Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 51

Сей епізод досить виразно показує, що суздальські князї по Ярославі таки не були в реальнім володїнню Київа: на се в цїлій сїй історії нема анї слїду анї натяку; також і під час дальшого князювання Олександра. По нїм же нема вже нїде в лїтописи звістки, аби котрі суздальські князї діставали від Татар грамоту на Київ, як то було з Ярославом та Олександром. Що правда, пізня (XVII в.) лїтописна компіляція (т. зв. Густинська лїтопись) називає київським князем ще Олександрового брата Ярослава і внука — Івана Калиту, і сї звістки мають довірє у декотрих дослїдників 18). Але редактор компіляції для сих подїй не роспоряджав нїяким нам незвістним джерелом, і сї його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі — нїчого не варті. Нема сумнїву, що від середини XIII в. почавши Київ зовсїм вийшов за обрій суздальської полїтики: в північних компіляціях, взагалї досить богатих звістками, ми не знаходимо найменьшого слїду залежности Київа від суздальських князїв — аби тут сидїв з руки їх якийсь князь або намістник висилав ся; не бачимо навіть якихось зносин з ним.

З рештою се буде зовсїм зрозуміло: татарський погром зовсїм обтяв крила полїтицї північних, суздальських князїв і замкнув їх в границях північних інтересів на довгі віки — аж до XVI столїтя.

Не належав Київ і до Галицько-волинської держави. В 50-х рр., як ми знаємо, Данило виберав ся на Київ, але сей похід не прийшов до кінця, і потім ми не маємо слїду анї якихось заходів галицько-волинських князїв до прилучення Київщини анї якихось слїдів її приналежности до Галицько-волинської держави: мовчаннє Волинської лїтописи забезпечає в сїй справі нас вповнї до кінця XIII в. Бачили ми й більш позитивні вказівки — що при кінцї XIII в. на порічю Горини кінчила ся Галицько-волинська держава, й далї лежали землї „татарські” 19). Що правда, ми маємо в иньшій пізнїйшій компіляції (у Стрийковського, з XVI в.) звістку, що Київ належав до Данила, потім до Льва 20), але і тут ми маємо тільки здогад, і здогад нездалий, що суперечить розмірно досить добре звістним нам полїтичним відносинам Галицько-волинської держави за Данила і Льва 21). В теорії можна б припустити залежність Київа від Галицько-волинської держави хиба в 1-й пол. XIV в., але підстав для того нема нїяких, і вся галицько-волинська полїтика тих часів, скільки можемо мати про неї понятє, звернена фронтом на захід.

Була піднесена ще иньша гадка: що в Київі між погромом Бату і прилученнєм Київщини до Литви за Ольгерда, цїлий час або по части, княжили князї з чернигівської династиї, спеціальнїйше — з галузи князїв путивльських. Підставою для сеї гадки послужила та обставина, що в одній з поминальних записок (т. зв. синодиків) Новгорода сїверського між пізнїйшими чернигівськими князями поруч імени кн. Івана путивльського читають ся імена: ”князя Івана-Володимира Івановича київського і сестри його Єлени, князя Андрія вручського і сина його князя Василія, забитого в Путивлї” 22).

Хоч згаданий синодик досї анї був близше простудіований, анї навіть виданий, але до сеї записки його можна мати довірє; тільки-ж, як то роблять — зґенералїзувати сю звістку і з неї вивести, що Київщину опанувала путивльська династия й передавала з роду в рід протягом довшого часу, — зовсїм не можна. Путивльські князї занадто були слабі, аби могли держати Київ і Київщину в своїй династиї, а і в чернигівських синодиках могли б ми надїяти ся в такім разї більше звісток про київських князїв, не тільки ті два відірвані імена. Князюваннє тих двох путивльських князїв у Київі й Овручі треба мабуть толкувати собі инакше — як то зараз побачимо.

Ми поступали до тепер методом виключення ріжних можливостей: Київом по татарськім погромі не володїла анї династия суздальська, анї галицько-волинська, анї нарештї старші лїнїї чернигівські, котрих князї в поминальних записках нїде не мають титула київського князя — він не належав до всїх тих династий, про котрі можна думати. Тепер вкажу ще на деякі обставини, що посередно промовляють таки за тим, що він від татарського погрому і до кінця XIII в. не належав, принаймнї якось більш постійно і реально, до нїякої княжої династиї.

Я вище сказав, що в 1245 р., номінально належачи до Ярослава Всеволодовича, Київ по всякій правдоподібности в дїйсности стояв в безпосереднїй залежности від Татар, не маючи у себе нїякого князя. В такім же станї був він, по всякій правдоподібности, і в серединї 50-х рр., коли Данило розпочав був свою кампанїю против „людей татарських”. Ми бачили вище, що він тодї був задумав похід на Київщину, і умовив ся з Мендовгом, що зійдуть ся собі під стїнами бунтівників-Звяглян (від покарання їх сей похід мав почати ся) і відти підуть далї — аж до Київа 23). Уже ся обставина, що Київ вложено в плян кампанїї на татарських людей, в „рать противу Татаромъ”, без всяких близших пояснень, насуває гадку, що мабуть і Київ, і землї між Тетеревом і Днїпром стояли в анальоґічних відносинах до Татар, як порічя Случи та Тетерева, себ то безпосередно залежали від Орди: тому за опанованнєм тих поріч лїтописець, нїчого не поясняючи, говорить про плян кампанїї в східнїй Київщинї. Але ся гадка наша наберає сили переконання, коли зміркуємо, що розпочинаючи таку тяжку боротьбу з Татарами, Данило хиба був би божевільним, як би схотїв підіймати на себе ще й руських князїв, відбераючи Київ від якогось князя — припустїм Олександра Ярославича або котрогось з Ольговичів 24). Очевидно, в Київі тодї не було нїякого руського князя — він був bonum nullius для князїв і стояв під безпосередньою зверхністю Татар, як громади Побожа або Тетерева.

В такім станї Київ по всякій правдоподібности був і в остатнїй чверти XIII в. Волинська лїтопись оповідає в тих часах кілька татарських походів на Литву й Польщу, каже, що в них мусїли брати участь всї руські князї, але при тім нїде не згадують ся князї київські. Особливо з сього погляду інтересні оповідання про походи 1275 і 1286 рр., де на участь всїх князїв положено особливий натиск. І так у перший похід Татари послали „всїх заднїпрянських князїв, Романа брянського з сином Олегом, Глїба князя смоленського, й иньших князїв богато — бо тодї всї були князї в волї Татар”. Ще виразнїйше сказано про другий: „Телебуга післав до князїв заднїпрянських і волинських — до Льва, Мстислава й Володимира, кажучи їм іти з ним на війну, бо тодї всї князї були в татарській неволї”. Очевидно, що між Волинею й заднїпрянською Сїверщиною тодї не було князїв, инакше лїтописець би про них згадав: певно б не поминув таких близьких сусїдів у тій сумаричній фразї „про иньших князїв” 25). Єсть і иньші звістки, в яких ми б конче надїяли ся згадки про київського князя, як би він був — от у оповіданню 1299-1300 р. про київський пополох (про нього будемо говорити ще низше): що тодї митрополит, не можучи зносити татарського насильства, втїк з Київа до Брянська, а відти в Суздальщину, „і весь Київ розбіг ся” 26). Знов про князя нїчого, а міг би лїтописець згадати при тім про нього — як би він був 27)...

Отже від татарського погрому Київщина довго — до початків XIV в., а може й довше не була князївством в давнїйшім значінню, а стояла під безпосередньою зверхністю Татар. Чи був тут сьвідомий від початку плян Татар, чи такі відносини уложили ся самим житєм, а потім лише були протеґовані Татарами, котрим вони були наручні? Судячи по татарським грамотам Ярославу й Олександру, остатнє здаєть ся нам правдоподібнїйшим.

Київщина перетворила ся в такім разї в ґрупу міських громад, що стояли лише в слабшім звязку між собою, під безпосередньою зверхністю Татар. Від часу до часу в сих громадах могли появляти ся князї, особливо коли з кінцем XIII в. почала ся розвивати ся анархія в Ордї, й татарська полїтика не могла визначати ся постійністю й консеквентністю. Княжичі з ріжних династий могли куповати або дорогою яких небудь протекцій здобувати собі ярлики на Київ, чи на котрийсь київський пригород. Такими могли бути князї записані в новгородськім синодику: Іван-Володимир київський і Андрій овруцький — правдоподібно з путивльських князїв, що могли княжити при кінцї XIII або на початку XIV в. Таким був князь Федір київський, з незвістної нам династиї, що сидїв у Київі 1331 р. і припадком згаданий в новгородських джерелах 28). Було їх, певно, і більше, і в самім Київі, і в иньших городах 29). Але сї князї мусїли грати зовсїм незначну ролю і супроти татарських воєвод і супроти місцевих громад, що привикли самі собі радити та стояли в безпосереднїх відносинах до татарських аґентів; їх князювання, правдоподібно, мали більш-меньш ефемерний характер і ледви аби котрому удало ся опанувати Київ для своєї династиї.