Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 52

37) Іпат. с. 264.

38) Іпат. с. 253.

39) Як каже Никонівська компіляція — І. 178.

40) Суздальська лїтопись каже, що батько його послав у поміч Ольговичам, але він натомість надумав пристати до Ізяслава: воно не було що й надумувати, бо Ольговичі тодї уложили згоду з Ізяславом.

41) Лавр. с. 304; Київська лїтопись переповідає сад факт (с. 261-2).Погляди дослїдників двоять ся, найдальше йдуть ті, що приймають звістку Татіщева (II пр. 423 і 432), мов би Юрий спеціально з тим і вислав був Ростислава, аби йому збирав партію на Руси.

42) „Любо соромъ свой сложю и земли своєй мьщю любо честь свою, налЂзу, пакы ли — а голову свою сложю'' — перша половина фрази зложена з повторення того самого в двох відмінних верзіях.

43) 23 серпня 1149 р.

44) Іпат. с. 268.

45) Іпат. с. 276.

46) Іпат.с. 251.

47) Іпат. с. 297.

48) Іпат. с. 297.

49) Іпат. с. 275.

50) „Приде Изяславъ вмалЂ изъ Володимеря Кыеву, хотящимъ его Кыяномъ” — Лавр. с. 309.

51) Як бачимо, і Ізяслав, і Вячеслав оба сходять ся на тім (принаймнї в оповіданню лїтописця), що Ізяслав кликав Вячеслава на київський, стіл, а той не пішов. Вячеслав додає, що був звязаннй присягою даною Юрию. Чи іде мова тут іще про Ізяславову пропозицію компромісу, по першім вигнанню його з Київа, не прийняту Вячеславом, чи може окрім того Ізяслав ще перед походом на Київ знову мав зносини з Вячеславом, як той погнївав ся з Юриєм, і хотїв перетягти його до себе, й притім міг йому показувати перспективу Київа, та Вячеслав побояв ся виступити проти Юрия? Пізнїйше Ізяслав признавав, що він два рази скривдив Вячеслава — і власне другий раз під час сеї другої війни за Київ, а Вячеслав теж рахував, що Ізяслав „двічи відступив від свого слова” (Іпат. 298). Слова Ізяслава одначе не зовсїм ясні: перший раз він „не положив чести” на Вячеславі як воював з Ігорем, „а потомъ коли у ТуяЯмаща” (Іпат. 288). „У Тумаща” означає похід против Володимирка в сїм другім побутї Ізяслава в Київі, але в момент того походу Ізяслав уже був у згодї з Вячеславом і міг скривдити його хиба перед тим — займаючи вдруге Київ (се правдоподібнїйше) або „ладячи ся” потім із Вячеславом. Ізяслав мав за собою те, що опанував Київ силою, без помочі Вячеслава, і Вячеслав своїми словами, що він присягав Юрию, правдоподібно толкуєть ся, чому він не поміг Ізяславу на Юрия („ты мя єси, сыну, самъ позывалъ Кыеву, а язъ есмь бытъ цЂловалъ хресть къ брату своему Дюргеви” — Іпат. 277). Я спинивсь на сїм тому, що давнїйше уважав згадки Вячеслава про якісь покликування його до Київа Ізяславом за вигадку (Іст. Київщини с. 187). Але мова могла іти про ті пропозиції, що хоч не вязали Ізяслава, бо не були прийняті Вячеславом, але дїйсно містили в собі заклики — „сїсти в Київі”.

52) Іпат.с. 280.

53) Іпат. с. 281.

54) Іпат. с. 282-3.

55) В Лавр. с. 312: „на туже весну придоша к нему Угри, и поиде к Кыеву”. Але при кінцї марта Ізяслав був уже в Київі, і 2 квітня, в великий понедїлок Сьвятослав Ольгович ішов на поміч вже вигнаному Юрию (Іпат. 292); порівняти похорон Ростислава в Переяславі 6/IV, в присутности иньших Юриєвичів, що вже повтїкали перед Ізяславом з своїх волостей за Днїпро — Іпат. с. 289 і 290.

56) Лїтописець так переказує його відповідь дружинї: „ви вийшли за мною з Руської землї, позбавивши себе своїх сїл і свого майна („своихъ жизний”), і я теж не можу зректи ся своєї дїдївщини і батьківщини — або голову положу, або здобуду свою отчину і ваші маєтки! Коди мене дожене Володимир а своїм військом, побачу божий суд — як мене Бог з ним розсудить; коли стріне Юрий — побачу божий суд з ними — як мене з ними Бог розсудить” (Іпат. с. 284-5). Прихильний Ізяславу лїтописець, очевидно, любуєть ся такими рицарськими висловами свого героя.

57) Під Дорогобужом нпр. стріли Ізяслава Дорогобужцї з процесією („съ кресты”) й поклонили ся, а заразом зауважили: „се, княже, з тобою чужоземцї — Угри, коби не зробили нашому місту якого лиха”. Ізяслав відповів їм: „я вожу з собою Угрів і всякого народу вояків, але не на своїх людей, а на ворогів, а ви не бійте ся нїчого'', і так „цїлувавши їх (звитавши ся з ними), відправив їх до дому. Іпат. с. 285.

58) Лїтописець при тім дає досить характеристичний образок такої контрибуції — звичайної приналежности тодїшнїх війн: „І сказав Мичанам (людям з Мичська, на Тетереві, теп. Радомисль): „дайте минї серебра, скільки вам кажу, инакше візьму вас на щит” (дам ваше місто війську на пограбленнє). Вони не мали дати стільки, скільки він казав, позберали серебро з ух і ший (нашийники і ковтки), потопили і дали Володимирку. Володимирко узяв серебро і пішов, беручи серебро во всїх містах, аж до своєї землї”. Іпат. с. 289.

59) Іпат. с. 290.

60) Іпат. с. 292.

61) Половци дикЂи с нимъ, а и тым золотомъ узводить.

62) ”велику пакость сотвориху: оно ратнии (вороги), а оно свои, и монастыри оторгоша, и села пожгоша, и огороды всЂ посЂкоша”.

63) Лїтописи означають день битви — пяток (у Київській лїтописи похибкою двічи виходить пяток, Воскр. і Лавр. виразно кажуть, що в пяток була битва), але не кажуть дати; найправдоподібнїйше се було 6 липня у всякім разї — в першій половинї липня.

64) Іпат. с. 305.

65) Се було десь коло 20 липня: в 1 Новг. дата битви під Переяславом 17 липня, а Київська лїтопись каже, що били ся два днї.

66) Іпат. с. 306, Лавр. с. 310, 1 Новг, с. 139.

67) Іпат. с. 314-8, Лавр. с. 320-2.

68) Десь на осїнь 1154 р. Виходить се з того, що висланий ним Глїб прийшов під Переяслав уже по смерти Ізяслава.

69) Сї міста належали до суперечної териториї Волини і Київщини — Погорини, як побачимо. Найбільш виразні вказівки на якісь забрані міста маємо в походї 1150 р., коли Володимирко вертаючи з походу під Київ, ”отъя городы всЂ ида” (Іпат. с. 281), і слїдом Ізяслав скаржив ся: „Володиміеръ... волость мою взялъ”. Але не можемо сказати, чи всї ті погоринскі міста були як раз тодї забрані.

70) Лавр. с. 319.

71) Іпат. с. 308-313, Лавр. с. 319-20; ширше в гл. VII.

72) Десь при кінцї 1152 чи на початку 1153 р., подробицї див. в т. VII.

73) Що се був початок 1154, а не 1153 р., видно в Лавр. — похід наступає по осени 1153 року. Ізяслав вийшов три тижнї перед мясопустом — се будо 17 сїчня.

74) Іпат. с. 321-2, Лавр. с. 322-3.

75) Іпат. с. 323.

РОСТИСЛАВ У КИЇВІ І ПОГРОМ МСТИСЛАВИЧІВ. ІЗЯСЛАВ ДАВИДОВИЧ І ЮРИЙ; ПОЛОВЕЦЬКА СПРАВА; СМЕРТЬ ЮРИЯ. ІЗЯСЛАВ ДАВИДОВИЧ ВДРУГЕ В КИЇВІ; ІВАН БЕРЛАДНИК І СПРАВА ГАЛИЦЬКОГО СТОЛА. РОСТИСЛАВ ВДРУГЕ В КИЇВІ. ОСТАННЇЙ ПОХІД ІЗЯСЛАВА ДАВИДОВИЧА І ЙОГО СМЕРТЬ. ВІДОКРЕМЛЕННЄ ЗЕМЕЛЬ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ, ТУРОВСЬКОЇ І ВОЛИНСЬКОЇ.

Ще за житя Ізяслава Вячеслав усиновив Ростислава, і він уважав ся наче другим його соправителем (поки що номінальним): „наші князї Вячеслав, Ізяслав і Ростислав” казали Юрию Білгородцї в 1151 p. 1). Скоро вмер Ізяслав, зараз Вячеслав дав знати Ростиславу, аби прибув до Київа, вступити в ролю його дїйсного соправителя, а старший Ізяславич — Мстислав, поховавши батька, вернув ся в свій Переяслав, де треба було сподївати ся Половцїв, висланих Юриєм під проводом Глїба Юриєвича на Переяславщину. З сих обставин, коли в Київі лишив ся сам тільки нездара Вячеслав, задумав скористати Ізяслав Давидович. Йому видно, не давав спати успіх Всеволода Ольговича в опанованню Київа (прецїнь Ізяслав Давидович був репрезентант старшої від Ольговичів лїнїї!) і він все виглядав нагоди собі також доказати. Коли до нього наспіла вість про смерть Ізяслава, він не гяючи ся, без усяких приготовань поспішив ся з свого Чернигова до Київа. Та його задержали на Днїпровім перевозї та в імени Вячеслава порадили вернутись у Чернигів: „по що ти приїхав, і хто тебе звав? їдь но у свій Чернигів!” Давидович пояснив, що не бувши на похоронї Ізяслава, хоче поплакати тепер на його гробі. Але Вячеславу і його боярам сей побожний замір не промовив до почутя й вони не пустили Давидовича, а для оборони Київа прикликали Сьвятослава Всеволодича.