Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 142

Оглядаючи письменську роботу, я не буду близше спиняти ся на біоґрафіях письменників та на детайльнїйшій аналїзї їх писань — се за далеко б завело мене, та й не входить в круг сеї працї: нас утвори староруського письменства інтересують тут як культурно-історичні документи, памятки осьвіти, культури, суспільних інтересів. З сього погляду для нас важні письменники, що своїм вихованнєм загальним чи лїтературним належать до київської, взагалї української школи, без ріжницї чи вони були Українцями чи нї, або чи свою письменську дїяльність розвивали вони на Українї чи поза Україною; натомість нпр. письменники Греки, що хоч писали на Українї, але репрезентують не українську, тільки візантийську осьвіту й письменську традицію, інтересують нас далеко меньше — лише о скільки їх писання служили лєктурою для Русинів та о ськільки часом кидають сьвітло на сучасне руське житє, або характеризують змагання нашої вищої єрархії.

Що насамперед треба піднести в ориґінальнім нашім письменстві — се таж перевага церковних інтересів над усїми иньшими, яку ми констатували вище і в перекладаній лїтературі. Було то природним наслїдком неофітського перейнятя християнством, і погляду на книжність взагалї, як на помічницю християнської спасенности. Головна маса староруських ориґінальних утворів належить до проповідничої й взагалї паренетичної лїтератури та до аґіоґрафії. Чисто сьвітських утворів маємо дуже мало — що правда, тут найбільше можна припускати затрачень. Посереднє місце між чисто теольоґічною лїтературою й чисто сьвітською займає досить сильно заступлене історичне письменство: як в однїх руках — духовних, монаших лїтописаннє набирає закраски моралїстично-християнської, так знову в других має воно переважно сьвітський характер.

В теольоґічно-паренетичній лїтературі нема що шукати ориґінального лету гадку, самостійних поглядів. Християнська наука й мораль прийшли в таких готових, вироблених, авторитетами усьвячених формах, що руським авторам полишало ся тільки черпати з готового запасу. Їх писання належить оцїнювати з того становища — скільки доброго розуміння християнського духа показують їх автори, о скільки вміють приложити християнську доктрину й мораль до конкретних явищ житя, о скільки взагалї з її становища орієнтують в сучаснім житї. Про се ми говорим вище й піднесли ріжні спостереження над тим, як форма опановувала й забивала часом християнський дух в розумінню сучасного духовенства та які помилки наше духовне письменство робило часом, орієнтуючи ся в явищах житя.

Друга інтересна точка, з котрої мусимо глянути на сю творчість — який рівень осьвіти й лїтературного приготовання показують нам автори сих теольоґічно-паренетичних писань?

З сього погляду можемо зазначити дві течії в нашім письместві, що відповідають, щоб так сказати — мінїмальній і максимальній осьвітї і з того погляду дуже для нас цїкаві. З одного боку стоїть нечисленна ґрупа „фільософів” як митроп. Іларіон, Клим Смолятич, Кирило Туровський, сюди-ж додати треба анонїмних авторів; похвал св. Клименту і похвального слова Рюрику з нагоди збудованої в Видубицькім монастирі стїни. З другого боку маємо далеко численнїйшу ґрупу таких письменників як Лука Жидята, Теодосий Печерський, Яков Мнїх, Нестор, Мономах, Георгій Зарубський, Серапіон і богато незвістних на ймення.

Від Іларіона маємо одно тільки „Слово о законЂ и благодати”; повний його титул: „О законЂ Моисеомъ данЂмъ и о благодати и истиннЂ Іисусъ Христомъ бывшимъ, и како законъ отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вЂра въ вся языки прострЂ ся, и до нашего языка Роуськаго, и похвала кагану нашему Владимеру, отъ негоже крещени быхомъ, и молитва къ Богу отъ вся земли нашея”. Се найдавнїйший або оден з найдавнїйших і заразом найвищий з лїтературного погляду твір староруського письменства. Імени автора не маємо нї в однім кодексї, він надаєть ся Іларіону тільки на підставі часу: що Слово мусїло бути виголошене десь в 40-50-х рр. XI в.; гадка, що автором був Іларіон вповнї правдоподібна; у всякім разї автор був Русин, Киянин, сучасник Ярослава 2).

Слово було виголошене в Десятинній церкві, в присутности Ярослава й його родини, й властиво містить похвалу Володимиру, висловлену десь коло його гробу. Але ся похвала вплетена в загальнїйшу раму: автор дає загальний погляд на боже провидїннє про людський рід, ширше спиняючись на відносинах між старозавітним законом і християнством, оглядає росповсюдненнє християнства на Руси й підносить заслуги Володимира, а закінчує молитвою Богу від „нового стада” — християнської Руси. Цїле слово тримано з широким, високолетним розмахом, в дуже штучнім, але в границях смаку і міри держанім риторичнім стилю. Автор широко уживає риторичних повторень, паралєлїзмів, порівнянь, переведених через цїлий ряд образів, наводячи при тім біблїйні епізоди, толковані метафорично, „прЂводне”, як тодї казали; дотепні порівняння, поетичні звороти, а головно — глубоке й щире чутє — оживлюють се довге слово, котре автор умів оберегти від однотонности, і ратують слухача від знудження на декотрих довших епізодах, що властиво не видержують пропорцій цїлости. Коли в тій штучній риторській будові, в тім симболїзмі маємо продукт школи, то се глубоке почутє — радість від духовного оновлення руського народу через християнство, почутє національне — сьвідомість незвичайної слави й могутности Руси і тих широких перспектив духового й культурного поступу, які відкривали ся перед нею — се все індівідуальні прикмети автора, що вже більше не повторюють ся в нашім церковнім письменстві. Талант автора вивисшив його не лише над рівенем нашого письменства, але й сучасного візантийського, бо й там не знайдемо ми в сих часах в проповідничій лїтературі чогось такого, що б дорівняло слову Іларіона.

При тїсній залежности нашого старого письменства від візантийських первовзорів насуваєть ся гадка, чи і в Іларіона не було якогось візантийського, досї не викритого взірця? Але ся гадка тратить значіннє супроти того, що у всякім разї Іларіон мусїв би свій первовзір приложити до руських обставин, додати нові частини, а всї руські частини показують високий талант (я б сказав, що вони удали ся навіть лїпше нїж вступна частина). Тільки рівний авторови талант міг би сею перерібкою не попсути нїчим штучної елєґанції первовзора, ну а рівний не потрібує йти невільничо слїдами другого рівного.

З історичного становища нам інтересні ті прояви гордої сьвідомости себе, якою дихала тодїшня суспільність Київа — незабудьмо, що се час найвищого розцьвіту Київської держави! З сього погляду цїкаво занотувати в Іларіоновім слові такі фрази:

”Не въ худЂ бо и не въ невЂдомЂ земли владычествоваша (Володимир і його попередники), но въ Руской, яже вЂдома и слышима єсть всЂми концы земли 3).

„Церкви (св. Софіи) дивна и славна всЂмъ округныимъ странамъ, якоже ина не обрящется во всЂмъ полунощи земнЂмъ 4).

„Донелиже стоитъ міръ, не наводи на ны (Боже) напасти искушенія, не предай насъ въ руки чуждіихъ” 5)...

На Руси можна бачити натяк на слово Іларіона уже в Найдавнїйшій лїтописи і в слові про чудо Климента; автор оповідання про Володимира Васильковича волинського виписав із Іларіона значний кусник, сказане про Володимира св. приложивши до свого князя 6). В північнім похвальнім слові Константину Муромському і в сербській похвалї Дометіана вел. жупану Неманї є теж буквально-подібні уступи. Все се вказує на значну популярність Іларіонового слова.

Тим часом, як „Слово” в рукописях не має імени Іларіона, надписують ся його іменем молитви і кілька поучень; перші невидані і про них не можемо судити; що до поучень, то авторство Іларіона дуже мало правдоподібне, і споріднення з „Словом” на них не видно 7).

В хронольоґічнім порядку з осіб близше нам звістних, що репрезентують сю ж вищу школу, по Іларіонї треба назвати м. Климента, або Клима Смолятича, як зве його лїтопись. Вона проясняє, що се був „книжник і фільософ, якого не бувало в Руській землї”. Але від нього маємо тільки одно, дуже попсоване і лише в остатнїх роках віднайдене Посланиє до смоленського пресвитера Фоми, писане між р. 1147 і 1154, а ще близше — мабуть р. 1148 або 1149 8). Само по собі воно малозначне, до того — ще сильно розширене й попсоване вставками, і автентичний текст його досї не відреставровано. Воно інтересне як памятка лїтературної полєміки між сим „фільософським” напрямом з його противниками, і про сю сторону його буду говорити низше, а тепер тільки зазначу, що змістом Послания служить оборона зі сторони Клима симболїчного — „приводного”, „духовного”, як він каже, толковання св. Письма. На доказ Клим наводить цїлі ряди місць св. Письма, що на його погляд мусять бути толковані симболїчно, і часом тільки згадує, часом дає коротке толкованнє. Як репрезентант сього симболічного напряму і взагалї — глубшої науки, мусить бути зачислений до сього „фільософського” напряму; але риторизму в Посланию дуже мало. Зрештою, як я казав, автентичний текст його не відчищено від вставок, а через те й про лїтературні здібности Клима на підставі сього слова не можна виробити собі суду. В сїм своїм Посланию Клим згадує про свої иньші послания — до кн. Ізяслава, де він писав „от Омира, и от Аристо(те)ля и от Платона”, але сих інтересних посланий, на жаль, досї не віднайдено 9).