Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 103

Не меньше нищили Половцї під час своїх набігів. Ми мали вже образок, змальований Мономахом: над'їздить Половець на господаря в полї, забиває його, а коня бере з собою, заберає з хутора його родину в неволю, а самий хутор запалює. Можна з всякою правдоподібністю прийняти, що кождий значнїйший половецький набіг нищив таким чином по кілька тисяч господарств, так що при частих повтореннях, як то бувало в Київщинї (окрім її північно-західньої, лїсової частини) і в Переяславщинї при кінцї XI і в останнїй чверти XII в. — сї напади теж приводили край до чистої економічної руїни, а навіть до повного спустіння. Так спустїло було зовсїм Поросє при кінцї Х і XI в., полуднева Переяславщина в тіж часи, а мабуть знов і при кінцї XII в., коли Кончак ”снесе Сулу”.

Хоч потім сї краї залюднювали ся на ново, але такі міґрації з краю й потім назад мусїли страшенно нищити їх мешканцїв економічно. Покинути розроблені поля, будинки, запаси й розпочинати господарство на ново, шукати місця в новім, уже залюдненім теренї, приладжувати ся до нових обставин господарства — не кожде господарство переносило такі перевороти. Особливо, як часом приходило ся тїкати майже з самою душою — як от Юриївцям в 1095 р.

Тільки родючість ґрунту й розмірна заможність людности Поднїпровя були причиною, що такі економічні катастрофи не приводили там до голоду: про нього чуємо рідко, оден-два рази, тим часом як на півночи такі звістки стрічають ся далеко частійше 7). Але край біднїв від таких недогідностей — як раз центр руської кольонїзації й його полїтичного й культурного житя — околицї Київа, Чернигова, Переяслава — убожіли й підупадали в порівнянню з лїпше захищеними, більше забезпеченими від подібних катастроф землями західнїми й північними. Хоч про масову міґрацію в чужі землї не чути, і взагалї про неї не може бути мови 8), і залюдненнє спустошених земель взагалї відновляло ся, скоро лише наступали спокійнїйші часи, але не підлягає сумнїву, що сї недогоди уже тодї впливали на перехід — звичайно повільний, а часами — під сї завірюхи, й жвавійший, хлїборобської людности і капіталїстів, промисловцїв і т. и. в спокійнїйші краї: з Київщини уступали вони на Волинь і Галичину та в Полїсє (що власне під впливом сього поворотного потоку з поля в лїс мусїло інтензивнїйше кольонїзувати ся), з Заднїпровя в північну Чернигівщину, таку глуху і від сьвіта в XI-XII в., або й далї — в Поволже. Таким чином, той відлив людности з Поднїпровя, що ми припускали з XIII-XIV в., приготовляв ся й розвивав ся поволї, по всякій правдоподібности уже в попереднїх віках, і в сїм кольонїзаційнїм збідненню лежала одна з причин полїтичного упадку Київщини при кінцї XII і в XIII в. та розвою нових полїтичних центрів.

Окрім загального зубожіння краю сї катастрофи мали спеціальний вплив — на зменьшеннє дрібних селянських господарств, на зменьшеннє дрібної власности, кажучи по теперішньому. Там де богаті боярські господарства тільки терпіли шкоди, дрібні господарства часто мусїли пропадати зовсїм, або переходити в боярські руки, а їх господарі — в катеґорію холопів і закупів. Зруйноване село боярин міг відновити, а на місце взятого в неволю холопа купити нового, але господарство смерда пустїло зовсїм, коли Половець, як описує Мономах, забив його, а родину його взяв у неволю. Смердови взятому в неволю — половецьку чи й свою руську, до другої землї, чи до другого князївства, викупити ся було тяжко, він ставав холопом, невільником. Але й не взятий у неволю не завсїди був спроможен відновити зруйноване господарство власними силами, отже приходило ся або продати його за безцїн, або зазичити ся, а з позики, як ми бачили вже, була дорога до холопства як найкоротша. Обдовжене господарство разом з його властителем легким способом опиняло ся в руках кредитора, і се була, певно, одна з найпростїйших доріг, якими йшли боярські маєтности до зросту.

Та війни й набіги тільки загострювали й прискоряли процес, що розвивав ся й без них, хоч і в повільнїйшім темпі. Раз холопська праця стала пожаданою, завистною річю для тієї „нарочитої чади”, що мала в своїх руках силу й полїтичну й економічну, — се саме вже ставало причиною повільного переходу свобідних в катеґорію невільних. Можливо, як оповідає Маврикій, що сусїднї з Візантиєю Словяне в його часи пускали добровільно своїх невільників: в їх на-пів кочовничім побутї вони особливої користи не давали; невільник не має нїякої цїни в примитивнїм ловецькім побутї, починає його наберати в скотарськім, але справдешньої вартости доходить з розвоєм хлїборобства й ремесла, призначених не для задоволення своїх тільки потреб, але для торгу, як то й було в часах давньої Руської держави. В давнїйші часи на Руси невільник міг мати цїну головно як предмет заграничної торговлї, і вивозив ся з Руси в чужі краї в великих масах. В XI-XIII вв. ми рідше чуємо про вивіз невільника з Руси: на нього був попит і на ґрунтї, а разом з тим розвивали ся способи кріпощення свобідного чоловіка більше або меньше „ лєґальними” способами.

Лєґалїзоване насильство війни й не лєґалїзоване, але безперечно — широко практиковане в звичайних буденних відносинах насильне, безправне кріпощеннє свобідних 9), в великих масах постачало невільника тим, хто його потрібував. Та може ще й богатшим джерелом невільництва була економічна залежність в ріжних формах. Стопа процентова була незмірно висока; не тільки гроші, а й позички натуральними продуктами давали ся з лихвою — „куны (гроші) въ рЂзы, медъ въ поставы, жито въ присопъ”, як означає се Руська Правда 10). По анальоґії з процентом при грошевих позичках, ми можемо міркувати, що й при таких натуральних позичках практикувала ся дуже висока лихва. Звичайним способом її покритя у мало засібних свобідних було відробленнє, але праця цїнила ся низько: річна робота жінки рахуєть ся в Р. Правдї на одну гривну, тим часом як цїна корови рахуєть ся на 2 гривни, а коня на 3 гривни 11). При так низькій оцїнцї такої працї кожда значнїйша позичка, навіть без всяких надужить, затягала довжника в невилазне ярмо. Як ми бачили вже, навіть ті постанови, що мали ограничувати хапчивість кредиторів і були, правдоподібно, вимушені народнїм рухом, зіставляли широке поле для визиску й кріпощення довжника; але, як було вже зауважено, і ся буква права мала не богато шансів бути переведеною, і в дїйсности мали всї шанси далї практикувати ся ті ріжнородні надужитя, з якими знайомлять нас постанови Руської Правди, повертаннє закупів в холопи або обтяжаннє їх довгу ріжними принагідними карами, наслїдком яких закуп фактично ставав невиплатним, і т. и. 12).

Не підлягає сумнїву, що власне сею дорогою — через помноженнє несвобідних або напівсвобідних рук — розвивало ся боярське господарство і взагалї більше володїннє землею. Де заходить мова про князївські, боярські, церковні маєтности, все йде мова про „челядь” — невільників, або иньших безземельних, напів-свобідних осадників: вдова Глїба Всеславича дає Печерському монастирю „пять селъ и съ челядью” 13); Давидовичі з Ізяславом Мстиславичом, розграбивши двір Сьвятослава Ольговича в Путивлї, забрали там сїм сот мужа челяди 14). Ростислав надає смоленській катедрі город з „капустником” і його родиною 15). В Руській Правдї згадують ся „ролейні закупи” — що робили рільничу роботу, княжі і боярські тивуни „сїльські” і „ратайні” — себто невільні слуги, що доглядали господарських робіт на фільварках; вона ж згадує нарештї між холопами поруч княжих і боярських — холопів монастирських, що могли бути хиба сїльськими робітниками 16).

Зрештою зрозуміло само собою, що тільки працею несвобідних і півсвобідних, себто економічно-залежних і можна було в тих часах розвинути більше господарство, бо при великих масах незанятої землї, при лекших способах добування, економічно самостійні, засібні селяне не мали нїякого мотиву йти в робітники, та й при дуже невисокім (розмірно) доходї (рентї), яке могло дати сїльське господарство, не було місця для такого господарення наємним робітником. Ширше господарити можна було тільки примусовою працею. Війна давала маси невільника-полоненника князям і боярам, що мусїли вести ширше господарство, мати великі двори для удержання своїх дружин і служби; кольонїзаційні пертурбації й усякі руїни та економічні крізи наганяли несвобідного й півсвобідного робітника капіталїстам, купцям, промисловцям, що також держали більші двори, більшу челядь. По за тим на певні продукти господарства був деякий попит і в торговлї (віск, риба, збіже також). Вкінцї розвій великих господарств стояв в безпосереднїм звязку й залежности від помноження невільного робітника, а знову з свого боку, своїм запотрібованнєм, безперечно, впливав на се помноженнє.