Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 10

Близших подробиць про перший похід Мстислава на Галич не маємо. Час у всякім, разї був придатний до походу. Андрій був вибрав ся в хрестоносний похід до Палестини, і під час його неприсутности (1217-8 р.) Угорщина прийшла в повний розстрій, приготовлений уже попереднїм легкодушним поводженнєм Андрія, так що й вернувши ся з походу він не міг собі дати ради. Угорське правительство Галичини не могло отже надіяти ся помочи з Угорщини, і коли в Галичину прийшла вістка про похід Мстислава, боярські прихильники Угрів, з Судиславом на чолї, не бачили иньшого способу, як зашахувати Мстислава Данилом — післали до Данила заклик, аби прибував до Галича княжити. Але Данило не встиг прибути, як Мстислав уже зближив ся під Галич. Бенедикту нїчого не лишило ся як тїкати з своєю угорською залогою на Угорщину; разом з ним подали ся на Угорщину й визначнїйші члени угорської партії як Судислав. Мстислав без перепони опанував Галич (1219) 43).

На короткий час першого князювання Мстислава в Галичі припадає перший активний виступ Данила. В сїм моментї йому мусїло бути 18 лїт. В клопотах і небезпечностях людина досьпіває скоро, і Данило, безперечно, в сї часи був уже вповнї духово-дозрілим чоловіком. Як ми вже бачили, його дитинні роки перейшли в неустанній блуканинї. Його протектори й опікуни — Андрій угорський і Лєшко краківський господарили собі в його батьківщинї: Андрій в Галичинї, Лєшко на Волини, перекидаючи як ляльками самими Романовичами: то їх кликали й саджали на батьківських столах, то казали заберати ся, й вони опиняли ся в маленькій волости, як Камінь, або Тихомль, або мусїли пересиджувати безземельними князями на угорськім чи польськім дворі. Але скрізь у сих перемінах за малим княжичом слїдкували „бояре велиции отца єго вси”, і се боярське окруженнє, сильне своїми засобами і полками, горде памятю про „великого Романа”, повне віри в велику будучнісгь своїх малих княжат, здобувало й піддержувало поважаннє у своїх і чужих до малих безземельних княжат. Се ж окруженнє, перейняте споминами про славу Романа і вірою в велике покликаннє його роду, защіпило й малим сиротам сю горду певність себе, з якою вони, сидючи в малім Тихомлю, з ласки визначенім їм від Олександра, споглядали на Володимир, приказуючи: „се ли ово ли, Володимерь будеть наю”, як малює їх лїтопись. Відси та їх витрівалість, з якою вони змагають до привернення своєї батьківщини, не вважаючи на всї неудачі, пригадуючи того паука, що сїм раз спадав до долу, поки зачепив своє павутиннє, — і дїйсно осягають своє. Але може сим же вихованнєм треба пояснити й те, що вони нїколи не вміли глянути дальше боярських партій і дипльоматичних комбінацій, і в полїтичнім і державнім житю не вміли доглянути иньшого чинника — народу...

Данило підростав — мав уже з 14 лїт, коли в останнє дістав Володимир, „свою пів-отчину”. Його опікуни й дорадники почули ґрунт під ногами. Князь підростав — можна було думати про те, аби вийти з довголїтньої пасивности. Остатнї розпорядження Лєшка на Волини Данило з своїми дорадниками, очевидно, зовсїм не уважали таким добродїйством для себе, як здавали ся вони галицькому лїтописцеви. Угорсько-польське порозуміннє в справі Романової спадщини не могли на дворі Данила, де так добре памятали про династичні права Романовичів, уважати чим иньшим як зрадою інтересам Романовичів. Моральний розрив став ся, хоч на разї двір Романовичів, мабуть, затаїв свої переконання до лїпших часів.

Сї часи настали, коли Лєшко розсварив ся з Андрієм. Під час походу Мстислава на Галич Данило, не вяжучи ся полїтикою Лєшка, що спровадив на Угрів Мстислава, виступає соперником його. Але він спізнив ся. Зрештою на разї Галич у Данила й його дорадників стояв на дальшім плянї — се була занадто скомплїкована справа; передовсїм треба було зміцнити своє становище на Волини, де Романова династия мала далеко безпечнїйший ґрунт під ногами. Тому коли Мстислав опанував Галич, Данило навязує приятельські відносини з ним і женить ся з його донькою. Можливо, що укладаючи сей шлюб, Данило й його дорадники числили на можливість дістати сею дорогою від Мстислава Галичину — на се потім, як побачимо, дїйсно заносило ся. Оперши ся на союзї з Мстиславом, Данило признав можливим почати перші кроки до збирання своєї волинської отчини. Передовсїм він мав на оцї Лєшка, що посваривши ся з Андрієм і ще перед тим — з своїм довголїтнїм союзником Олександром белзьким, стояв зовсїм одиноко, бо й на поміч нового свого союзника Мстислава в своїй боротьбі з Данилом не міг числити. Данило представив Мстиславу, що Лєшко має в руках його отчину; Мстислав відповів, що з огляду на попереднє приятельство з Лєшком не може помагати Данилу в сїй справі, але з свого боку не здержував його, радив тільки пошукати собі иньших союзників. Отже невтральність Мстислава була запевнена. Чи шукав Данило союзників, не знати; можливо, що він знайшов союзника в Олександрі — бо й його отчину держав Лєшко. Лїтопись просто каже, що Данило ходив походом з братом (десь на початку р. 1219). Похід сей Данилови удав ся: він відібрав забрану Лєшком Берестейщину і забужські волости. Поляки вправдї відповіли походом, але се, здаєть ся, був зовсїм маловажний набіг: їх сильно побили й гнали аж до Вепря 44).

Лєшка ся пригода дуже роздражнила. Він припускав, що Данило вчинив свій похід за намовою Мстислава, з котрим, видно, відносини у нього тодї й без того були вже не найлїпші 45). В своїм роздражненню Лєшко постановив на ново помирити ся з угорським королем: заявив йому, що відступає від своїх претензій на частину Галичини в користь свого зятя Кольомана й обіцяв йому поміч на Мстислава. Се підбодрило короля Андрія й він з усїх сил потягнув ся, аби чим скорше зібрати військо і вислати його в Галичину. Все се стало ся так швидко, що застало Мстислава зовсїм не приготованим — його самого навіть не було під час війни в Галичинї — був десь на Українї, і не міг на час наспіти, щоб оборонити Галичину. Угорські й польські війська зійшли ся в західнїй Галичинї й рушили на Перемишль. Мстиславова залога покинула Перемишль. Городок, де були „Судиславові люде”, забунтував на Мстислава ще на першу вість про угорський похід; вислане туди невелике Мстиславове військо не чуло себе на силах стати проти угорсько-польського війська й подало ся до Мстислава, що стояв тодї вже на Зубрі. Угорсько-польське військо рушило по сїм на Галич. Там на прошеннє Мстислава засїв Данило і стрів Кольомана і Поляків сильним боєм, так що вони відступили і обернули ся на Мстислава та змусили його вийти з Галичини.

По сїм Мстислав стратив надїю удержати Галичину і казав Данилу полишити Галич. Сам він стояв, здаєть ся, на Понизю, і туди удав ся до нього Данило. Ворожий полк гнав ся за ним, але він відбив ся й щасливо прибув до Мстислава, що стрів його похвалами й подяками за показану щирість. Обдарувавши його „великими дарами” і своїм „борзим сивим конем”, Мстислав відослав його до дому, а сам кинув ся зберати в поміч Половецьку орду.

Союзники тим часом, опанувавши Галичину, мали апетит і на Волинь. Начальний угорський воєвода, „прегордий Филя”,як його називає галицький лїтописець, пішов на Володимир з великим військом — угорським, польським і галицьких бояр, „надїючи ся обняти землю й висушити море”, як іронїзує з нього лїтописець, пригадуючи його гордовиті похвалки на Русинів: „оден камінь богато горнцїв побиває!” і другу, меньше ясну своїм змістом: „острый мечю, борзый коню — многая Руси” 46). Але сей похід не мав результатів: Данило відвернув Лєшка, наславши на Польщу своїх ново здобутих союзників — литовських князїв, а против війська Филї, що посунуло на Волинь, наспів з Половцями Мстислав і змусив вернути ся.

Слїдом Мстислав з половецькою ордою і з помічними полками руських князїв рушив на Галич. Але угорська залога зачинила ся в Галичу, і Мстислав по кількагодинній битві полишив Галич та пограбивши околицї, вернув ся назад (десь зимою 1220/1 р.). По короткім часї він вибрав ся одначе новим походом, так само з помічними полками руських князїв і з Половцями, і на сей раз з більшим усьпіхом. Коли він приступив під Галич, угорська залога дала йому битву, але була побита. Мстислав кинув ся слїдом за утїкачами на місто й по короткій битві, що завязала ся при воротах міста, узяв його. Угри й Ляхи кинули ся до катедри й замкнули ся в фортифікаціях, збудованих Кольоманом на катедрі, та відти боронили ся, кидаючи каміннє й стріляючи до Мстиславового війська. Але довго держати ся тут вони не могли — слїдом мусїли піддати ся з браку води; „Пречиста Богородиця не потерпіла опоганення свого храму (тими укріпленнями) й віддала Кольомана в руки Мстислава”, каже лїтописець: Кольоман з своєю нареченою, „величавий Филя”, проводир угорської партії Судислав — всї попали в неволю. Взятих в неволю Угрів й Ляхів побито, з виїмком значнїйших; Кольомана Мстислав відіслав у свій Торчеськ, але з боярами поступив дуже великодушно — дав їм амнестию, а проводиря їх Судислава, що обіймаючи його колїна, обіцяв йому вірність, навіть „честью великою почтивъ” — дав йому в управу Звенигород 47).