Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 79

Приватний характер мали доходи князя з його маєтностей — хуторів, стад. Сї маєтности були приватною власністю князїв, що самі розробляли ґрунти або купували готові села; тож вони роспоряджали ними і передавали в спадщину незалежно від своїх волостей. Тому трапляло ся князям мати такі ґрунти і в чужих волостях. Так Ярополк Ізяславич, кн. волинський і туровський, окрім „волостей” — більших маєтностей в своїм князївстві, мав іще села в околицї Київа, й всї свої маєтности віддав Печерському монастирю. Його донька, вдова по Глїбу минському, князю без князївства, мала пять сел і їх по смерти віддала на тойже монастир. Володимир Василькович, передаючи своє князївство Мстиславу Даниловичу, а місто Кобринь своїй жінцї, осібно роспоряджає „своїми селами”: три дає княгинї, а четверте — що він „купив від Ходорка за 50 гривен кун, 5 локтів скорлата та дощаті бронї”, дає монастирю св. Апостолів 23).

В сих маєтностях вело ся господарство на широку міру; з ним знайомить нас оповіданнє лїтописи про села чернигівських князїв, пограбовані під час війни 1146 р.: на р. Рахнї в стадах Ігоря і Сьвятослава було 3.000 кобил стадних і 1.000 коней, в однім Ігоревім „сельцї” на гумнї було 900 стогів збіжа, на иньшім — Сьвятославовім дворі було в пивницях 500 берковцїв (тисяча метр. сотнарів) меду і 80 корчаг (посудин) вина 24).

Осібну катеґорію доходів в княжім господарстві давали лови — їм залюбки віддавали ся князї, але вони окрім потїхи давали й більш реальні користи — мясо і шкіри; Данило нпр. забивши з своїми отроками шість вепрів в холмських лїсах, „вдасть мяса воємь на путь” — воякам, що йшли в похід на Татар 25).

Зібрані з сих джерел доходи видавали ся передовсїм на удержаннє княжого двора і дружини, далї на утриманнє аґентів княжої управи, на підмогу церкві. Двір і дружина поїдали найбільше, бо урядники діставали певні доходи з своїх урядів безпосередно, або з тих доходів, які зберали на князя. Зберегати надвишки, заощаджувати з своїх доходів — се не уважало ся для князя добрим тоном і стягало на нього недобру славу 26). На погляд дружинних кругів, серед котрих обертав ся князь від дитинства і до смерти, добрий князь повинен дїлити свої богацтва з дружиною, бо її він завдячував їх. Слова вложені в уста Володимира: „сріблом і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду срібло і золото” — були виразом тих поглядів, які дружина все піддавала князям. З росповсюдненнєм християнства з'явила ся й друга дезідерата, з боку духовенства: князь повинен уживати свої богацтва також в поміч церкви.

Під впливом того уставляєть ся звичайна, клясична похвальна характеристика для князя в наших лїтописях: „имЂния не щадяшеть и не сбирашеть злата ни сребра, но даяше дружинЂ своєй, овоже правяше души своєй”, себ то — на церкви й духовенство, але також і на „убогих” 27).

Примітки

1) Про орґанїзацію фінансів Обзор Буданова с. 89 і далї, СергЂевичъ Лекціи с. 325, спеціальні розвідки тільки старі: Гагемейстеръ — Розысканіе о финансахъ древней Россіи, 1830; Толстой Исторія финансовыхъ учрежденій древней Россіи, 1848; Кури О прямыхъ налогахъ въ древней Руси (Сборникъ Мейера, 1855).

2) Останнїми часами порушив справу державних маєтностий в давнїй Руси Серґєєвіч у своїх Древностях русскаго землевладЂнія, що увійшла: потім в Древ. русскаго права, III. По анальоґії з Новгородом він припускає і в иньших землях, в перед-татарські часи істнованнє таких маєтностей (Древности c. 22). Але власне на сїй точцї нема нїякої підстави для анальоґії ix з Новгородом.

3) Див. про се Серґєєвіч 1. c., c. 185 і далї.

4) Нпр. м. Копись — Хрестоматія Буданова І 244.

5) Іпат. c. 13-14, пор. 11 (хозарська дань), 37 (ради даємъ и медомъ и скорою), 56 (радимицька дань).

6) Див. в т. V, особливо c. 131-2 (резюме).

7) Дань шкірами — куницями, білками, місцями зацїлїла на Українї ще в XV-XVI вв. (див. тамже).

8) Устава смоленської катедри — в Хрестоматії Буданова І c. 244. Таке грошеве полюдє значить мабуть і „полюдіє державноє” Мстиславової грамоти (тамже c. 116).

9) Див. т. V c. 121 і далї

10) Ак. 42, Карамз. 7, 85, 108, 109.

11) Іпат. c. 613.

12) Іпат. с. 38, 89, загальне значіннє сих термінів ясно нпр. з Р. Правди, Кар. 39.

13) Див. про се мою розвідку Южнорусскіе господарскіе замки в пол. XVI в.

14) Карамз. 134.

15) Іпат. c. 578.

16) Іпат. c. 553.

17) Іпат. c. 56, про Радимичів XI в.

18) Див. в т. V c. 133.

19) Див. низше про монетну систему.

20) Р. Правда Кар. 33, 36, і в церковній уставі Володимира (не торгу десятую недЂлю).

21) Див. прим. 11.

22) Див. вище c. 255.

23) Іпат. c. 338, 595.

24) Іпат. c. 235-7, княжі села і стада — іще Іпат. c. 374, Воскр. І c. 71 (село Шоломниця Мстиславової жінки). Берковець == 10 пудів == 200 кільо; корчага — міра (????o?), горнець (??????o?).

25) Іпат. c. 550.

26) Нпр. Іпат. c. 139.

27) Іпат. c. 414,476,471, також 105, 117,373.

Церковна орґанїзація — відносини руської церкви до патріарха й цїсаря; факти самостійного ставлення митрополитів: епізод з Іларіоном, поставленнє Клима Смолятича, дальша історія сього інцидента; поставленнє м. Кирила. Справа місцевих митрополїй: митрополїя переяславська, проєкт володимирсько-суздальської митрополїї, заснованнє галицької митрополїї, її дальша історія і знесеннє; митрополїя литовська.

Черга приходить на церковну орґанїзацію 1).

З церковного погляду землї Руської держави складали з себе з невеликими виїмками увесь сей час одну митрополїю — „руську”, що стояла весь сей час в залежности від константинопольського патріарха і входила в число його митрополїй. Невважаючи на те, що ся митрополїя своєю територією далеко перевисшала територію цїлого патріархата, її єрархичне становище було зовсїм не високе: вона займала в рядї царгородських митрополїй з початку шістьдесяте місце, пізнїйше (в XII-XIV в.) сімдесять перше або сімдесять друге 2), і стояла в як найтїснїйшій залежности від патріарха. Патріарх сам, без порозуміння з руськими князями, виберав кандидатів, звичайно Греків або инакших, в кождім разї зовсїм згречених Візантийцїв, сьвятив і посилав їх на Русь, без всяких попереднїх зносин з руським правительством і епископами.

Цїкаво, що з сею практикою була злучена у Греків гадка, що й візантийський імператор, наслїдком церковної залежности руської церкви від Царгорода, має певні права зверхности над Русию, як протектор константинопольського патріарха: сей погляд звістний нам так як вийшов на верх уже пізнїйше, в XIV в., коли московські князї заходили ся коло того, аби придбати руській (чи то московській тодї) митрополїї більшу самостійність. Тодї (1393) царгородський патріарх поясняв московському князю з поводу його заборони поминати візантийського цїсаря в церквах, що цїсар — царь і самодержець (???o??????) Ромеїв і всїх християн, та що „не можна мати церкву і не признавати над собою власти царя (візантийського), бо царська власть і церков мають богато спільного, так що їх не можна роздїлити” 3). Що правда, реальних проявів сих грецьких поглядів з наших часів і наших країв ми не знаємо, тож нотуємо їх тільки як цїкаві з теоретичного погляду.

Не знати, чи ся абсолютна залежність руської церкви від царгородського патріарха, противна і канонїчному праву (бо в нїм митрополита мають виберати епископи його округа, а патріарх тільки сьвятить його), — будили якесь незадоволеннє в давнїй Руси. Що правда, нам відомо кілька фактів, коли руські князї відступали від принятої практики в ставленню митрополитів, казали ставити їх у Київі, але обставини і подробицї сих фактів так мало відомі, що й не можемо сказати, чи виявляло ся тут змаганнє до заміни сеї практики иньшою, для Русинів більш вигідною, чи се були тільки спорадичні факти, викликані спеціальними, може й особистими обставинами.