Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 55

Таким чином в другій половинї XIII в. Чернигівське князївство роздробило ся на превелике число дрібних князївств, і дробило ся потім неустанно далї. Се дробленнє зводило силу князїв чернигівських волостей, вони тратили всяке значіннє й не могли опирати ся не тільки Татарам, але й сусїднім руським князям: протягом XIII і XIV в. давнє Чернигівське князївство поносить ріжні страти на користь сусїднїх земель. Так в Брянську під 1309 р. стрічаємо ми смоленських князїв: сього року князь брянський Василь Олександрович, з смоленської династиї, мусїв утїкати з Брянська від свого стрия Сьвятослава Глїбовича. Сьвятослав засїв Брянськ, але на другий рік вернув ся Василь з Татарами, і пішов відберати свою волость. Митрополит Петро, що був тодї в Брянську, радив Сьвятославу або подїлити ся з Василем, або тїкати від Татар; але Сьвятослав покладав ся на силу й прихильність Брянцїв і відповів митрополиту: „Брянцї, господине, мене не пустять, хочуть за мене голови свої положити”. Та коли прийшло до битви з Василем, Брянцї „видали князя Сьвятослава, бувши коромольниками: кинули стяги (корогви) свої й утїкли”. Сьвятослав наложив головою, і Василь знову опанував Брянськ, а потім ще з Татарами напав на сусїднє князївство Карачевське, й „убив” карачевського князя Сьвятослава Мстиславича 11). Коли Карачевське князївство було потім прилучено до Брянська, то се було б новою утратою чернигівських князїв на користь смоленських.

Були утрати й на иньших границях — рязанській і московській. На рязанській нпр. можемо вказати Лопасну, звістну нам як чернигівську волость XII в.: її забрали рязанські князї, а від них московські (звістки про Рязанське князївство взагалї бідні, тому й не можна докладнїйше сконстатувати чернигівських утрат на сїй границї). Між московськими волостями XIV в. знаходимо нпр. такі чернигівські волости як Перемишль, Тростна, Серпухов 12).

Славна колись династия Ольговичів малїла і сходила на нїщо.

Примітки

1) Про Чернигівщину в татарські часи головна праця Зотова — О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику и о Черниговскомъ княжест†въ татарское время, 1893 (з IX т. лЂтописи занятій археографической коммиссіи). Хоч його ґенеальоґічні елюкубрації часом досить карколомні, і взагалї що до наукового методу працї можна богато закинути (див. мою рецензію в Записках т. V), але поданий тут Краткій очеркь Исторіи Черниговскаго княжества въ Татарское время — се найлїпше, що ми досї маємо. Моноґрафії Голубовского й Багалія хоч своєю границею ставлять середину XIV в., для остатнього столїтя дають лише кілька загальних уваг.

Джерелами для історії чернигівських княжих родів окрім синодиків (властиво поки що тільки Любецького, бо иньші не видані) й лїтописей та лїтописних збірників, служать ще ґенеальоґії потомків чернигівських князїв — видані в Х т. Временника московського історичного товариства. На жаль, для сих князїв досї не зроблено чогось подібного до цитованого мною вище катальоґа північних князїв Екземплярского.

2) Ся остатня обставина мусить піднести в наших очах argumentum a silentio, яким служить брак звісток про князїв київських і переяславських для виводів про упадок княжої власти: як би там держала ся княжа власть, звістки про неї хоч би зрідка трапляли ся в лїтописних збірниках

3) Іпат. c. 561-2: нача отдавати дщерь свою Олгу за ЂАндрЂя князя Всеволодича Чернигову. Зотов на тій підставі, що в Любецькім синодику його нема між в. князями, міркує, що Андрій під час свого весїля не був чернигівським князем, а тільки жив у Чернигові при батьку; але біда в тім, що в Любецькім синодику нема сього Андрія й зовсїм, бо той Андрій, на котрого міркує Зотов, стоїть занадто далеко.

4) Филярет, за ним К.-Самарін і Зотов уважають його сином Володимира Ігоревича, згаданим у Галицькій лїтоп. під р. 1206.

5) Іпат. c. 568-9, 575-7, Лавр. с. 459 (в Воскр. І.179 він хибно названий „пронським”). Пізнїйша історія Свинського монастиря (на Деснї) оповідає, що його заснував Роман в 1288 р. — Древняя россійская вивліо?ика2 XIX c. 284-5.

6) Записка синодика звучить так; „и сына єго князя Олга Романовича ; вел. князя чер. Леонтія, оставившаго дванадесять темъ людей и пріємшаго ангельскій образъ; во иноцех Василія” (c. 26). Філярет (Русскіе святые, 1865, вересень c. 121) покликуєть ся на якийсь „рукописний календар” (рукописные святцы), де Олег Романович має в чернецтві імя Леонтия. Се давало б можливість дїйсно звязати ті дві записки синодика докупи (тим більше, що сам Філярет далї зве вже Олега в чернецтві Василем — отже міг помилити ся в тім, що Леонтий було чернече, а не хрестне імя). Біда тільки в тім, що про той „рукописний калєндар” нїчого більше не знаємо; ануж автор того „калєндаря” скомбінував се все як раз з Любецького синодика? (пор. ще Описаніе Чернигов. еп. IV c. 41).

7) Для катальоґу чернигівських волостей в синодику маємо: кн. Федора Мстиславича (поправляють на „Мстислава”) новгородського, Константина Давидовича новгородського і кн. Дмитра новгородського, кн. Михайла Андрієвича трубецького, кн. Михайла глухівського, кн. Івана Романовича путивльського, кн. Івана путивльського, кн. Андрія рильського, кн. Василя рильського, кн. Георгія курського, кн. Дмитра курського (виписую тільки тих, котрих князївство означає сам синодик, — а се робить він не завсїди). В лїтописях маємо: Романа брянського (див. вище прим. 1), а в звістнім епізодї про баскака Ахмата — Олега кн. рильського і воргольського та його свояка кн. Сьвятослава липовецького.

8) Іпат. c. 569, 575-7. Пізнїйша ґенеальоґія каже, що Роман наложив головою в Ордї (Временникъ X. 68), але що лїтописи того не кажуть, і синодик такої смерти його не нотує (як робить при иньших), то я думаю, що Зотов (с. 197) мав право, не приймаючи сеї звістки ґенеальогії.

9) Виїмкове становище, яке займає між тодїшнїми сїверськими князями Роман, завдяки звісткам про нього Волинської лїтописи, було причиною, що в історіоґрафії дуже перецїнювано значіннє брянського стола в ті часи. Так Антонович (Моноґрафіи І c. 113) думав, що Брянськ став взагалї новим центром Вятицької землї; сей погляд знаходимо потім і у Багалїя (c. 308-9) і у Зотова (с. 191). Зотов думає, що в другій половинї XIII в. брянські князї були заразом чернигівськими (eo ipso?). Для сих здогадів властиво нема нїякої основи. Уже та обставина, що Брянськ захопили в 1-ій пол. XIV в. смоленські князї, не дозволяє його уважати полїтичним центром Чернигівщини. Але то факт, що Брянськ був тодї одним з визначнїйших міст, й там, може від часів Романа, перебував з часта чернигівський епископ, так що в 1-ій пол. XIV в. він часом навіть титулуєть ся без ріжницї то чернигівським то брянським — див. Теоґностові протоколи у Реґеля Analecta Byzantina с. 56 (1335), пор. 55.

10) Временникъ т. X — Родословная книга с. 46, 68-72, 155-7, 240-5. В лїтописях стрічаємо: кн. Сьвятослава Мстиславича карачевського (1310), Олександра новосильского (1326), Андрія Мстиславича козельського (1339), Константина Юриєвича оболенського (1368), Федора торуського (1380): Воскр. І с. 200, 205, II с. 16, 39, Никон. II с. 178, 190.

11) Воскр. І с. 185, Никон. II с. 177-8.

12) Собраніе государственныхъ грамотъ т. I с. 31-2.

Устрій і відносини Київщини під татарською зверхністю. Становище заднїпрянських князїв; епізод з баскаком Ахматом; обовязки супроти татарської зверхности; князї в Ордї; деморалїзаційний вплив татарської зверхности і переміни внесені нею в житє заднїпрянських князївств. Еміґрація боярства й духовенства з поднїпрянської України, перенесеннє митрополичого престола з Київа, упадок культурного житя на Поднїпровю.

Таким чином поднїпровська Україна по татарськім погромі пішла в росклад: в Київщинї й Переяславщинї розложила ся вона на дрібні міські громади, що переважно жили мабуть зовсїм без князїв, під безпосередньою зверхністю Татар, в Чернигівщинї — на масу дрібних князївств, що на маленьких територіях повторяли в мінїятюрі давнїй князївсько-дружинний устрій, з боярами і їх радою, з маленькими дружинами і т. и. З такою ріжницею й житє в краях безкняжих і краях княжих мусїло розвивати ся в ріжних напрямах.