Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 115

„Сей Петро Конашевич настільки підіймав ся над своїм простим походженнєм і способом житя своїм гострим розумом, визначною зрілістю гадок, незвичайним дотепом в словах і дїлах, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначнїйших людей Польщі. Скільки проводив він запорозьким військом, всюди окритий славою своїх подвигів на суші й морі користував ся він незмірною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши Татар на Перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він зайняв худобу на степах, у самої цїли відобрав здобич, захоплену на Руси. Коли Володислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич незвичайно проворно, страшенно збентеживши ворога, злучив ся з ним під самою Москвою, столицею держави, обнїс побідні корогви свої по безмірних просторах її, попустошивши огнем і мечем ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі незвичайно сильні своєю позицією і залогами міста як Єлець, Шацк, Ливни, Калуга. Обтяжений богатою здобичю, зробив він своє імя пострахом для цїлої Московщини і з плачем від таких бід і нещасть бачила вона як його руки заберали її річи, її богацтва, і ляментуючи рахувала ті товпи бранцїв ріжного стану, ріжного віку, чоловіків і жінок, що йшли за його колїсницями, за його обозом. Не меньше прославили імя Конашевича його морські походи: і тут була звісна його фортуна, що завсїди приносила щасливі результати його піратським походам, і кілька зруйнованих визначнїйших торговельних міст Европи й Азії, попалені околицї Константинополя, і на рештї рідка оборотність проявлена ним в отсїй Хотинській війнї — все се неустанно збільшало його славу серед Турків. І взагалї був се чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив житє, в битві перший, в відступленню останнїй, проворний, дїяльний. В таборі він був сторожкий, мало спав і не був відданий так піяцтву, як то звичайно у козаків. За те неповздержно служив Венері, і се прискорило його смерть. На нарадах, чи був він тверезий чи підпилий, був обережний і в усяких розмовах дуже маломовний. Королеви і річипосполитій вірним зістаючи ся завсїди однаково, був він так суворий в стримуванню козацького своєвільства, що за найменьшу причину лив він щедро їх кров, і через те, зненавидивши його собі, кілька разів буйна товпа скидала його з того старшинства над запорозьким військом. Обряд і релїґію грецьку 4) окружав він культом незвичайно горячим, більше нїж забобонним і для тих що перейшли в лоно римської церкви був він ворогом дуже зявзятим і запеклим; через те ще перед самою його смертю почали ходити в суспільности поголоски і підозріння про якісь його злочинні замисли на річпосполиту” 5).

Коли Сагайдачний дістав ся на верхи козацького житя, лишаєть ся нам незвістним. Гетьманом називає, його Сакович у походї на Кафу 1616 р. Чи тодї в перше дістав ся він на гетьманство, розумієть ся не можна сказати, але судячи з того, що Сакович не назвав якогось ранїйшого походу, можна думати, що се таки й не дуже давно перед 1616 р. наступило по довгій і славній, повній „рицарських дїльностей” воєнній карієрі 6). Будучи репрезентантом партиї „старших” і „статочнїйших”, він не раз навіть і в сїм „історичнім” часї своєї дїяльности, 1616-1622, мусїв уступати ся перед провідниками своєвільників, що на час захопляли в свою руку булаву — як се було в 1617, і потім в 1620 роцї (може й частїйше) але не тратив свого впливу й значіння і давши перешуміти своєвільній бурі, знову брав загальний провід в свої руки. Мірою його виливів таких неофіціальних служать подїї 1620 року, коли булава переходить в руки провідника своєвільників, але Сагайдачний зістаєть ся далї на чолї городового війська і переводить дїло, яке окриває його безсмертною славою в очах українського суспільства — відновленнє єрархії.

Своїм союзом з духовними і світськими кругами української інтелїґенції, опікою й живою участю в сучасних церковно-національних змаганнях її Сагайдачний здобув незвичайну вдячність її і поважаннє. В своїм панеґірику Сакович величає Сагайдачного:

в немъ залецаю

При мензст†вЂру єго, въ которой статечне

Трвалъ, заставляючи ся за ню дость сердечне.

И завше зъ своимъ войскомъ короля пана просилъ

Абы вЂру нашу святую успокоилъ,

ОфЂруючи ся му тымъ хентнЂй служити,

Кгды бы рачилъ релію нашу успокоити.

Але в широких масах козачини й народу його компромісова полїтика, її мета і результати не могли бути оцїнені відповідно, і популярним в них Сагайдачний правдоподібно не був нїколи, не вважаючи на те що козачина багато завдячала йому в своїм зміцненню й зростї свого престіжу. Тим поясняють ся сї часті рухи звернені против нього.

В народнїх устах задержало ся голе імя Сагайдачного, стративши всяку реальність, всї індівідуальні прикмети 7); але з тих популярних ватажків, що противставляли ся йому, не донесли народнї уста навіть і голого імени до наших часів.

Примітки

1) З сойму 1618р. маемо промову литовського підканцлєра (Жерела ч.130), де приймаєть ся як факт довершений z kozaki postanowienia, уложені комісією, ktore у trzymac у do skutku przywiesc omnino potrzeba: dawac im pewny iurgielt, podawac nad nіmі starszego przysieglego wodza, рewnу miec ich numerum dla strazy na Dnieprze, czolny im pobrac y popalic, ktoremi na Czarne morze wyiezdzaia, panom starostom ukrainnym przykazac, aby ich w karze przystoiney mieli, zywnosci nie dodawali, kupic sie nie dopuszczali y wszelkim sposobem sweywoli ich

2) Latopisiec І с. 5.

3) Деякі подробицї його характеристики, — як от ся, що Сагайдачному вкоротили житє його сексуальні пристрасти, давно вже викликали певне недовірє. З усїм тім в його характеристиці чуєть ся й богато реального.

4) Religionis graecae ritum в ориґіналї.

5) Собєского Commentariorum belli Chotinensis I. III с. 35-38,. польський і росийський переклади (Мемуары II с. 59) передають сю тіраду з кількома значними помилками. Меньше інтересна, бо більше шабльонова характеристика у Петриція (с. 119), наводжу її в скороченню: „В науках невчений, як здебільшого козаки, за те з маленькости привчив ся натягати лук, зброї й коня з рук не випускати, з непогодою бороти ся не покровами, а витрівалістю; легко зносити всяку тяготу, голод, працю; не бояти ся ворога, і в небезпецї проявляти мужність; і тому на нарадах, коли його питали про спосіб ведення війни, те що иньші міркували більше з теорії, він на диво розберав прирожденним розумом і з довгого воєнного досвіду”.

6) Давнїйші дослїдники датуючи похід на Кафу 1606 роком, клали початки гетьманства Сагайдачного на рр. 1604-5.

7) Розумію звісний марш „Ой на горі та женцї жнуть”, де виступає Сагайдачний:

що проміняв жінку

на тютюн на люльку,

необачний!

Супроти того, що тут він виступає разом з Дорошенком, в історичній лїтературі було ваганнє, чи розуміти тут гетьмана Сагайдачного, чи пізнїйшого запорозького кошового того імени. Каманїн в своїй статї про Сагайдачного виступив против сього, силкуючи ся довести, що пісня ся вповнї відповідає реальним фактам Хотинської війни і характеру Сагайдачного. Новійша полєміка про се в Записках київських (Б. Грінченко: пісня про Дорошенка і Сагайдачного в т. І, І. Каманїн: Ще за пісню про Петра Сагайдачного в т. II, і резюме в протоколах т. І с. 154-5). Я думаю, що в піснї маємо імя гетьмана Сагайдачного, але тільки імя, вирване з реальних історичних обставин і причеплене до характеристики типового зайди-голови запорожця. В текстї піснї в збірнику 1713 р. виданім проф. Перетцом (ЗамЂтки и матеріалы по исторіи пЂсни въ Россіи. ИзвЂстія петерб. академій, 1901 кн. II) до імени Сагайдачного ще не притулено сеї характеристики, але вона і тут уже (в формі: Сагайдачник) вповнї вирвана з реальної обстанови і анахронїстично звязане з іменем Дрозденка дїяча 1660-рр.