Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 4

В сїм оповіданню інтересно, що Київ противставляєть ся „Литві”, себто землям в. кн. Литовського, отже до нього формально не належав. З другого боку цїкаво, що митрополит, боячи ся литовських князїв, не відважаєть ся їхати простою дорогою — на Київ, а тїкає потайки поуз нього, і київський князь, пропустивши протеґованого Гедимином псковського номіната через Київ, жене за нелюбим литовським князям новгородським епископом. В сїх подробицях дає себе відчути певна залежність Київа від литовської полїтики. Київський князь, зістаючи ся de jure ще васальом татарським (він має при собі й татарського баскака), стояв уже, очевидно, в сфері полїтичного впливу в. кн. Литовського.

Далеко більше каже оповіданнє ширшої русько-литовської лїтописи. Воно оповідає, що Гедимин в початках свого князювання силоміць, оружно підбив собі цїлу Київщину: він іде на Волинь і підбивши володимирського князя, забирає володимирське князївство; потім іде на Луцьке князївство і забирає його також; на другий рік іде походом на Київщину й забирає Овруч і Житомир. Київський князь Станислав дає Гедимину битву під Білгородом, але його побито, і по сїм піддають ся Гедимину Білгород, Київ і иньші київські пригороди, а також Переяслав, Путивль і иньші заднїпрянські міста (в XV-XVI в., коли ся лєґенда формувала ся, заднїпрянські землї належали до Київа) 38).

Що в цїлости се оповіданнє не може бути прийняте, се річ ясна, і на сїм пунктї нема ріжниць в сучасній науцї. Але ріжницї починають ся, коли поставим питаннє — що ж з сього оповідання належить до лєґенди? Одні дослїдники все се оповіданнє уважають одною лєґендою, що оповідає річи небувалі. Иньші припускають, що в основі його лежать дїйсні факти, тільки побільшені й розписані ріжними лєґендарними подробицями, та пробують розбити се лїтописне оповіданнє на складові частини — на кілька походів литовських князїв з ріжних часів на руські землї, в оповіданню лїтописи мовляв злучених в одну ґенеральну окупацію Гедимином українсько-руських земель. Сей спосіб толковання дуже привабний. Особливо з огляду на вище сказане у нас про правдоподібне відірваннє Деревської землї й пізнїйше розпростореннє впливу Литви на иньші київські землї, може звабити гадка, що окупацію Литвою Овруча й Житомира, себто деревських волостей, треба вилучити в осібний похід. Але треба признати, що оповіданнє лїтописи так баламутне, повне таких сміливих фантазий, і стоїть так одиноко, не знаходячи потвердження в иньших джерелах, що робити який небудь ужиток чи з цїлого оповідання чи з його детайлїв для характеристики полїтичних відносин XIV в. — річ дуже небезпечна. Мусимо на разї вдоволити ся сказаним уже вище: про правдоподібність відірвання деяких північних київських волостей уже перед Гедимином та розпросторення полїтичного вплива в. кн. Литовського за часів Гедимина і в тих частях Київщини, які ще тодї до в. кн. Литовського формально належали.

Як бачимо, за часів Гедимина литовська окупаційна полїтика в руських землях була сильно розвинена. Литовське правительство сьвідомо ступило на дорогу збирання руських земель. Гедимин сам титулував себе „королем литовським і руським” (Letphinorum Ruthenorumque rex), а його син і наступник Ольгерд заявляв своє переконаннє, що всї руські землї мають до нього належати. 39) В сьвітлї сеї литовської полїтики набирає відповідного осьвітлення й становище, яке зайняли литовські князї в галицько-волинських відносинах, в справі спадщини Юрия-Болеслава. На жаль початки сього важного епізода закриті від нас зовсїм, так що ми могли пробувати тільки де що роз'яснити, деякі моменти зазначити, деякі обставини сконстатувати 40).

Примітки

1) Вона складала ся з отсих племен: Пруси від устя Нїмана до Висли; між Нїманом і Бугом Ятвяги; на правих притоках Нїмана (головно Вилїї) Литва властива (Auxtote); на північ від Нїмана Жмудь; на північ від неї, на балтийськім побережу Корсь; на полудневім побережу Двини Жемгала (Семигалія); на північнім — Летигола (Лотиші).

2) Визначу важнїйші звістки про русько-литовські війни:

983 похід Володимира на Ятвягів (Іпат. 54).

1038 похід Ярослава на Ятвягів (ib. 108).

1040 похід Ярослава на Литву (ib.).

1058 Ізяслав київський побив Голядь (Іпат. 114).

1106 Жемгала побила полоцьких князїв (ib. 186).

1112 похід Ярослава туровського на Ятвягів (ib. c. 196).

1113 другий похід його-ж на Ятвягів (Лавр. 275).

1132 похід Мстислава київського на Литву (Іпат. 212).

1183 війни Полочан з Литвою (1 Новг. 159).

1191 союз князїв новгородського й полоцьких на Литву (1 Новг. 164).

1193 Рюрик вибераєть ся на Литву (Іпат. 455)

1203 чернигівські князї побили Литви 1700 (1 Новг. 79) і т. и.

3) Місіонар Майнгард на проповідь у Лотишів брав дозвіл від князя Володимира (rege Woldemaro de Ploceke) — Heinrici Chronica Lyvoniae c. l. Про руські князївства на Двинї новійша праця Данилевича Очеркъ исторіи Полоцкой земли с. 112 і далї.

4) Найдавнїйша лїтопись (Іпат. 6) в однім з своїх етноґрафічних реєстрів між народами „иже дань дають Руси” згадує між инш. Литву,

ЗимЂголу (Жемгала), Корсь і Нерому (вар. Нерову)”. Сю останю назву декотрі толкують від назви Вилїї Нерис, также як литовське племя (Барсов Географія Нач. лЂтописи 2 c. 42 і прим. 76). Длуґош (II c. 177) переказує, також очевидно — руський переказ про те, що Литва давнїйше була рабами Руси: servi enim Ruthenorum existentes annis pluribus perizomata, suberes pendebant — давала дань ликом і корою. Очевидно, се останнє — глузуваннє з некультурности й бідности Литви, але сьвідоцтво про такий погляд на Литву як давнїх підданих Руси має свою цїну (тільки зовсїм незаслужено перейшло се до підручників як історичний факт). Длуґош, мабуть, взяв його з якоїсь руської компіляції, разом з „першим” (у нього!) виступом Литви 1203 р.

5) Іпат. c. 492: „Бяху же имена литовьскихъ князей: се старЂйшеи — Живинъбундъ, Давъятъ, Довъспрункъ, братъ его Мидогъ (чит. Миндовгъ), братъ Довъяловъ Виликаилъ”. Можна читати „старЂйшеи” або „старЂйшей”; відповідно до того або Живинбунд буде старшиною поміж всими литовськими князями, або дістанемо ґрупу старших князїв, яких імена тут виписані, а за ними ідуть льокальні — „жемотьскыи князи”, „Булевичи”, і т. д.; отже ріжниця для історії державного процеса в Литві дуже важна. Обидва видавцї Галицької лїтописи прийняли лекцію „старЂйшей”; прийняв її в своїх недавнїх виводах про полїтичну еволюцію Литви і проф. Брікнер (див. прим. 1), але думаю, що треба читати „старЂйшеи”, бо займенник „се” ледво чи вказав би на одну особу, так що потім, без всякого иньшого перехода (як низше — „а”, „а се”), вичислені-б були князї иньшої катеґорії. По анальоґії з дальшим („а се Булевичи”, „а се князи из Дяволтвы”) і тут „се” мусить вказувати цїлу ґрупу князїв старійших, противставлену иньшим ґрупам.

6) Іпат. c. 483.

7) Про напади Литви на Волинське й Пинське князївство й боротьбу з ними див. в попереднїм — т. II 2 c. 310, III 2 c. 78 — 9 і далї.

8) Нпр. війна чернигівських Ольговичів з Литвою (правдоподібно — нещасливий набіг Литви). 1203 р., оповіджена в Новгородській лїтописи (c. 179), або напад Литви на землї Романа брянського 1263 р. в Волинській лїтоп. — Іпат. 569.

9) Історією сформовання Литовської держави спеціально займати ся тут не можемо. Хоч як важна була роля в. кн. Литовського в історії наших земель в XIV-XVI в., але в сформованню його наші землї й наш нарід мали лише другорядну ролю: підставою в. кн. Литовського були племена литовські й землї білоруські: той руський елємент, що зрущив в. кн. Литовське, був не український, а білоруський. Тож як в. кн. Литовське можна (і треба) до певної міри уважати державою славянською, спадкоємницею Київської держави, то в усякім разї не українською, а білоруською передовсїм, і в цїлости її історію так само не можна вводити в українську історію, як і історію в. кн. Московського. З українських земель тільки Берестейсько-дорогичинська (Підляше) й Волинь мали важнїйше значіннє в історії Литви, але на внутрішнє його житє впливали мало і досить механїчно були з нею звязані, а ще більше треба се сказати про землї східньої України. Тому з історії самого в. кн. Литовського ми візьмемо тільки ті моменти, які мали безпосереднє значіннє для історії наших земель, нашого народу, і їх обговоримо ширше, в иньшім відсилаючи читачів до історичної лїтератури в. кн. Литовського. Лїтература ся вказана в прим. 1.