Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 4

Які мотиви водили Романом у сїй боротьбі? Чи нищив він партію своїх противників, чи хотїв обломити роги боярським претензіям на широкі впливи, їх охоту правити самим іменем свого князя? Правдоподібно, і одно і друге. Про репресії Романа на полїтичних противників говорить лїтописна згадка; само собою зовсїм правдоподібно і те, що Роман не вмів помирити ся з широкими претензіями галицьких бояр, тим більше, що мусїв привести з собою з Володимира своїх старих і вірних бояр, котрим вірити мав далеко більше причини, нїж галицьким олїґархам, і тим мусїв подражнити і так дражливих на пунктї своїх впливів бояр галицьких.

В народнїх масах Роман був безперечно популярний, і його боротьба з боярством, як я зазначив уже, могла хиба ще причинити ся до сеї популярности. Про популярність в Галичинї можемо судити з пізнїйшої прихильности галицької громади до Данила 32); про популярність Романа на Волини ми маємо цїлий ряд виразних вказівок, вичислених в своїм місцї 33) — тепер пригадаємо тільки одну, цїкаву тим, що вона показує популярність Романа і між волинською аристократією (може й земською, але найскорше — таки всякою, земською й служебною): на похоронах його внука Володимира Васильковича лїтописець так каже плакати ся по нїм „лїпшим мужом володимирським”: „добре було-б нам умерти з тобою, господине!- зробив ти нам таку свободу як дїд твій Роман: той був оборонив нас від усяких кривд, а ти пішов був слїдом свого дїда” 34).

Тим вичерпують ся наші відомости про дїяльність Романа в ролї фундатора й володаря Галицько-волинської держави. Навіть з сих скупих відомостей імпонує нам ся фіґура, його сьмілість, певність. Протягом такого короткого часу, кількома сильними ударами збив він до купи велику, поважну державу і засїв у нїй певно і міцно, піднявши високо своє імя у сучасників. Сучасний новгородський подорожник титулує його ”великим князем”, без нїякого на те прецеденту. Польський сучасник Кадлубек, описавши „тиранство” Романа, каже, що він „за короткий час незмірно підняв ся, так що правив майже всїми землями й князями Руси” 35). Дїйсно, галицький лїтописець, як ми бачили, зве його „самодержцем всеї Руси”, а з нагоди пізнїйшої подорожі Данила в орду, описуючи контраст сили й могутности Романа з тим пониженнєм Данила, зве Романа царем, означаючи, як звичайно, титулом царя верх сили й власти: „єгоже отець бЂ царь в Руской земли, иже покори Половецькую землю и воєва на иныє страны вси” 36). Коли б Романови з його енерґією й зручністю удало ся використати свої сили протягом довшого часу й зміцнити свою державу, — полїтична й культурна історія України могла-б уложити ся инакше, нїж уложила ся наслїдком його передчасної смерти і дальшого періоду анархії, та тої обставини, що наступники Романа, видко, не дорівняли йому здібностями.

Подробицї останнього походу Романа звістні з сучасних джерел дуже мало. Суздальська лїтопись оповідає, не поясняючи причин сього походу, що Роман пішов на Ляхів і взяв два лядські городи, але підчас коли його військо стояло табором над Вислою, він відлучив ся з малим окруженнєм від табора (Ђха самъ въ малЂ дружинЂ отъ полку своєго), і Ляхи, наїхавши на нього несподївано, вбили його разом з тою малою дружиною; довідавши ся про се, його військо забрало труп Романа та вернуло ся з ним у Галич, і його поховано в Галичи в церкві Богородицї 37). Се оповіданнє джерела сучасного, в сїй части взагалї богатого дуже докладними звістками про Україну й Галичину, варте повного нашого довіря, і з нього виходить, що Романа вбито підчас якогось більшого походу на Польщу, одначе не в битві, а зовсїм припадково, на розвідинах мабуть.

В старших польських річниках не знаходимо нїяких подробиць сього походу, окрім докладного означення дня і місяця Романової смерти: його вбито на св. Гервасія і Протасія, 19 червня 1205 р., в Завихостї на Вислї. До сього пізнїйше прилучають ся ріжні подробицї — що битва була так страшна, аж Висла почервонїла від крови Русинів; що богато їх потонуло в ріцї; що останки Романового війська Поляки гнали аж до Володимира; що Романа поховали Поляки в Сендомирі і потім видали його тїло Русинам в заміну за невільників. Нарештї Длуґош, використавши сї наростки і доповнивши їх з пісень і переказів, дав широке оповіданнє, котре тїшить ся досить значною популярністю в науковій лїтературі й досї, але належить, так само як і ті пізнїйші наростки польських річників, до Романової лєґенди, а не історії. Ми мусимо тримати ся вище наведеного лїтописного оповідання, a з польських джерел можемо виробити собі лише суд про сильне вражіннє, яке зробила в Польщі смерть Романа. Про нього сьвідчать такі факти, як спеціальна фундація, вчинена з сього поводу Лєшком в Кракові — він фундував каплицю на честь св. Гервасія і Протасія, в день котрих убито Романа, як широке розповсюдненнє звістки про його смерть в польських річниках, і ті ріжні лєґендарні наростки. Комбінуючи се все з лїтописним оповіданнєм, знаходимо тут потвердженнє гадки, що Роман вибрав ся був на Польщу з дуже серіозними замірами, і його несподївана смерть увільнила Польщу від великого страху: відти таке сильне вражіннє від смерти сього руського князя в Польщі 38).

Взагалї Роман полишив по собі глубокій слїд в народнїй памяти і сильно відбив ся в народнїй фантазиї: його з сього погляду треба поставити на рівнї з Володимиром Вел. і Мономахом, з тим тільки що індівідуальність Романа в народнїй і книжній традиції зазначила ся далеко визначнїйше нїж тих двох героїв. При иньшій нагодї 39) я навів уже останки пісень про Романа і його дїтей (сї останнї, очевидно, займали народню фантазію власне як Романові дїти) в народнїй поезиї українській і великоросийській, як українська гра „воротар”, великоросийська билина, про війну Романа з литовськими королевичами, а може — і про те як Роман карав свою жінку. Мусїли бути спеціальні піснї й про боротьбу Романа з Половцями; здаєть ся, їх відгомін маємо в наведенім вище 40) місцї Галицької лїтописи, де лїтописець, згадавши про піснї, які сьпівано з нагоди щасливого походу Данила на Ятвягів, пригадує Романа — що він „був нищив поган як лев, аж Половцї страшили ним своїх дїтей”: се звучить як ремінїсценція піснї. Про якісь піснї про Романа у Поляків згадує Длуґош 41). Нарештї у пізнїйшого хронїста Стрийковского (XVI в.) знаходимо слїди якихось переказів (або й пісень) про побіди Романа над Литвою: гнїваючи ся на їх бунти (так представляє то він), Роман уживав литовських невільників до тяжких робіт, замість худоби: він казав їх скованих запрягати в плуги та орати ними, замісь волів, переорювати „старини”, корчувати „ляди”, „і звідти вийшла приказка, як котрийсь (невільник) Литвин, научивши ся руської мови, сказав, тягнучи плуг: Ой Романе, Романе, лихим живеш — Литвою ореш!” 42) Сю приказку пробувано толкувати як перекручений відгомін цівілїзаційних заходів Романа коло Литви — що він силоміць змушував їх до хлїборобства 43), але такі заходи досить сумнївні, скорше вже можна припускати тут память про тяжкі роботи, на які уживано невільників.

Але нам цїкавий тут сей традиційний образ Романа — скрізь він виступає сильним, грізним володарем, гострим, часом немилосердним 44).

Примітки

1) Лїтературу Галицько-волинської держави XIII-XIVв. див. в прим. 1.

2) Про сю ситуацію див. в т. II c. 217-222.

3) БЂ бо любовь велику иьЂя ко отцу єго (Данила) — Іпат. c. 497.

4) Іпат. c. 445-6.

5) Іпат. с. 461-2, Кадлубек в Monumenta Pol. hist. II c. 433-6.

6) Се видно з контексту: в сїм же оповіданню, кілька рядків вище говорить ся, що угорський король, опанувавши Галичину, „даде весь нарадъ Галичанамъ” — Іпат. c. 445.

7) Тут уже, як бачимо, оповіданнє само собі противить ся: Роман перед тим просить дати йому Галичину як намістнику — non principem Galiciae, sed procuratorem ibi suum constituat, а тепер виходить, що Галичину має він дістати як вповнї самостійний князь, рівний Лєшкови. Низше Роман знову уважаєть ся тільки польським намістником in spe-in vestri persona nobis imperare velitis an in substituta, кажуть бояре Лєшкови. Васалем Польщі, властиво навіть служебником — famulus, по Кадлубку, Роман мав стати, коли дістав від Казимира ту неназвану на імя волость (IV гл. 14), котру, як я доводив (II пр. 11), треба уважати Галичиною — отже коли вперве засїв на галицькім столї.