Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 130

З осени того року зібрані Могилою професорські сили розпочали науку в орґанїзованій ним лаврській школї. На чолї стояли згадані в наведеній деклярації львівські професори Ісаія Трофимович Козловський і Сильвестр Косів, вихованцї люблинської колєґії й замойської академії; перший став ректором, другий префектом лаврської школи. З иньших професорів знаємо ще Софронія Почаського, „риторики профессора", вихованця київської брацької школи. Школа була поведена, в противність брацькій, близше до типу колєґій єзуітських, з перевагою латинського характеру — се була, очевидно, провідна ідея Могили: що з огляду на практичні потреби сучасного українського житя школа повинна дати перевагу елєменту латинсько-польському над грецько-словянським 8).

Але не занедбувано і „рущини". Доказом того мав послужити виданий першого ж курсу, як свідоцтво успіхів нової школи, панеґірик фундатору школи Петру Могилї. Він носить, нївроку, довгенький титул; „????????????? албо вдячность, ясне превелебнЂйшему въ ХристЂ єго милости господину отцу кvръ Петру МогилЂ, воєводичу земель Молдавскихъ, великому архимандритови святои великои лавры чудотворнои печерскои кієвскои, вЂры православнои въ церкви святой восточной промоторови побожному и несмертельнои славы годному оборонци одъ спудеовъ гимназіумъ єго милости зъ школы реторіки за гойныи добродЂйства coбЂ и церкви православной въ фундованю школъ показанныи при вЂншованю святъ хвалебныхъ въскресенія Христа Спасителя міру повинне а упрейме отданая (з друкарни того монастира Печерск. Кієвск. року 1632 мЂсяца марта 29 дня)". Містить окрім присвятної передмови професора С. Почаського, ряд віршів, де описують ся поодинокі науки нової школи (звичайне trivium i quadrivium) під загальним титулом: „Геликонъ", а потім, в другій части (Парнас) — поодинокі музи і ним присвячені науки; все се з панеґіричними притоками до особи фундатора. При кождім віршу знаходимо ймення учеників — що деклямували, а може й укладали, під проводом свого професора сї вірші: Стефан Стрибиль, Григорій Трипольський, Олександр Олекшич, Самуіл Мужиловський, Андрій Черховський. Вас. Климович, Вас. Каменицький, Мих. Полубенський, Мартин Сурин, Фил. Миклашевський, Іван Заруцький, Вас. Сущанський-Проскура, Филон Ільковський, Стеф. Колчицький, Максим Кресловський, Федор Сусло, Вас. Чудновець, Вас. Устрицький, Георгій Негребецький, Евтихій Соболь, Стеф. Трипольський, Трофим Онушкевич, Єремія Войсяцький 9). Бачимо тут імена й родовитої місцевої шляхти, котру видко умів притягнути своїм престіжом печерський воєводич.

Але сей primum munus Міnеrvае (перший дарунок Мінерви), говорячи стилєм її професорів, був і останнєю памяткою нової школи. Над нею вже гучала буря, і завзятий воєводич, що не побояв ся неблагословенства свого приятеля митрополита, мусїв зложити зброю перед невдоволеннєм, яке піднїмало ся против його фундації серед київської людности, і особливо — серед всевластної козачини. „Від неучених попів и козаків велике було негодованнє'', пише цитований вже вихованець брацької школи — „на што латинскоє и польськоє училище заводите, чего у насъ дотуду не бывало, и спасались!" „Хотїли були самого Петра Могилу и учителїв на смерть побити: ледво їх умовили" 10). Те ж більше меньше оповідає в своїм хитрословнім Exegesis-ї префект лаврської школи Косів. Згадавши про ті пляни, з якими фундувала ся та школа — „аби ми преславному народови нашому, вирісши серед нього, могли дати світ Апольона", він каже: „Але скоро тільки ми з й. м. отцем Петром Могилою завитали до тебе, вікопомний Київе, і пожираючи очима твої сотнї святих і твої неосяжні вали, стали приладжувати перший дарунок Мінерви, — зараз пішли про нас розсївати в слухах людських такі поголоски, що ми унїати, що ми неправославні. Які з того перуни які громи і тріскавицї почали шибати на нас, того язик атраментовий не подужає анатомізувати! Був уже час, що ми, висповідавши ся, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи днїпрових осетрів, або поки одного огнем, другого мечем не пішлють на той світ" 11).

Можемо здогадувати ся, що сими злобними аґітаторами були не тільки „неучені попи"' та монахи печерські або брацькі, але в нїй були винні й деякі інтелїґентнїйші елєменти; Косів скромно не шукає їх, пишучи по довершенім компромісї. Як би там не було, коли удало ся рушити козачину против нових фасонів печерських, справа була рішена: печерський воєводич мусїв піти на капітуляцію. Ще зимою 1631/2 р. прийшло до порозуміння в сїй справі між ним і брацтвом. З дня 30.XII маємо вже формальний акт у сїй справі. Шляхтичі київські й иньші братчики київського брацтва освідчають, що вони бажаючи мати школи при своїм брацтві, упросили П. Могилу перенести фундовану ним школу до брацтва і тут її фундувати, а брацтво натомість признає його на весь час його житя старшим братчиком, опікуном і дозорцею свого брацтва, з тим, що виборні „старости" брацтва у завіданню справами його нї в чім не будуть противити ся радї й волї Могили, а в усїм будуть його слухати 12). Під сим актом підписалося тридцять київських шляхтичів — цїкавий реєстр православних шляхетських родів, що тримали ся своєї національности — хоч переважно підписували ся вже по польськи (Филон Воронич, Богдан Солтан, Юр. Голуб, Кришт. Муховецький, Федір Сущанський-Проскура, Юр. Лясота, Стан. Третяк, Филон Стрибіль чашник київ., Семен Павша, Фед. і Парфен Трипольські, Ост. Виговський, Іван Струсевич коморник київ., Андрій Литинський, Олександр Велавицький, Юр. Мощаницький, Сам. Некрашевич, Вас. Домбровський, Дан. Пашинський, Дан. Грудницький, Мик. Сусло, Сам. Сокор 13), Федір Виговський, Іван Невмержицький, Стефан Мшанський, Як. Черховський, Купріан Левковський, Самуель Володкович, Марко Трипольський, Александр Олекшій 14). Крім того потвердили осібними своїми грамотами сю згоду київські владики (митрополит з двома епископами іменем всього духовенства) і військо козацьке 15).

З сих грамот довідуємо ся, що злучити Могилину фундацію з брацтвом просило не тільки брацтво і духовенство, але также і військо запорозьке — гетьман і все рицерство, вважаючи се „речь быти святобливую и всей церкви православной велице потребную и пожитечную". Як члени брацтва, „гетман, асаулове, полковникове и все війско є. к. м. запорожскоє" дало свою згоду на признаннє Могилї прав „доживотного дозорцы, опекуна и оборонцы" брацтва і поручили київському атаману і всїм товаришам мати його в усякій опіцї. „Яко завше зъ предковъ своихъ войско запорожскоє звикло чинити стараніє о добримъ и пожитечнимъ церкви божой, не мней и теперь въ томъ не уставаючи, звлаща видячи знать зезволеньє Духа Святого, тудежъ згодноє застановеньє всего народу нашего россійского, духовного и свЂцкого — ихъ милости пановъ шляхты яко и посполитства, абы науки або цвиченя въ писмЂ святомъ ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой св. Богоявленіи были за старанемъ, коштомъ и накладомъ в Бози превелебнаго отца є. м. П. Могили, — теды и мы видечи барзо речь слушную и церквомъ божіимъ пожитечную, — тоєюжъ милостю братерскою обовязанныє будучи, зезволяємъ и на то припадаємъ, и при той церкви братской яко и при школЂ новозаложеной и при шпиталЂ до ней належачомъ обовязуємъ стоять и опоновать до горлъ своихъ" 16).

Без сумнїву, становище, зайняте в сїй справі військом Запорозьким, головно й рішило її для Могили. Козачина не тільки чула за собою обовязки, але й права супроти того церковного і національного житя, взятого нею під свою оборону й опіку, й не жалуючи своїх услуг, коли треба було нагнати відповідного холоду на якого небудь „неприятеля віри святої", диктувала свої бажання також і самій православній суспільности, і єрархії православній, яка завдячала їй своє істнованнє. Робила се в справах церковної полїтики, в дражливій справі компромісу православних з унїатами, що займала українську суспільність, і особливо київські круги в тих часах, — і так само, як бачимо, в питаннях освітних, в орґанїзації школи, в характері шкільної науки. Козацькі верхи зовсїм не хотїли зіставати ся пасивними і індіферентними свідками сих спорів і ріжниць, які займали сучасну київську суспільність.