Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 112

Розгнїваний і заклопотаний, Жолкєвский рішив дати козакам почути на собі його силу. Він задумував захопити їх несподївано воєнним походом: „пустити поголоску, що військо йде до королевича й. м. і рушити з військом в київські краї, бо війську таки найблизша дорога на Київ або близько поуз Київ”, і як би козаки не прийняли вимог комісії — ударити нагло на козачину. Для того ще перед кінцем переговорів з Іскандер-башею просив він короля прислати поручення комісарам і „суворі мандати до тих самих лотрів і до українських міст, особливо поднїпрянских: аби нїхто не смів посилати на Низ живности і припасів під страхом найтяжших кар — смерти, конфіскації майна; бо як тепер нїчого не буде зроблено, то потім наново зберати військо і вести його через цїлу державу — було б то і довго і трудно, а тим часом сї лотри і нашу умову з Турками розібють і будучи в такій масї бо зна як багато злого зможуть зробити” 3).

Такоїж гадки про потребу приборкання козачини був і король. Тим більше, що з огляду на московську війну важно було запевнити собі козацьку службу і послушність; нї король нї Жолкєвский не могли бути так наівні, аби думати, що без козаків можна буде обійти ся в тій війнї, особливо при тих скромних кредитах, які були удїлені соймом на сю війну. Унїверсал на комісію з козаками був виданий королем ще в липнї; прихід турецького війська не дав тій комісії дійти кінця, та й з визначених до того панів майже нїхто до тої комісії не брав ся; тому видано новий унїверсал 15/IX н. с. і сї королївські поручення комісарам і мандати до козаків прийшли саме на час, зараз потім як Іскандер-баша ладив ся до дому, і Жолкєвский став збирати ся до походу на козаків, хоч здоровє його вимагало спочинку по довгій кампанії. „Скільки сил стане, буду старати ся приборкати своєволю, бо навіть як би не треба було оглядати ся на Турка, вона й сама по собі страшна річипосполитій”, писав він королю. „Назбирало ся того гультяйства так, що трудно дістати хлопа-наємника: все що живе йде до тої наволочи на своєвільство. Правда не такі — то й сили у мене, але прийдеть ся рискнути, як би не обернула ся фортуна річипосполитої”. Не покладаючи ся на свої сили, не дуже значні, Жолкєвсвий задумував „більше доходити розумом нїж силою”, инакше сказати інтриґою і хитрістю, як і під час кампанїї 1596 р. „Я вже кинув між них деякі насїння незгоди: старші не в згодї з черню, бо старші радо б инакший завели порядок, а в такім замішанню порядку не може бути, бо заглушають людським криком і гуком” 4). Може бути, Жолкєвский знаючи про внутрішню боротьбу між партиєю „старших”, на чолї якої стояв очевидно Сагайдачний, і „своєвільцїв” Барабаша, вийшов в потайнї переговори з „старшими” і рахував, що вони його підтримають в дальших переговорах. І справдї, як побачимо ще, під час переговорів, в звязку з оружною демонстрацією Жолкєвского, змінила ся ситуація в козачинї, й наверх вийшов знову Сагайдачний з старшими та дав привід до порозуміння з правительством — то значить дав ще раз згоду на польські вимоги, аби оминути конфлїкт, так само як давав уже кілька разів і так само не надаючи тому всьому значіння сим разом як і попереднїми.

В останнїх днях вересня н. ст. Жолкєвский, скінчивши справу з Турками, попасав кілька день в своїй державі в Бару, (Барське староство належало до нього), і звідси вислав листи до козаків, наказуючи їм прислати своїх делєґатїв для переговорів до Паволочи, як торік, а кілька день пізнїйше рушив туди сам, чотирма полками. Але замість делєґації на зустріч їм рушило цїле козацьке військо; „старші” стримували козаків, але ті таки йшли і відгрожували ся на Жолкєвского. Та Жолкєвский мав досить значні сили і не хотїв дати себе стероризувати. Крім властивого війська прийшли значні полки комісарів: кн. Януша Острозького, кн. Збаражського, воєводи руського і старости чигиринського Даниловича (сей прийшов особисто). Покладав ся Жолкєвский на київську шляхту, що тодї саме була скликана „на оказ” (okazowanie, воєнна контроля), власне сюди — між Паволоч і Трилїси, може власне з огляду на козаків. Покладаючи ся не так може на сї сили, як на психольоґічний вплив свого походу, Жолкєвский в серединї жовтня н. с. рушив з своїм війском з під Паволочи під Білу Церкву, на стрічу козацькому війську, а заразом, як каже, написав до них „дуже гладкий і людяний лист”, хотячи їх привести до слушних способів слушними намовами” 5). Але в відповідь на се козаки „написали лист гордий і надутий, вважаючи за кривду собі, що (Жолкєвский) пішов з Паволочи під Білу Церкву, і даючи знати, що поступають до його” 6). Се була погроза війною, і Жолкєвский уважав неможливим від неї ухилити ся. З під Білої Церкви він рушив у низ Росею, тим часом як козацьке військо ішло над Рось з полудня, чи може вже й було над нею. Ся рішучість Жолкєвского, за котрим потягнула також і київська шляхта з під Паволочи, зробила певне вражіннє. З другого боку мусїли вплинути також намови „старших”, партиї Сагайдачного, що мусїв виясняти некористні перспективи такого гострого конфлїкту з правительством і вигоди полїтики угодової, опортунїстичної. Його партия і полїтика компромісу взяла гору. До польського табору, що стояв на ур. Суха Ольманка (недалеко теперішньої Таращі) прибули делєґати козацькі з табору козацького, що стояв також на Роси, в місцї близше незвіснім, і завязали переговори. „Козаки, особливо старші, заявили, що вони не хочуть воювати з гетьманом коронним, тодї й иньшим серце упало, і розпочали переговори” 7), ляконїчно оповідає в своїм соймовім справозданню Жолкєвский. На жаль не поясняє, на скілько в сїй, змінї відбили ся ті semina discordiarum, які він старав ся серед козачини посїяти. Гетьманська булава опинила ся наново в руках Сагайдачного і він повів справу методом попереднїх комісій.

Проєкт ухвали комісари виладили ще перед походом під Білу Церкву в Житомирі, на зїздї київської шляхти. З довгої низки визначених до комісії панів особисто ставили ся тільки Данилович, Станислав Конєцпольский (будучий гетьман) та свояк гетмана Ян Жолкєвский. З гетьманом разом вони зладили на підставі комісарської постанови 1614 р. нову декляраціго, в тім же дусї, але ще більше загострену. Число „запорозьких козаків” зводило ся на одну тисячу, всї иньші мали стратити зараз титул козаків і всякі претенсії до своєї козацької юрисдикції; на всїх непослушних і своєвільників ухвалено кари смерти; заборонено пускати на Низ всякий припас без відомости воєводи київського і старости черкаського 8). Потім, коли в польський табор на Старій Ольшанцї (як оповідає деклярація комісарів) явили ся перед комісарів козацькі делєґати й заявили, що не мають заміру противити ся волї короля й готові умовити ся з комісарами що до дальших порядків, з польської сторони були делєґовані парляментери, які виїхали для переговорів в козацький табор і предложили козакам проєкт, вироблений в Житомирі. Він був одначе настільки неможливий і нереальний, що комісари не вважали можливим на нїм наставати: обмежити козацьке військо тисячею людей було таким абсурдом, що сами комісари мусїли се признати: для оборони погранича, порученої козакам, „треба більшої купи людей”. Иньші справи — що до розміру річної плати козацькому війську і потвердження за козаками їх вільностей, „старинним козаками стародавно наданих попереднїми королями”, козаки відложили до найблизшого сойму: козаки мали вислати на сойм своїх делєґатів до короля, і комісари з свого боку обіцяли підтримати сї козацькі прошення. І так прийнято постанову, в формі двох деклярацій (комісарської й козацької), в дечім між собою відмінних.

Число козацького війська не означало ся, але військо мало виключити зпоміж себе ріжну збиранину, яка поналазила в останнїх лїтах до козацтва: „ремісників, купцїв, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафанників, балакезїв, різників, кравцїв і иньших неприкаянних від себе відогнати і виключити з реєстрів („виписати”), а також і тих всїх новоприбувших міщан, які в двох останнїх роках, виломавши ся з урядової юрисдикції, пристали до нашого війська — аби вже більше козаками не називали ся, і на будуще без волї короля й. м. і п. гетьмана коронного таких до війська приймати не будемо” 9). Плата лишала ся в тім розмірі, який ухвалила комісія 1614 р., але козаки, як сказано, полишили сю справу до порішення соймови. При виплатї сеї платнї комісари проєктували перевести „виписку виключених і зложити реєстр війська, аби тільки певне число зоставало ся”; але козацька деклярація проминула се мовчки.