Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 1

М.С.Грушевський

ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ-РУСИ

ТОМ ІII. ДО РОКУ 1340

I. Галицько-волинська держава (XIII-XIV в.).

Загальний погляд. Утвореннє держави. Обставини запановання Романа в Галичу; оповіданнє Кадлубка; його недорічности; відносини до бояр. Діяльність Романа — відносини до руських князїв, походи на Половцїв, союз з Візантиєю і Угорщиною, відносини до Польщі; лєґенда про папське посольство. Внутрішнї відносини, нагінки на бояр; популярність Романа. Похід на Польщу й смерть Романа; традиція про нього.

Оглянувши процес розкладу й упадку Київської держави та розвій і відокремленнє її українських провінцій, ми переходимо тепер до Галицько-волинської держави, що завязавши ся на порозї XIII ст., протягнула в українських землях іще цїле столїтє по упадку Київа в повній силї традиції великодержавної полїтики й житя, князївсько-дружинного режіму, суспільно-полїтичних форм і культури, виробленої Київською державою.

Всеукраїнською, якою була Київська, Галицько-волинська держава стати не подужала, обмежила ся західньою Україною, хоч було кілька моментів, коли заносило ся як не на опанованнє нею цїлої України, то значне розширеннє сфери впливів на сходї. На перешкодї стали ріжні причини й пригоди, але і без них таке розширеннє впливів на Поднїпровє утрудняло ся тим, що підставою держави стала Галичина — західнїй край української території. Хоч завязав Галицько-волинську державу князь волинський, але підставою її стала Галичина, що як ми бачили, протягом XII в. розвинула в собі значні матеріальні сили; доперва пізнїйше в руках галицько-волинських князїв збирають ся волинські волости, і тільки з початком XIV в. злучують ся всї галицько-волинські землї в оден одностайний комплєкс, в руках Юрия. Центр ваги тодї переносить ся на Волинь, скільки можна судити з незвичайно бідних відомостей; їх бідність не дає можливости сконтролювати, чи з перенесеннєм ваги на Волинь не розвинула ся тенденція галицько-волинської полїтики більше на схід, тим часом як протягом цїлого XIII в., поки центр ваги лежав на Галичинї, традиції галицької полїтики звертали полїтику Галицько-волинської держави на захід. Але з другої половини XIII в. лягла забора, що вязала розвій галицько-волинської полїтики на сходї — татарська власть, під котру безпосередно переходять громади Київщини; тому і в першій половинї XIV в. трудно припускати сильний розвій галицько-волинських впливів на Поднїпровю.

Оглянувши історію Галицької-волинської держави, ми потім кинемо оком і на ті обставини, в яких жило українське Поднїпровє та зберемо скупі звістки про його житє з другої половини XIII і першої половини XIV в. 1).

Вихідним моментом утворення Галицької-волинської держави було друге запанованнє Романа в Галичу, по смерти останнього Ростиславича — Володимира. Але сей — так інтересний з огляду на його дальші наслїдки момент лишаєть ся дуже темним, з браку свійських джерел до сеї подїї. Одиноке сучасне джерело, що оповідає про неї — се краківський біскуп Вінцентий Кадлубек, але його звістки, хоч сучасні (він уродив ся коло 1160 р.), вимагають великої обережности і критики, спеціально — де він оповідає про руські справи. Тому не спускаючи ся на нього, ми мусимо старати ся самостійно розсьвітити собі сей момент, користаючи з цїлої суми наших відомостей, пізнїйших і ранїйших, а щоб виробити собі можливо добрий суд про ті обставини, в яких Галичина злучила ся в руках Романа з Володимирською волостию, і критично оцїнити між иньшим і Кадлубкове оповіданнє, мусимо насамперед глянути на ту полїтичну ситуацію, в котрій стояв Роман в момент смерти Володимира.

Остатнї звістки в київській лїтописи про Романа ми маємо з 1195-6 р., коли інтриґа Всеволода суздальського розсварила Романа з тестем — Рюриком київським і привела його до союзу з чернигівськими Ольговичами. Супроти сього союзу Рюрик ужив против Романа Володимира галицького, і той посилав військо на Романа. По сторонї Рюрика стояли турово-пинські князї. Такі відносини держали ся по всякій правдоподібности і далї, перед переходом Романа в Галич і по нїм; треба додати тільки, що після розриву Всеволода суздальського з Рюриком Роман міг числити також на певну піддержку Всеволода, бодай моральну. Сї відносини до чернигівських князїв і Суздаля невтралїзували Рюрика, і Роман з сього боку міг чути себе зовсїм безпечним 2). З відносин волинських знаємо, що з Ярославичів луцьких Мстислав пересопницький був приятелем Романа 3), натомість відносини його до брата Всеволода белзького († 1195) і його наступників ледви чи буди добрі після конфлїкту за Володимир 4).

В відносинах до Польщі останнїй звістний нам факт — се участь Романа в війнї синів Казимира Справедливого з їх стриєм Мєшком, що закінчила ся битвою на Мозґаві (1195). Київська лїтопись каже, що Роман жадав від Казимировичів помочи для боротьби з Рюриком, але ті просили помогти їм наперед, „аби всї Поляки були за одним щитом з тобою і пімстили ся за твої кривди”, і він пішов їм помагати. Перед тим ми бачили Романа в приязни з Мєшком (1188); тепер, видно, наручнїйші були йому Казимиричі. В кріпкій битві на Мозґаві Роман відограв здаєть ся чи не найважнїйшу ролю (таке вражіннє робить оповіданнє про сю битву Кадлубка, що дуже займаєть ся Романом); справа Мєшка, що стратив сина і сам був ранений в сїй битві, була програна, але Роман заплатив за сей усьпіх Казимиричів кровию своєю і своєї дружини, що понесла великі страти 5). (Спиняю ся на сїм епізодї, бо він нам придасть ся для орієнтовання в оповіданню про запанованнє Романа в Галичинї).

Відносини Романа до Угорщини близше не звістні; зрештою по смерти Белї III († 1196) в Угорщинї почала ся внутрішня боротьба, між синами Белї Емериком і Андрієм, що вповнї опанувала увагу угорських правительственних кругів і відвела їх від активнїйшої участи в галицьких справах.

Дуже інтересно знати, в яких відносинах стояв Роман до галицького боярства, що з смертию Володимира мусїло взяти в свої руки зверхню управу Галичини. Пізнїйше ми маємо безперечні вказівки на сильне знеохоченнє боярства до Романа; питаємо ся отже, від коли з'явило ся воно? З оповідання Кадлубка виходило б, що вже в момент смерти Володимирка галицьке боярство було дуже нераде Романови і всякими способами випрошувало ся від нього. Але ся звістка виглядає непевно; ми знаємо, що Роман, зайнявши першим разом галицький стіл за порозуміннєм з галицьким боярством, сидїв в Галичинї дуже коротко (кілька місяців що найдовше), отже не мав часу так сильно зразити собі своїх прихильників; що більше, уже по тім як Угри вигнали Романа з Галича, приходили до нього запросини „від Галичан”, і мова. тут іде, очевидно, таки про бояр 6). Супроти сього говорити про неприхильність цїлого галицького боярства до Романа в момент смерти Володимира буде передчасно. Що найбільше — число сторонників Романа між галицьким боярством за се десятолїтє, що минуло від часу, коли бояре вперше кликали Романа до Галича, могло зменьшити ся, симпатії до нього могли простигнути; хоч з другого боку можна думати, що такий оборотний чоловік як Роман, маючи око на Галичину, вмів і походити коло своєї справи та далї удержувати собі партію між тутешнїм боярством.

По сих оріентаційних замітках перейдїм до оповідання Кадлубка. Він каже, що коли вмер Володимир, „не полишивши нїякого законного наступника”, ріжні руські князї старали ся захопити його спадщину, між ними й Роман. Але що він уважав себе слабшим від иньших претендентів, тож звернув ся до Лєшка т. зв. Білого, старшого сина Казимира Справедливого, і просив, аби той настановив його не князем, а своїм намістником в Галичинї, а йому за те обіцював вічну службу і свою поміч до того, аби Казимир міг і иньших руських князїв взяти собі під руку. Декотрі Лєшкові дорадники спротивляли ся сьому, уважаючи користнїйшим безпосередно прилучити Галичину до Польщі, або вказували на те, що не годить ся Лєшкови винести сього васаля (таким нїби то мав бути Роман) на рівне з собою становище 7). Але иньші вказували, що Роман для Поляків не чужий, як свояк їх князя і як вірний помічник і опікун 8) їх держави. Супроти сього Лєшко рішив ся помочи Роману і рушив на Галичину. Але ще не дійшов він границь Галичини, як стріло його посольство галицьких бояр; вони заявляли, що лїпше хочуть мати своїм володарем Лєшка і обіцюють йому послушність і вірність, аби тільки не віддавав Галичини Романови, та й взагалї заявляють неохоту до руських князїв через їх вічні усобицї. Та ся покора бояр була нещира: на дїлї вони хотїли боронити ся оружно від Лєшка, і тільки битва під Галичом, де Поляки здобувають рішучу побіду, змушує їх звернути ся уже з щирою покорою до Лєшка і просити, аби їм дав князя з своєї руки. Лєшко і його дорадники стоять при Романї; даремно бояре, що знавши Романа по сусїдству, бояли ся його тиранства, підступности й дражливости, „як блискавицї”, всякими способами пробували відмовити Поляків, обіцюючи їм великі суми грошей і всякі дорогоцїнности, — Лєшко таки посадив їм князем Романа, а той зараз по виходї Лєшка, розпочав свої страшні переслїдування боярства 9).