Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 65

В иньших землях громада бере ще рідше участь в обсадї стола й перемінї князїв, і сього не можна витолкувати самою тільки бідністю наших звісток. Ми знаємо, що землї взагалї (і Київська між ними) змагали до того, аби зробити з своєї землї замкнене полїтичне тїло, з осібною династиєю, і тим забезпечити ся від полїтичних пертурбацій. В наших звістках землї або виступають в оборонї таких своїх династий против заходів їх ворогів, в ролї більш пасивній, що вимагала одначе від громади часом великих жертв, а значить — і рішучої сьвідомости справи: так було в Чернигівщинї і на Волини при кінцї XI в., в Турово-Пинській землї в 50-х рр. XII в. Або — вони запрошують до себе князїв з вибраної династиї, як се ми бачимо в Київщинї, і як було також і в Переяславщинї, де громада закликала кілька разів Глїба Юриєвича, а потім перейшла на сторону самого Юрия в його битві з Ізяславом. Так само і Куряни своїм князем признали Глїба Юриєвича (чи властиво Юрия) і взяли від нього собі посадника, відкинувши ся від Ізяслава 16). Пізнїйше — в XIII в. — Переяславцї висилають до тієї-ж суздальської династиї послів, просячи князя, і Всеволод суздальський дає їм князем свого сина Ярослава 17).

Коли династия була знайдена, її становище зміцнене, й стіл переходив у межах сеї династиї спокійно на основі родових рахунків або княжих умов, громада зіставала ся пасивним і спокійним сьвідком, бо зовсїм не обставала за своїм правом вибору й не змагала проявляти його кождого разу. Тільки як вивязувала ся боротьба між ріжними лїнїями або особами сеї династиї, для громади не індіферентними, вона виходила з своєї пасивної ролї. Так Галичани закликали до себе репрезентанта лїнїї Ростислава-Івана Берладника супроти свого несимпатичного князя Володимирка, й пізнїйше посилали до Івана запросини в Київ 18). Так Стародубцї під час боротьби Сьвятослава Всеволодича й Олега Сьвятославича перейшли на сторону Олега 19).

Як я сказав — хоч князї часом за такі виступи, коли вони спротивляли ся їх інтересам, і мали охоту карати громадян як бунтівників (так зробив Ізяслав з Киянами 1069 р., Володимирко з Галичанами 1144), — але право громади вибирати князя признавало ся і в їх кругах. Льояльний Мономах, хоч і по довгих церемонїях, таки прийняв вибір від київської громади, в противність недавнїм любецьким постановам, а Ізяслав Давидович, як ми бачили, покликував ся перед Юриєм на свій вибір. Таким же проявом признання прав участи громади в обсадї стола треба уважати рекомендацію Всеволодом свого брата Ігоря Киянам: „я дуже хорий, а от вам брат мій Ігор — візьміть його” 20); ся рекомендація, очевидно, признає за громадою право акцептувати або не акцептувати князя. Додам, що подібні рекомендації у князїв, що жили в добрих відносинах з громадою, мусїли повторяти ся й частїйше.

Далї, громада на запитаннє князя висловляла свій погляд в ріжних важнїйших полїтичних справах. Запитуючи громаду, князь бажав знати, чи може він числити в сїм разї на моральну, а з тим — і матеріальну поміч громади. Особливо се практикувало ся, коли князь, розпочинаючи війну, хотїв довідати ся, чи може числити на участь в нїй громади в формі загального походу. Наведемо такі факти з історії Київщини:

Сьвятополк, настрашений Давидом Ігоревичом, що радив йому арештувати Василька, скликав віче — „бояре й Кыяне”, й оповів, що йому казав Давид, очевидно — бажаючи знати гадку громади, властиво — скільки може він на неї числити. Віче ухилило ся від виразної гадки, хоч і признало за Сьвятополком право боронити ся від Василька: „щож, мусиш, княже, стерегти своєї голови; коли Давид каже правду, треба Василька покарати, коли-ж Давид сказав неправду — він відповідає перед Богом”.

1147 р. Ізяслав, вибираючи ся походом на Юрия, скликав віче й оповівши свій плян, завізвав Киян, аби й собі взяли участь в походї (а вы доспЂвайте). Але Кияне заявили, що на Ольговичів підуть радо, а на Юрия — нї, й Ізяслав, діставши сю відмову, кликнув тільки охочих: „а тотъ добръ, кто по мнЂ поидетъ” 21). Коли одначе плян змінив ся, і наслїдком зради „Ольговичів” Ізяслав постановив замість Юрия воювати з чернигівськими князями, він пригадав Киянам їх обіцянку: скликавши на нове віче й оповівши їм про зраду чернигівських князїв, закликав їх до походу на Ольговичів: „нынЂ же братьє Кияне, чего єсте хотЂли, чимъ ми ся єсте обЂчали, поидите по мнЂ к Чернигову на Ольговичь, доспЂвайте отъ мала и до велика: кто имЂєть конь, кто ли не имЂєть коня — то в лодьи, ти бо суть не мене одиного хотЂли убити, но и васъ искоренити” 22). Кияне заявили згоду йти на Ольговичів: обіцяли йти всї „із дїтьми”.

1149 р. Ізяслав знову закликав київську громаду до участи в походї на Юрия, що йшов на Київ. Кияни заявили знову, що не підуть, і радили Ізяславу мирити ся з Юриєм. Але Ізяслав, запевнивши, що до війни не прийде, а йому потрібні сили, щоб лише заімпонувати ворогови, прихилив їх нарештї до участи 23). Коли не вважаючи на се (з його боку то була нещира обіцянка) прийшло до битви, й Ізяслава побито, він, вернувши ся до Київа, знову скликав громаду й запитав чи буде вона його боронити від Юрия (се стрый наю пришелъ, а †вамъ являєвЂ можете ли ся за наю бити?). Кияни випросили ся від участи в сїй війнї, вказуючи на неможливість для них дальшої війни по остатнїй катастрофі, й умовили Ізяслава на якийсь час уступити ся з Київа, обіцюючи при лїпших обставинах знову стати по сторонї його 24).

Анальоґічне явище оповідаєть ся в Курську коли Сьвятослав Ольгович з Глїбом Юриєвичом підступали під Курськ, Мстислав Ізяславич, що був там тодї, повідомив про се громаду, очевидно — бажаючи знати, чи може числити на неї. Куряни вислухавши заявили, що могли-б бити ся з Ольговичами, але не з Юриєвичом; супроти такої заяви Мстислав мусїв виступити заздалегідь з Курська 25).

Але громада і з власної інїціативи, коли обставини складали ся грізно, або коли управа звичайних орґанів — князя й його аґентів рішучо її не задоволяла, — скликала віче й постановляла своє рішеннє, та переводила його сама або поручала до сповнення князю. Такі факти можемо вказати в історії і Київщини й иньших земель.

1068 р., коли Половцї побили вперше руських князїв, Кияни, вернувши ся з нещасливого походу, скликали віче й ухвалили йти новим походом на Половцїв, а до князя післали, жадаючи, аби дав їм для того коней і зброї. Відмова князя привела до звістного повстання, що закінчило ся вибором нового князя.

Коли 1098 р., з поводу ослїплення Василька, Мономах з чернигівськими князями зібрали ся походом на Сьвятополка й збирались перейти Днїпро, а Сьвятополк хотїв тїкати з Київа, Кияне задержали його, а роспочавши від себе переговори з князями, привели нарештї до порозуміння їх з Сьвятополком.

1146 р. київська громада, роздражнена надужитями княжих урядників, при переходї київського стола від Всеволода до Ігоря Ольговича, зійшовши ся на вічу, поставила Ігорю певні бажання до орґанїзації суду й тільки під тою умовою прийняла його князем 26).

1151 р., коли боротьба Ізяслава з Юриєм дійшла своєї найвищої точки, Кияне, підбодрені щасливою обороною Київа, здаєть ся — з власної інїціативи ухвалили взяти участь цїлою громадою в походї, загрозивши смертию тому, хто не пішов би в похід.

Анальоґічні факти маємо з історії иньших земель. Коли 1098 р. Ростиславичі приступили під Володимир і післали до володимирської громади жаданнє, аби видала бояр-інїціаторів ослїплення Василька, грозячи инакше війною, громада скликала віче й зажадала від князя, щоб він видав тих бояр Ростиславичам, инакше грозили ся, що відчинять ворота Ростиславичам, „а самъ промышляй о собЂ”. Давид хотїв був якось викрутити ся, але громада обставала при своїм, грозила, що піддасть місто, й на рештї вимогла, що Давид видав сих бояр.

1138 р., коли Ярополк з великими силами обложив Чернигів, і князь Всеволод налагодив ся тїкати „в Половцї”, чернигівська громада змусила його покорити ся перед Ярополком, досить недвозначно грозячи, що инакше не хоче його мати князем на далї, й Всеволод супроти сього мусїв просити згоди від Мстислава.