсу.

Роспливаючи ся в суспільнім устрою „волости” — осїлої території пограничних староств, згинаючи ся під тяжкою рукою пограничної адмінїстрації, не манїфестуючи ся тут своїми орґанїзаціонними формами, своїми штабами і кадрами, козачина мала одначе свою сферу житя, де могли свобідно проростати й розвивати зародки її орґанїзації, де розвивали ся й ширили ся тї фактичні звязки, які заступали потребу в орґанїзованних формах. Сею сферою був степ, широкий і неприступний нїякій контролї правительственної власти. Тут розвивало ся козацтво як зайнятє, тут орґанїзувало ся воно в певні, правда — примітивні форми, які одначе силою своєї звязлости, когеренції, як я вже сказав, заступали недостачу якихось орґанїзованих форм.

Його основною клїтиною була воєнно-промислова „ватага” з кількох до кількадесяти душ, з своїм старшим, „отаманом” на чолї. Характер степового промислу вимагав такої кооперації: трудно було вести промисел для відокремлених одиниць і се змушувало їх лучити ся в такі спілки. Правдоподібно такі ватаги розуміють міщане в своїх скаргах на старостинські новини в 1530-х роках, оповідаючи, що давнїйше „передъ тымъ они пять або шесть парсунъ собравши ся одну куницу шерстью старосте ношивали” 8). Отсї пять шіст чоловік можливо се ядро такої воєнно-промислової ватаги, що могла доповняти ся прихожими членами до числа кількадесятьох. На більшу чисельність ватаги вказують значні побори, які брали „поклону з ватаги” старости в серед. XVI в., окрім части її здобичи (сїм солянок, великих бочок, ріжного збіжа, й иньші припаси) 9). Се було велике хозяйство, яке вимагало оборотного і розумного старшого, отамана. Назва „отамана” як її старшого з „ватагою” як компанію промисловцїв стоїть в тїснім звязку: „ватаги” з „ватаманами” на чолї звісні ще з XIII в. на біломорськім побережу 10) і дожили до наших часів на побережу чорноморськім, де рибальством і тепер займають ся ватаги, під проводом свого „отамана”. Ся живучість і тїсна звязь сих термінів вказує на значну консервативність сеї кооперативної форми, і за браком старших звісток про сї промислові ватаги, нинїшня їх практика на Чорноморю може пояснити нам порядки старших часів, не тільки XVI, а й давнїйших віків. Теперішнї ватаги складають ся з кількадесяти душ, не меньше тридцяти звичайно, виберають собі отамана, господарять громадою і при кінцї кампанїї дїлять добичу: половину бере хозяїн промислу (він відповідав в данім разї замковій власти), решту дїлять на товаришів; але отаман дістає дві або три пайки, тим часом як иньші члени ватаги — тільки по одній 11).

Се та основна клїтина, протоплязма громадського ладу, яка під тяжкою рукою пограничного уряду, що передушила вищі форми громадської самоуправи, пройшла з старших часів в нове, козацьке житє.

Як можна собі представити, такі ватаги мусїли з року на рік промишляти більше меньше на одних місцях, де знали вже добре місце, обставини, шанси промислу. З другого боку, вони мали тенденцію робити ся сливе постійними мешканцями сеї міцевости, з розвоєм промислу і старостинських поборів. Люстраторам середини XVI в. скаржать ся на „перекази” в уходах від козаків, що на тих степових уходах „уставичъне живуть на мясе, на рыбе, на меду зъ пасекъ, зъ свепетовъ, и сытятъ тамъ собе медъ яко дома.” 12) Сї степові сибарити, якими отсе представляє їх люстрація, готові були зносити всї прикрости суворої степової зими, відрізані від хрещеного світа на довгі місяцї, аби спекати ся контролї замкової власти й її тяжких поборів, з якими був звязаний поворот „на волость” на зиму. Замкова власть і екзекуція не сягала в степи; вона користала з поворотів уходників на зимівку до замків, щоб зводити з ними свої рахунки — брати побори з продуктів промислу, з татарської здобичи й чинити екзекуцію над ким уважала потрібним. Тим, кому грозила якась неприємність від замкової зверхности або не хотїло ся дїлити ся з нею „козацьким хлїбом”, лїпше було не йти до замків, а пересиджувати „уставичне” в степах, по можности уряджуючи ся тут „яко дома”. Правда, се крім недогод зимової пори приспоряло ще ріжні трудности в збутї промислової здобичи, продуктів і одержуванню запасів. Але очевидно степовики знаходили способи собі радити, заводячи торги на границї московській і татарській і умудряючи ся доставати собі припаси з пограничних українських міст. (Тепер і пізнїйше неперепусканнє в степи й на Низ припасів поживних і воєнних — борошна, олова, пороху і т. п., було одним з найсильнїйших репресивних способів на козачину в руках пограничної адмінїстрації).

Сїй пограничній адмінїстрації таке осїданнє воєнно-промислової козачини в степах було, розумієть ся, неприємне, бо підривало доходи від уходників і ослабляло її власть над місцевою людністю. Вона старала ся по змозї перешкодити сьому процесови, — хоч як він був цїнний з погляду кольонїзації. Між иньшим, — з сих мотивів очевидно, вона не позволяла уходникам ставити укріплень на степових уходах; на се скаржили ся міщане в 1540-х рр. — що староста їм не позволяє ставити „городцїв” в уходах. 13) Але перешкоди сї, очевидно, не могли мати рішучого значіння і такі „городцї” мусїли таки ставити ся, а ставлячи ся — служили опорними точками тому осіданню воєнно-промислової людности на „уставичний” пробуток. Вони служили охороною й захистом для тих уходницьких ватаг, звязували їх новим узлом — незалежно від того, що й самі трівожні обставини тутешнього промислу, й потреба оборони, як я вже згадував, змушували їх вязати ся в ширші союзи. Спеціально Днїпрова артерія заставлена була такими „городцями”. В захованїй для нас описи екскурсії гетьм. Язловецкого на Піднїпровє 1571 р. згадують ся такі „головнїйші остроги на Днїпрі”: Базавлук — 35 миль від Черкас, Хортиця — 40 миль, білозерський острог — 47 миль. 14) Се головнїйші. Меньших мусїло бути багато.

Папроцкий, описуючи побут Зборовского на Запорожу в початках 1580-х років, представляє тутешню промислову людність в видї одної орґанїзованої кооперації. Епізод сей написаний по горячим слїдам, на підставі оповідань участників сеї одісеї, і хоч було б дуже необережно брати його за чисту монету в усїх подробицях 15), одначе й перейти над ним до порядку дневного нїяк не годить ся, бо маса подробиць, безперечно, передано тут дуже близько і реально 16). Отже він оповідає, що на Самарі Зборовский застав 200 козаків „річних” (rzecznych) або „водних”, „що тільки ловлять звір і рибу на поживу иньшим, і мали старшого що їм давав порядок”; „вони живуть там між ріками постійно (ustawicznie), промишляючи звірем — рисями й иньшим, а що належить до живности, то відсилають иньшим”. Сими иньшими були, очевидно, козаки „рицарські”, заняті головно війною, що сидїли на самім Днїпру. Їх передову сторожу чи віддїл Зборовский здибав на Таволжанім, „межи Порогами”, а головною резіденцією їх був великий остров Томаківка, повище Базавлука, — „він такий широкий, що на нїм може прохарчитись 20 тис. людей і не мало коней”.