Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 140

Разом з тим ішла дуже жива лїтературна полєміка, між православним брацтвом виленським і унїатським монастирем св. Трійцї, по польськи розумієть ся, з огляду на правительственні круги, на адресу яких призначала ся. В квітнї вийшла з православної сторони брошюра Verificatia niewinnosci (Оправданнє невинности), написана Смотрицьким 10). Тут збивали ся обвинувачення, підняті на православних владик; пригадувало ся, що правительство само признало Теофана правним патріархом, зносило ся з ним, і т. и., доказувала ся законність постановлення владиків, вичисляли ся кривди від унїатів. Унїати відповіли книжкою Sowita wina (Подвійна вина) 11), де підтримували свої обвинувачення, і так розгоріла ся полєміка, що з академічного тону перших писань переходила все більше на гостру і не конче парляментарну гризню 12), а поруч неї йшла боротьба улична, оружна, навіть крівава 13).

Ті правительственні репресії против відновленої єрархії і против православних взагалї мусїли в високій мірі збентежити українські круги. Як розуміти було поведеннє правительства і короля? Він заходив ся притягнути козачину до участи в новій кампанїї як найбільше енерґічної, й надії, подані його висланником Обалковским, що мав порученнє заохотити до війни козачину і ужити до того патріарха, мусїли виробити в козацьких і взагалї українських кругах те переконаннє, що заплатою за козацьку підмогу будуть важні уступки в сфері церковно-національного житя, а перед усїм — буде прийнята й санкціонована правительством нова православна єрархія. Так оповіщав про се, зовсїм катеґорично, на підставі переговорів з Обалковским, патріарх в наведеній вище грамотї своїй 14). З огляду на такі побожні арґументи й мотиви козачина з усею енерґією взяла ся до приготовань до війни. Зимою козаки вибрали ся в похід на околицї Білгороду, здобули місто, забрали людей — невільників християнських три тисячі увільнили, як оповідали на Українї 15). Се мало бути прелюдією. Під весну 1621 р. вони почали вже мобілїзувати ся в сухопутний похід на Турка, заохочувано Обалковским, що мав порученнє допильнувати тої мобілїзації, і був з тим при них. В квітнї козаки вже „вигребли ся” з Запорожа на волость і обіцяли королеви всяку помїч 16). З польських кругів заохочувано їх до нового, більшого походу на море, але козаки вважали такий більший похід дуже рисковним з огляду на способи оборони, повзяті Турками. В Царгородї справдї дуже бояли ся козаків: по части наслїдком їх останього нападу, по части під впливом остороги партії спокою, яка страхала султана перспективами козацького нападу на Царгород, що може тут викликати повстаннє християн. Головному адміралови, капудан-баші поручено вийти на море, для сторожі, з 40 ґалєрами — даремно він усякими способами силкував ся відкараскати ся від такої небезпечної місії — „трохи не вмер з жалю” (чи з страху). Не покладаючи ся на сю оборону, людність царгородська була в великім страху. „Нїколи не було ще такого страху, який я бачу в Царгородї, доносив свому правительству французький посол: сила людей приготовила ся виїхати звідси, коли виїде султан, сподїваючи ся, що козаки прийдуть і зруйнують усе 17)”. Але козаки супроти такої розбудженої уваги й страху вважали ненаручним іти на море, і ладили ся до сухопутнього походу. На польскі намови з чисто українською іронїєю пригадали вони польському правительству, що вони рік тому мусїли попалити на його жаданнє морські човни і тепер не мають чим їхати. Польське правительство іронїю зрозуміло („що згадують про потопленнє човнів, тому не треба давати віри”, писав король), але мусїло приняти до відомости сю зміну плянів. Пляновало натомість діверсію на Татар, щоб не дати їм прилучити ся до турецького війська 18). Тим часом, з огляду на проєктований похід козачина зайняла ся збираннєм всякого припасу й запасу з українських волостей: забирала коней під армату козацьку, порох, олово, і по всїх містах і місточках розіслала реєстр, скільки хто має їм чого дати. На запитаннє перетрівожених такими контрібуціями маґнатів козаки відповідали, що инакше не може бути, бо ж вони прийняли на себе службу королївську, і Обалковский, виводячи з Запорожа, признав їм право брати до волї що їм треба в маєтностях як коронних, так і панських 19).

Але саме під той час почали приходити на Україну перші звістки про нелюдські нагінки на православних в Вильнї від того правительства, якому отсе готовила ся послужити православна Україна за першу серіозну уступку в церковно-національній справі.

Українські круги й м. Йов на чолї їх скипіли гнївом на сей новий прояв єзуітської двоєдушности правительства. Справдї, не була се „чиста робота”. Заохочували українську людність, українську козачину послужити державі й манили обіцянкою признання нової єрархії, відновлення церковного православного житя — а піддавали нелюдським карам і беззаконним репресіям людей, вся вина яких була тільки в тім, що вони шановали владичу гідність новопоставленої єрархії. Звертали ся до помочи й посередництва патріарха, щоб заохотив козачину до горячійшої боротьби против Турка — і проголошували сього патріарха турецьким шпигом, а поставлених ним владиків — аґентами султанськими, ворохобниками і зрадниками. Закликали православних обявити свою лояльність і вірність річипосполитій — і ображали їх найсвятійші почутя, ятрили брутально їх найбільш болючі рани.

Дня 28/IV, місяць по виленськім погромі православних м. Йов приготовив публичний протест, іменем всїх новопоставлених владик, против поступовання правительства 20). Він протестує тут против проголошення патр. Теофана шпіоном і ворохобником і на доказ сього росповідає про його подорож до Москви й на Україну та пригадує відносини до нього польського правительства. Відкриває властиву причину вороговання на нього правительственних і клерикальних кругів — настановленнє православних владиків, і оправдує сей учинок церковними канонами, многовіковою практикою православної руської церкви і обіцянками самого короля (соймовими конституціями) — заховувати в спокою православну церкву і давати їй єрархію православну. Недостачу на се формального права (супроти королївського права патронату) заступає митрополит принціпіальними, моральними мотивами: обовязок перед Богом і спасеннєм своєї душі наказував православним скористати з нагоди, яку посилав їм Бог для відновлення православної єрархії, „ревність для слави Божої й жалість для народу нашого спонукали нас до сього святого дїла'', велїла йти прикладом перших християн в часах нагінок на них. Особливо підчеркує він неповинність в нїчім Виленцїв і їх провідника Смотрицького — що вони не просили собі владики, і „чудом” дістали собі його. Широко спиняєть ся на характеристицї козачини 21), що відограла таку важну ролю в відновленню єрархії, й доводить, що вчинила вона се не з чиєїсь інтриґи, а з щирого і горячого привязання до своєї церкви, яке завсїди проявляла. Оправдує себе й своїх колєґів супротив інсінуацїй, на них киданих: „Ми не шпиги анї ховаємо шпигів. Ми обивателї сеї землї, добре і чесно уроджені в домах шляхетських, тут оселі й замешкалі, живемо явно і добре звісні людям усякого стану... Беремо ся до того, що лишили нам наші попередники, — до чого нам дають права божі і людські закони і звичаї й більше як 600-лїтнє уживаннє. Проповідуємо туж віру, що й попередники наші. Научаємо про спасенні річи, про царство небесне. На нїчиє житє і нічиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володїємо. Збитків, злочинств, насильств не чинимо. На війну на християн не звемо, убивати не учимо. Навпаки, поучуємо давати себе убивати, майно своє погубити і не жалувати за ним, знаючи про маєток лїпший і вічний на небі... Не бунтівники ми, і не ворохобники, а люде на мучеництво призначені. Нехай про латинську церкву й про унїатів іде неслава по всьому світу, що вони гонять і мучать руський народ. Про нас же нехай всї сторони світа обходить добра слова мучеництва — нехай знає кождий, що перше нїж узяти на себе сю святу службу, ми положили на себе вінець мученичий... Не на панованнє і роскоши пішли ми, і нїякий страх, за помічю божою, нї кари, нї муки не відвернуть нас від правдивої віри і служби Богу”.