Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 122

„Дана намъ справа, же тамъ нЂякійсь именемъ Антоній Грековичъ, рострыга и преступникъ вЂры нашоє, именуєт се быти нЂякимъ офицыяломъ албо ли протопопою тамошнимъ києвскимъ, который забороняєть и не допускаєтъ собору въ церкви божой у светоє Софии збирать и монорацій (?) ведлЂ стародавного звычаю справовати. Што намъ жалосно єсть и слышеть и не вЂмы и сами, што се въ тымъ дЂєть: єжели зъ раменя короля єго милости албо ли нЂ. А такъ мы унижоне а покорне просимы, абы ваша милость, якъ намъ милостивый панъ, того оному рострызЂ и преступнику допускать не рачилъ и въ тымъ помочнымъ быть, якожъ мы того боронить хочемъ, наветь и персей своихъ наставлять и литовать 15) до конца хочемъ. И за церковь нашу восточную и за вЂру греческую головы быхмы мЂли вси положити. Напродъ Богу милостивому оповЂдамы се, и вашей милости, нашому милостивому пану. И єстли бы умыслу своєго отмЂнити не мЂлъ оный рострыга, а мЂлъ бы збороняти, — дозволили єсьмо єго гдЂж колвекъ здыбавши, яко пса убити. А мы такого... и боронить словомъ нашимъ рыцерскимъ обЂцуємъ.”

Примітки

1) Czerkasy — religio apud eos magna ex parte machometana. Mulieres fere ac viri belli munia apud eos obeunt (c. 1894). Мабуть не обійшло ся й тут без помішання з Черкасами кавказькими.

2) Пісню сю навів Кулїш в своїй Исторії возсоединенія (II с. 81), де різко, але правдиво скритикував традиційні погляди на козачину як на якихось подвижників віри (головно против Костомарова). Він вказав на повну неоправданість перенесення певних елєментів релїґійного житя з пізнїйшої Сїчи, середини XVIII віка, в старе Запороже XVI-XVII в., але і по його критицї се робить ся далї, раз у раз — приймають істнованнє сїчової церкви на Запорожу, на підставі згадки в думі про Самійла Кішку, в подїлї здобичи:

первую часть брали — на церкви накладали,

на святого Межигорського Спаса,

на Трехтемирівський монастир,

на святую сїчовую Покров давали,

которії давнїм козацьким скарбом будували,

щоб за їх вставаючи і лягаючи милосердого Бога благали

(Антонович і Драгоманів І с. 219). Але сама згадка Межигорського монастиря вказує на пізнїйшу фактуру сього епізоду. Пор. ще примітки низше на с. 391-2.

3) ВЂршЂ на погребъ, розд. XIII.

4) Пок. Кулїш в своїх Матеріалах для исторіи возсоединенія Руси, друкуючи акти козацького посольства 1620 р. до Москви (с. 91 і далї), пішов так далеко в своїм скептицизмі не тільки супроти козачини, але й цїлої української суспільности, що кінець кінцем інїціативу відновлення української єрархії признав московським правительственним і духовним кругам, особливо патр. Філарету, а козацькі виступлення против унїї — толвував „наймомъ или подговоромъ”.

5) Меморіал сей (про нього низше) мав вийти в III т. „Статей по славяновЂдЂнію”, з примітками проф. Жуковича; я цитую її по коректурній відбитцї, удїленій минї видавцем.

6) З приводу сього місця заявляє проф. Жукович: „Теперь уже нельзя, напр., повторить утвержденія П. А. Кулиша, что запорожскіе козаки обходились на сушЂ и на морЂ безъ священниковъ”. Але я думаю, що ш. учений трохи помиляєть ся. Меморіал не говорить виразно, що священники були в війську козацькім, а низше досить виразно вказує, що доперва на волости козаків мають священиків під рукою. Теза Кулїша, що в Сїчи і в війську козацькім священиків не було, не порушуєть ся меморіалом. Що він сильно збиває доводи Кулїша про байдужість козачини до релїґійних справ, в сїм проф. Жукович зовсїм правий.

7) Очевидний натяк на останиї комісарські переговори.

8) Тут незручне повтореннє вже сказаного, що розриває непотрібно звязок гадок: Wiadome sa y inne ich bezpreczestwa smialosci y przewagi bez wszelkiey pobudki duchownych. Na morze ze chodza, yzali duchowni ich na to pobudzaia?

9) C. 149-150.

10) Акты Юж. и Зап. Россіи II ч. 36.

11) В ориґіналї вся заява становить оден, дуже нескладний період.

12) Грошевою карою на випадок нарушення.

13) Тут щось упущено, і я доповняю сим словом: „ріжних”.

14) Акты Ю. З. Р. II ч. 41.

15) Мусить бути: „нелитовать”

КОЗАЧИНА ПРОГОЛОШУЄ СВОЮ СОЛЇДАРНІСТЬ З УКРАЇНСЬКИМ СУСПІЛЬСТВОМ В СПРАВАХ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛЇҐІЇ, ЇЇ УЧАСТЬ В ЦЕРКОВНИХ СПРАВАХ В ДРУГІМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ВМІШУВАННЯ КОЗАКІВ В ЦЕРКОВНІ СПРАВИ КИЇВСЬКІ В 1610-Х РОКАХ: СПРАВА ГРЕКОВИЧА 1610 Р., СПРАВА М. НЕОФИТА, ЗАЇЗДИ ПЛЕТЕНЕЦЬКОГО, УБИЙСТВО ГРЕКОВИЧА. ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ СОЮЗУ КОЗАЧИНИ З УКРАЇНСЬКОЮ ІНТЕЛЇҐЕНЦІЄЮ В РЕЛЇҐІЙНО-НАЦІОНАЛЬНИХ СПРАВАХ; ПИТАННЄ, ЧИ ВІН НЕ ОСЛАБИВ НАХИЛ КОЗАЧИНИ В СТОРОНУ СЕЛЯНСТВА, ПРИЧИНИ НЕВИРОБЛЕНОСТИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПОСТУЛЯТІВ В КОЗАЦЬКІЙ ПРОҐРАМІ.

Таким чином козацька делєґація вже весною 1610 р. проголосила публично свою повну солїдарність з українською інтелїґенцією — „народом шляхетським” і духовенством в справі оборони „своєї релїґії” і готовість накладати за неї своїми головами. І справдї, почавши від сеї заяви в рядї випадків протягом другого десятилїтя XVII в. козачина робила ріжні прислуги православному духовенству і міщанству Київа в їх боротьбі против митрополитів-унїятів та їх претенсій на власть над духовенством, церквами й монастирями київської епархії.

Я мав нагоду згадувати про се 1), тепер спиню ся трошки ширше.

Перший звісний вам випадок вмішання козаків в церковні справи київські був власне сей, що викликав оту протестацію київського митрополичого намістника Грековича. Лїтом 1609 р. Потій за помічю правительства придавив опозицію православного духовенства і силоміць, військовою силою, забрав собі православні церкви в своїй білоруській столицї Вильні. Заохочений сими успіхами задумав він задавити подібним чином опозицію і в Київї. Присланий ним намістник Грекович почав змушувати місцеве духовенство до послушности і грозив що їх „имать и везать буду поты, покы отцу митрополиту послушенство отдасте”. Духовенство київське одначе власти митрополита і його намістника не хотїло признавати і не хотїло служити разом з ним. Коли Грекович закликав київських священиків явити ся в недїлю православія в катедральну церкву св. Софії, щоб відправити в нїй соборну службу, яка має правити ся, священики заявили що вони туди не підуть, і людям не казали йти — „потурбували й побунтували простих людей і козаків, кажучи, що хто піде до св. Софії, тих будуть хрестити в лядську віру”, як скаржив ся Грекович. А „направлені ними” „київські козаки” під проводом „козака неякого Петра”, що мав при собі „товариство своє”, переймали людей, щоб не йти до катедральної церкви, і ріжні погрози чинили 2). Грекович, як ми бачили, занїс протест до суду, що духовенство київське підмовило на нього козаків; духовенство заперечило се, мовби воно бунтувало на нього людей чи козаків „направляло” — „што никгды не тылко въ учинку ани въ помышленю нашомъ не было ани єсть, абысмо тоє чинити мили”. Козаки теж заперечували, але заразом заявляли свою готовість голови покладати против всякого замаху на православну церкву. Шляхта київська, зібрана на „рочки” земського суду, „услышавши таковую скаргу помененыхъ свещенниковъ и немалую уйму у церкви божои хвалы божоє и знищеньє єє, заповіла, що буде „правне чинити” против митрополита 3). Міщанство київське теж зайняло дуже вороже становище. Та тим часом як і ті і сї грозили більше „водле права”, козачина, вигородивши духовенство, як ми бачили, дуже недвозначно погрозила Грековичу більш реальними способами поступування, а для лїпшого вражіння якийсь козак, прийшовши під Видубицький монастир, де Грекович мешкав, „видечи єго самого по манастыру ходячого, заразъ съ пулгаку до него стрЂлилъ и другій разъ стрЂлити хотЂлъ, але онъ видечи за собою погоню ажъ тылными дверми до рЂки Днепра утекъ” 4).