Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 13

Окрім папи, що не тілько помагав Казимиру десятинами, але й позичав йому гроші 6), Казимир старав ся порушити до дїяльнїйшої участи в руській справі угорського короля. З поч. 1355 р. маємо дві грамоти Людовика: з одної довідуємо ся, що Казимир позичив від нього якусь — очевидно значнїйшу суму на руську війну (donec possessionem pacificam obtinere valueritis regni prenotati). В другій грамотї Людовик, в відповідь на прошеннє Казимира, аби взяв участь в задуманім походї на Литву, обіцяє або особисто прибути, або прислати військо більше, нїж він коли небудь посилав 7).

В сих словах можна б бачити натяк, що і в попереднїх роках Людовик посилав якусь поміч Казимиру, тільки не значну. Дїйсно, у сучасного італїйського хронїста Вілянї ми знаходимо оповіданнє про якийсь похід Людовика разом з польським королем на Татар, за Бог, в 1354 р. 8). В оповіданню Вілянї сей похід має зовсїм фабульозний характер: королї ведуть 200.000 кінноти і без бою змушують татарського хана до вихрещення. Але в основі його може дїйсно лежати реальний факт — спільний похід угорсько-польський на Татар в 1354 р.

Чи став ся в р. 1355 якийсь значнїйший похід зі сторони Казимира й Людовика, відповідно до тих обіцянок, зістаєть ся незвісним, і тільки з папської кореспонденції бачимо, що війна тягнула ся дальше.

Вкінцї став ся важний факт, що мусїв рішучо вплинути на ослабленнє литовського натиску. Як довідуємо ся з тої ж папської кореспонденції, в р. 1356 десь, а може й де що скорше Казимиру удало ся знову порозуміти ся з Татарами й відвернути їх від Литви 9). Про се поспішили ся донести папі, відвдячуючись Казимиру за його недавнї скарги на них, пруські рицарі, десь в самих початках 1357 р. Вони писали, що Казимир обовязав ся платити Татарам значну річну данину за ту частину Руської землї, яку він держить у себе 10), і що він грозить пруським рицарям звернути сей союз з Татарами против них 11). Ся звістка про обовязання Казимира супроти Татар вповнї відповідає татарським відносинам і тому варта всякого довіря. Для Казимира сей союз з Татарами був дуже цїнним набутком, бо ослабив литовські сили.

Ворожі відносини з Литвою тягнули ся дальше 12). На се маємо натяк з поч. 1359 р. і зовсїм ясну звістку з 1363 р., коли папа на прошеннє Казимира дає розгрішеннє всїм, хто візьме участь в боротьбі Казимира „против Литвинів, Татар і иньших невірних і схизматиків”, на 12 лїт від того року 13). Але подробиць з сеї боротьби нїяких не маємо.

Аж у 1366 р. Казимир зібрав ся з силами, щоб задати Литві рішучий удар.

Похід, здаєть ся, випередило зближеннє його з пруськими рицарями. Уже перед тим посередничив між ними папа 14), стараючи ся вигладити напруження, які виникли на ґрунтї не тільки полїтичних, а й торговельних відносин 15). Заходи, очевидно, не лишили ся даремні — про се сьвідчать трактати 1366 р., де відновлена була в інтересах Прусії свобода торговлї, і особиста візита Казимира: в осени 1366 р. він їздив сам до Маріенбурґу 16). З огляду на се треба думати, що підчас кампанїї 1366 р. на Литву ударили з двох фронтів Поляки й пруські рицарі не припадком, а за обопільним порозуміннєм. Татари також, коли може й не були вже союзниками Казимира, тримали ся в усякім, разї ворожо супроти Литви по недавнїх прилученнях руських земель литовськими князями і конфлїктах Татарської орди з литовськими військами на Поділю. Литва була полишена сама собі й тим поясняєть ся, що по неудачі 1366 р. литовські князї о стільки тратять духа, що пристають на угоду, яка признавала Казимирови його здобутки на Волини.

Одиноким джерелом нашим про похід Казимира 1366 р. зістаєть ся все ще Ян з Чарнкова, а він оповідає тільки от що: „В р. 1366 Казимир, зібравши велике військо, зробив сильний напад на руські землї. Князь Юрий белзький піддав ся йому, але потім показало ся, що ся покора його була фальшива. Король здобув силоміць Володимирську землю, з усїма її замками, що держав Любарт, і віддав її цїлу Олександру, братаничу Ольгерда й Кейстута, князю вірному, що держав її аж до смерти короля й вірно йому служив. Тільки замок Холм король дав князю Юрию” 17).

Се скупе оповіданнє можна доповнити лише небогатьма подробицями, які можемо витягнути з сучасних документів.

І так бачимо, що ще в 20-х днях липня Казимир був у Кракові. З дня 28/VIII маємо грамоту видану ним в Володимирі 18). В другій половинї жовтня він уже знову в Кракові. Таким чином похід відбув ся в серпнї головно 19), очевидно — був скорий і несподїваний 20). Тим пояснюєть ся, що Казимир так скоро здобув Володимир. Ішов Казимир, судячи з Янового оповідання, на Белз, як і в 1352 роцї. Юрий Наримунтович, що сидїв тут, захоплений сим нападом заявив, що піддаєть ся Казимирови, і той не тільки зіставив йому Белз, але додав іще Холм (так би виглядало з Янового оповідання) 21).

Що до результатів сього Казимирового походу, то про них окрім оповідання Яна з Чарнкова можемо судити ще з певнїйшого джерела — з трактатів Казимира з литовськими князями 22). Сих трактатів маємо два, вони стоять в очевидній тїсній звязи з собою, а хоч обидва не мають дати, одначе з усякою правдоподібністю мусять бути звязані з Казимировим походом 1366 р. Одна грамота — се угода Казимира з усїми литовськими князями, друга — спеціальна умова з Любартом, що доповняє першу й близше уставляє пограничну лїнїю нових здобутків Казимира з володїннями Любарта.

Першу грамоту укладають з Казимиром та з його новими Васалями (Юриєм Наримунтовичом і Юриєм та Олександром Кориятовичами) князї Ольгерд, Кейстут, Явнута й Любарт з своїми синами. Має се бути вічна згода, „миръ вЂчный”. Польща дістає Володимирську землю, одначе без східнїх волостей, що лежали за р. Туриєю (Ветли, Льбязь, Чернечгородок, Камінь, Мельниця). Любарту зістаєть ся Луцька земля, одначе без західно-полудневих, пограничних з Галицькою землею волостей, що дістають ся Казимирови (Кремінець, що вже в 1352 р. був у сфері Казимирових претензій, також Олесько, Перемиль). Окрім того під польську зверхність пішла Холмсько-белзька земля Юрия Наримунтовича, з Грабовцем, Щебрешином, Лопатином. Натомість король вирікаєть ся всяких претензій на Дорогочинсько-берестейську землю, що належить до Кейстута, а Кобринська волость — до Ольгерда. Між Ольгердом і Казимиром уставляєть ся союз („коли язъ пойду князь великий с братом своимъ королемъ на войну”). Окрім того близший зачіпно-відпорний союз уставляєть ся між Казимиром і Любартом: „коли королеви надобе на своє неприятеле, Любартови помогати своими людми, а коли надобе будет Любартови на своє неприятеле, королеви єму помогати”. Давнїйші кривди й недодержання умов (правдоподібно розумієть ся умова 1352 р.) ідуть в непамять, як і самі давнїйші умови. Для пограничних спорів уставляють ся комісари від обох сторін, що мають відбувати суди під Городлом над Бугом: „судити королевымъ судіямъ Полонина по польскому закону и вины на немъ взяти по польскому, а рускимъ судямъ судити по своєму закону и вину взяти по рускому закону”. Дальші постанови що до обопільних відносин, як би показала ся в них потреба, мали постановляти ся на княжих з'їздах обох сторін.

Друга умова, як уже сказано — сепаратна, з Любартом самим; вона розвиває й доповняє попередню. І так тут докладнїйше уставляєть ся границя між волостями короля й Любарта (по верхівям рр.Стохода, Туриї й Луга); розграниченнє таке було неминуче потрібне супроти того, що подїл волостей в 1366 р. розривав старинні границї земель. Далї забезпечувала ся сим трактатом свобода торговельних зносин: виключалось підвисшеннє давнїх мит і так широко розповсюднеиий в тих часах примус — возити товари по певним дорогам, на певні, властию протеґовані міста („а по старымъ дорогамъ гостемъ пойти куда хочеть, а гостя не приневолити, но куда хочеть, туды пойдеть”). В полїтицї роз'ясняла ся дуже важна точка, котрої не могла дотикати попередня „вічна” умова: яке становище має зайняти Любарт, коли б прийшло до конфлїкту литовських князїв з Казимиром. Сепаратна умова постановляє, що Любарт в такім разї має зістати ся нейтральним: „князю Дмитрию (Любарту) помогати королеви на всякого неприятеля, опроче своєЂ братьЂ, — а коли братья княжа пойдуть на короля, князю Дмитрию братьи не помогати”.