Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 42

16) Длуґош III c. 530.

17) Ними поясняєть ся, що грамоти видані Ягайлом, предкладали ся потім, для певности, для потвердження кор. Ядвізї — маємо таких грамот кілька, хоч маємо й противне — потвердження королевиних грамот Ягайлом. Ягайлові грамоти, потверджені Ядвіґою, вичисляє Пєкосїньский ор. c. c. 284.

18) Реєстр сих грамот див. в прим. 24.

19) Так на пр. Скиргайло згадує в своїй грамотї 1388 р., що видав присяжну грамоту королю, королевій й Польській коронї в 1386 р., а нову грамоту видає з нагоди надання йому Полоцької землї. Таку ж згадку маємо в пізнїйшій грамотї Жиґимонта Кейстутєвича. Дмитро-Корибут видав першу грамоту в 1386 р., але наслїдком якихось підозрінь на нього в 1388 р. видали за нього поруку його князї й бояре і він сам дав нову грамоту. Семен-Лугвен дав одну грамоту на початку 1388 р., а при кінцї року видав дві нових здаєть ся з тої нагоди, що став князем в В.-Новгородї: одну за Новгород спеціально, а другу загальну. Від Федора Любартовича першої присяжної грамоти не маємо, але в 1393 р. видає він нову грамоту з нагоди переходу на Сїверську землю.

20) В одній з руських грамот (взагалї не так реторичних) се стилїзуєть ся так: „велебному господарю Володиславу, королеви польскому литовському и руському и иныхъ земль господареви, брату нашему милому, и тЂжъ велебной госпожи ЯдвизЂ, королици польской и ихъ дЂтемъ и корунЂ польской голдовали єсмо вЂрно и право, неизрушеною вЂрностью слюбили єсмо и слюбуємъ, подъдаваюче ся с людми и с землями и с городы, и с твержами нашими тому истому Володиславу королеви польскому и ЯдвизЂ и ихъ дЂтемь и корунЂ польской, слюбуємы и обЂчюєми наша присяга и наша вЂра и честью, иже отъ тыхъ мЂстъ с нашими дЂтми чистая вЂрность и полная будемъ держати тому истому королеви и єго королици и ихъ дЂтем и корунЂ польской, а николи ни в одно веремя не отставати ани отступити на вЂки” (грамота Дмитра Корибута, 1388).

21) Виглядає як найбільш підчеркнене воно в грамотї Віґунта: spondemus fidelitatem... cum omnibus terris... ac gente nobis subdita, subiecta et subicienda ad ipsum regnum Polonie pertinendum (се відповідає слову adherere иньших присяжних грамот, вислову меньше виразному).

22) 3 сього погляду особливо характеристичними здають ся менї грамоти Федора Любартовича: маємо їх дві, писані в 1393 р. в Вислицї, очевидно — в тих самих днях. В одній, руській (без дня) нема згадки про корону Польську, єсть тільки в латинській. Я думаю, що руська грамота, виставлена Федором, через се саме й була відкинена Ягайловою канцелярією, й Федору, казали підписати нову — де була згадана Польська корона.

23) Archiwum Sang. І ч. 16 (перед тим в Zrodla-х do dziejow polskich І c. 151 Ґрабовского і Пшездзєцкого і Akta gr. i ziem. V ч. 20); ориґінал в бібл. Осолїньских.

24) Dlugosz III c. 480, 493.

25) Уч. зап. II отд. т. I с. 36.

Литовсько-польська унїя й справа інкорпорації земель в. кн. Литовського до Польщі: Опозиція інкорпорації; Витовт, його попередня полїтична карієра, боротьба з Ягайлом і Острівська угода, змагання Витовта до незалежности, жадання Ядвіґи, проголошеннє Витовта королем, катастрофа 1399 р. й компроміс, акти 1401 р. Витовт в. князем , вилом в Кревській унїї. Ситуація по р. 1410, дальші записи унїї й компроміс 1413 р., Городельський привилей і запись панів. Справа коронації, Луцький зїзд, союз Витовта з цїсарем, польсько-литовське напруженнє і смерть Витовта; польсько-литовські відносини в сьвітлї коронацийного епізоду.

Отак Ягайлові пляни — династичні, себ то змагання до польської корони, а також може й полїтичні — бажаннє скріпити литовські сили силами сполученої Польщі 1), привели до несподїваного обороту в полїтичних відносинах. Під натиском малопольських панів, котрим вислужував ся для своїх плянів Ягайло, в 1380-90-х рр. скасовано принципіяльно в. князївство Литовське, землї його інкорпоровано Польщі, а князїв — між ними й князїв наших, українських земель — переведено присяжними грамотами на становище васалїв Польської держави й обовязано до вірности й послушности їй.

Переворот в полїтичних відносинах незвичайний, успіх польської полїтики нечуваний, факт в історії наших земель першорядний — коли б тільки був прибрав реальнїйше значіннє. В дїйсности ж успіхи польської полїтики були на разї чисто дипльоматичні. Засудити на смерть полїтичний орґанїзм повний житя, яким було в. князївство Литовське в остатнїй четвертинї XIV в., не підточене пізнїйшою хоробою, — було мало. Щоб виконати сей засуд, треба було сили, а самими дипльомами його не вбити. Поки аспірації польської полїтики не виходили за границї дипльоматичних актів, і то як ми бачили — стилїзованих дуже обережно, так що й саме значіннє їх, дуже правдоподібно — не представляло ся ясно людям, в польську полїтику не втаємниченим; поки засуджене на смерть в. князївство Литовське і весь звязаний з ним фактичний стан річей далї істнували без змін — доти сї дипльоматичні елюкубрації не викликали протеста. Поляки, як характеристично висловляли ся їх потомки на соймі 1569 р. про давнїйші унїонні уклади — „досить мали тих шкір (перґаменів) і печаток, але все таки не мали унїї” — в дїйсности 2). Коли ж вони попробували на практицї реалїзувати виговорене в дипльомах, протест був неминучий, і всї дипльоматичні здобутки розвіяли ся як мрія.

По словам русько-литовського лїтописця іменованнє польських намістників до Вильна було першим таким фактом, що подражнило впливові круги в. князївства 3). Сучасний нїмецький хронїст надає рішуче значіннє пізнїйшому факту — коли кор. Ядвіґа зажадала дани з руських земель, як з свого віна 4). Се чи те, не робить ріжницї. Перший лїпший реальний замах на полїтичну самостійність в. князївства мусїв викликати реакцію, і перший лїпший енерґічний князь з розмноженої династиї Гедимина міг стати її речником против податливого на польську полїтику великого князя.

Силою обставин, чи силою своїх здібностей виразом сеї реакції став син убитого Ягайлом Кейстута — талановитий і енерґічний Витовт. Своєю дїяльністю розбиває він, крок за кроком, дипльоматичні успіхи польської полїтики. Принціпи, вложені в Кревський акт 1385 р., що правда, не зникають — вони й далї служать провідною ниткою для польських полїтиків. Але реалїзація їх, спеціально інкорпорація земель в. кн. Литовського, відкладаєть ся, проволїкаєть ся на цїлі столїтя, аж поки повне ослабленнє державного орґанїзму в. кн. Литовського не підрізало сили його супротивлення.

Як ідея інкорпорації Польщі українських земель в. кн. Литовського мала своєю вихідною точкою унїю 1385 р. — і тому ми мусїли спинити ся коло неї, так відроченнє сеї інкорпорації мало своєю вихідною точкою дїяльність Витовта. Для декотрих з наших земель сею реакцією, розпочатою Витовтом, інкорпорація була відсунена близько на два столїтя, а з тим і здержані були польські впливи в сих землях 5). Супроти такого важного значіння сього моменту мусимо спинити ся на історії сеї реакції, й на її початковій стадії — боротьбі Витовта з Ягайлом, головно на тих її моментах, які мали безпосереднє значіннє для дальшої долї українських земель (справи чисто-литовські або білоруські нам тут непотрібні). Такого значіння для нас дїяльність Витовта наберає в 1390-х рр., від другого помирення його з Ягайлом або т. зв. острівської угоди (в 1392 р.).

Полїтична карієра Витовта почала ся від смерти батька. Він тїкає з вязницї на Мазовше, відти до пруських рицарів, і ті супроти такої многонадїйної пригоди розбивають свою згоду з Ягайлом та мовляв в інтересах Витовта, роспочинають сильні напади на литовські землї. Хоч сї напади не все були успішні, але союз Витовта з рицарями був завсїди так небезпечний для Ягайла, що він в 1384 р. навязав зносини з Витовтом. Витовт не був теж від угоди, бо союз Нїмцїв коштував йому досить; тож між Витовтом і Ягайлом лїтом того року прийшло до згоди. Як каже Витовт, Ягайло пообіцяв звернути йому всї землї його батька 6), і Витовт, безцеремонно зрадивши рицарів, вернув ся на Литву.