Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 156

Була се, як бачимо, відправа по своїй безоглядности, по всїм попереднїм, просто незрівняна, і легко зрозуміти ептузіастичні слова Рутского, коли йому поданий був від короля наперед начерк сеї відповіди: „Дай, Боже, многі лїта найяснїйшому! сливе оден він бореть ся за нас” 10). Але настрій палати і сенату був такий, що такою безповоротною відправою не можна було обмежитись, і в кінцї своєї відповіди король додав „щось”:

„Король його м. бажає, щоб для заспокоєння сих ріжниць між людьми грецької віри духовні особи з обох сторін визначили час і місце, і там зібравши ся за порозуміннєм без великої громади світських людей (дальших від сеї справи) в присутности визначених на те королївських комісарів, поміркували й поговорили про обопільну трівку згоду. А коли б не могли прийти до згоди, то нехай би на будуще з обох сторін заховував ся спокій, згідно з постановами 1607, 1609 і 1620 р., і одна сторона другій не чинила нїяких безправностей і кривд” 11).

Се проєкт православній сторонї не міг подобати ся анї трошки, бо ж їй хотїло ся не якогось компромісу з унїєю, а повного скасовання унїї. Але король хотїв задокументувати перед сенаторськими та посольськими кругами свою охоту щось зробити для полагодження сеї релїґійної боротьби, яка встигла їм доїсти. А при тім міг бути певним, що з предложених ним нарад православних з унїатами, без участи світської суспільности, а за те з участю і контролею королївських комісарів, унїї нїякої шкоди не буде.

Дїйсно, посольська палата і сенат вже забагато мали тих „утисків грецької віри”, й хотїли якось зацитькати ту справу. Рутский в цитованих листах, правда, каже, що з сенату нїхто не помагав унїї, король сам оден витягав її справу, а настрій земських послів був настільки непевний, „що доконче прийшло ся ходити до земських послів і виясняти їм нашу справу, чого досї ми нїколи не робили”. Але від сього настрою (і без того мабуть, занадто песимістично представленого Рутским) далеко було до якогось співчутя. Хотїли тільки доконче якогось полагодження, компроміса, modus vivendi.

На королївську відповідь по релїґійному питанню посольська палата заявила, що посли „ждуть і просять покірно основного і дїйсного заспокоєння грецької віри з обох сторін, — для сього ми вже визначили з нашого кола депутатів до панів сенаторів” 12). Не хотячи відкладати компромісу до обіцяного королем духовного собору, палата зараз хотїла власними засобами попробувати привести до нього. Король не спротивив ся сьому, і так при кінцї сойму зложена була комісія з девяти депутатів посольської палати і пяти визначених королем сенаторів, під проводом прімаса Ґембіцкого; вона запросила владиків унїатських і православних. Але православні, розумієть ся, холодно прийняли сю пробу компромісу, і дїйсно з сеї соймової комісії не вийшло нїчого. Православні виложили свої арґументи, пояснили права, унїати на се предложили своє, і на тім стало. Комісія кінець кінцем нїчого иньшого не надумала, як від себе повторити пропозицію собору 13). Православні владики заявили, що собор не потрібний, бо нїяких діспут релїґійних бути не може, та й мусїв би відбути ся під проводом царгородського патріарха 14). З становища православних се було льоґічно, але сойму се не могло здати ся нїчим иньшим як тільки прикрою упертістю. Потрібний був по його гадцї компроміс, а він не міг обійти ся без уступок обостороннїх.

Сойм кінець кінцем в справі релїґійній обмежив ся постановою тимчасовою: всї засуди і процеси в релїґійній справі скасував, проголосив у сїй справі спокій, а рішеннє її відложив до будучого сойму, „через иньші державні справи” (таких властиво як раз не було) 15). Так позбула ся польська суспільність національної української справи. Ще більше відпорно поставила ся вона супроти постулятів спеціально козацьких. Зріст козацьких сил і претенсій грозив стану володїння народу шляхетського. Вмішаннє козаків в церковну справу і їх погрози робили кепський смак не тільки у короля, але і в соймі. Сеніор сенату кн. Збаразький в своїй промові вказував потребу полагодити справу козацьку „не тільки супроти небезпеки турецької війни — котрої нїчого нема тяжшого на світї, але і з огляду на наш власний домашній страх і неволю, яку терпимо від своїх власних хлопів, і грозить нам звідси скора буря, через справу релїґійну і велику надутість тих людей”. І заохочував сойм забрати ся до радикальних заходів. „Не гамувати, але визволити ся нам треба від сеї біди” 16).

Без сумнїву сей голос знаходив прихильний послух. Навіть православні депутати, що в справах національних (церковних) радо шукали підпори у козаків, на пунктї боротьби з розростом козацьких сил і претенсій були солїдарні з польським шляхетським громадянством 17). Проєкт Збаразького, щоб вислати від цїлого сойму: від короля сенату і посольської палати спеціальних делєґатів і поставити козачинї ультиматум, — був прийнятий соймом. Козаки мали або капітулювати — розпустити військо до вказаного числа, і се вказане число вивести на Запороже, та присягти, що не будуть ходити на море і зачіпати Турків, і зараз з королївським дворянином на Запорожу зробити суд і управу над своєвільниками. В такім разї правительство вишле до козаків своїх комісарів і уставить дальший порядок що до реєстра і платнї. Як нї, буде вислане на них військо, щоб їх знищити до останку 18). Се була тільки одна з трох рад, які старий князь мав на приборканнє козачини: про иньші не хотїв розводити ся публично. Король також не схотїв висловляти, в відповідь на запитаннє посольської палати, своїх плянів на приборканнє козачини 19). Правительство і суспільність, очевидно, завзяли ся на козаків і в відповідь на козацькі погрози бунтом носили ся з гадками про кріваву розправу, на взір Солоницької 20).

Число козаків хотїли попробувати звести до двох тисяч 21); але в секретній інструкції для комісарів maximum козацького війска означав ся на 5 тис., і платню їм годили ся підвисшити до 60 тис. 22). Дивна то була тактика — maximum уступок ховати в секретї і випробовувати податність противної сторони таким значно низшим minimum-ом!

До комісії визначено найперших маґнатів, в надїї на їх авторитет, і на їх полки. Збаразький клав натиск на те, щоб комісія зявила ся на Українї завчасу, „перше нїж лїд почне падати”, инакше буде запізно. І треба розложити на Українї військо; його число в севкретній записцї означене було на півчетверта тисячі, окрім козацьких хоругов.

Се була відповідь на козацькі жадання. Не попускати!

Як в справах загально національних, так і спеціальних козацьких інтересовані стали перед гладкою стїною католицько-шляхетського „non possumus”.

Кампанїя була програна. Тої ж ночи, як скінчив ся сойм, православні владики „ратували себе як найспішнїйшою утечею”, як пише Рутский 22).

Він, каже, знав вперед такий кінець, на підставі зносин, які мав з королем і ріжними впливовими католиками. „Оскільки з початків можемо судити про кінець сойму, схизматики нїчого не дістануть. Се вже вони почали дорозумівати і кілька разів випустили крик розпуки і гнїву, і казали се не тільки моїм священикам, але і минї самому сказав се Древинський: „Бачимо, що нїчого ми не осягнемо проти вас, поки сей король живий, але під час безкоролївя ми всїми силами піднїмемо ся на вас”. Ми посміяли ся з сього, бож справдї тільки сміяти ся з сього. Королеви Бог дасть довге житє; зросте й наших число; не забракне і ласки престолу апостольського, що своїми впливами подвигне проводирів нашої держави; і те що від Бога — поміч його свята”.

Натиск православних розбивав ся, якими бачили, на пунктї інтересів соціальних, клясових: солїдарні між собою в реліїґійно-національних справах союзники — шляхта і козачина — стрічали ся на сїм соціальнім ґрунтї як ворожі сторони.

І все таки всечеснїйші отцї сміяли ся завчасно, забуваючи французьке прислівє „найлїпше смієть ся той хто смієть ся останнїй”.