Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 46

Вертаємо ся до самої боротьби.

Діставши заклик від Сьвятослава, під осїнь 1146 р., Юрий зараз забрав ся до походу, але на разї його задержав рязанський князь, союзник Ізяслава, на його прошеннє ударивши на землї Юрия. Ізяслав з Давидовичами тим часом забрали чернигівські волости Сьвятослава й пограбили, понищили його двори й хутори, збіже й стада і всяке майно. Не можучи їм противустати, Сьвятослав мусїв тїкати у вятицькі лїси, а волости його Ізяслав передав Давидовичам. Але Юрий дуже скоро управив ся з Рязанею і зробивши діверзію з Сьвятославом на Новгород і Смоленськ, аби відвернути молодших Мстиславичів, заразом, на початку 1147 р. післав своє військо на Давидовичів. Сьвятослав разом, без одної битви вернув свої волости: посадники Давидовичів самі повтїкали перед Сьвятославом; Давидовичі настрашились і перейшли до Сьвятослава, а навіть, як казали на них — мали замір зловити Ізяслава або убити 29). Се між иньшим привело до подїї, одинокої в цїлій київській історії: Кияне вбили Ігоря Ольговича.

Ігор, як я згадував, з початку був всаджений до монастирського поруба в Переяславі, потім випросив у Ізяслава, аби йому дозволив постригтись, бо він хорий і не надїєть ся жити. Ізяслав увільнив його, як каже прихильний йому лїтописець — навіть не обовязуючи його дїйсно постригти ся. Ігор, трохи відійшовши, дїйсно постриг ся в схиму в київськім монастири св. Федора, фундованім Мстиславом: може Ізяслав призначив йому сей монастир як свій фамілїйний, найбільше йому певний 30). Тут Ігор перебував до осени 1147 р. Коли Сьвятослав став брати гору над Давидовичами, Ізяслав задумав плян загальної кампанїї: з півночи мали ударити на Юрия з Новгорода і Смоленська, а він з Давидовичами з полудня 31); до участи в сїм походї Ізяслав візвав і київську громаду. Але Киянам ся сварка Мономаховичів між собою була дуже немила супроти претензій Ольговичів на Київ, хоч до Юрия не мали Кияне нїяких симпатій 32), і їх прихильність була вся по сторонї Ізяслава. Тож вони заявили Ізяславу, що на Ольговичів готові йти всї радо „и с дЂтми”, а на Юрия — „Володимире племя” не підуть, й Ізяславу не радять тримати з Давидовичами, а лїпше помирити ся з Юриєм. Ізяслав, діставши сю відмову, закликав до походу тільки охочих, назбиралось їх богато, і він з ними пішов в поміч Давидовичам. Але на дорозї Ізяславу донесли про переміну: Давидовичі уже сприсягли ся з Сьвятославом і на нього змовили ся — зловити або вбити його. Ізяслав зараз перемінив свій плян — постановив перенести всї сили на полудень проти нової коалїції, та покликав до себе брата Ростислава, поручивши йому разом з тим урядити діверзію на Юрия від Новгорода, Смоленська й Рязани, аби здержати його від участи в полудневій кампанїї. При тім він захотів використати недавню заяву Киян про готовність іти на Ольговичів навіть „із дїтьми” — послав сповістити їх про „лесть чернигівських князїв” і завізвати до походу на „Ольговичів” всїх „от мала и до велика”.

В Київі на час своєї неприсутности Ізяслав лишив свого брата Володимира. Отже поручив свому послови звернути ся до Володимира, митрополита Климента і тисяцького Лазаря і попросити їх скликати Киян на віче, аби посел міг їм оповісти зміни, які зайшли в полїтиці Ізяслава, та переказати його порученнє. Кияне зішли ся „отъ мала и до велика” на подвірє київської катедри, св. Софії, і посол Ізяслава передав їм привіт від князя — цЂловалъ вы князь свой”, і його порученнє: „Як вам казав, хотїв я з своїм братом Ростиславом та з Володимиром і Ізяславом Давидовичами іти на свого стрия Юрия і вас із собою закликав, та ви тодї минї сказали: „не можемо зняти рук на Володимирове племя, на Юрия, але на Ольговичів і з дїтьми підемо з тобою”. Отже я вам тепер даю знати: Володимир Давидович, і Ізяслав, і Всеволодич Сьвятослав, котрому я стільки зробив доброго, цїлували були минї хрест, а тепер потайки від мене цїлували хрест Сьвятославу Ольговичу, посилали до Юрия і лесть зробили супроти мене: хотїли мене зловити або убити за Ігоря, але Бог мене заступив і честний хрест, що вони минї цїлували. Отже, братя Кияне, тепер що сьте хотїли, що минї обіцяли — ідїть зі мною ік Чернигову на Ольговичів, зберайте ся від малого до великого, хто має коня — на конї, хто не має коня — у човнї; бо вони не тільки мене самого хотїли вбити, але й вас викоренити”. Ся пропозиція стрічена була з загальним співчутєм. Кияне сказали: „радіємо, що Бог виратував тебе, брата нашого 33), від великої лести; підемо всї за тобою і з дітьми, як ти собі бажаєш!” Але один чоловік сказав: „за князем нашим підемо раді, але перше про се подумаймо, як то раз були за Ізяслава Ярославича зробили лихі люде: вирубали з поруба Всеслава й поставили собі князем, і богато злого з того було нашому місту. А тепер от Ігор, ворог нашого князя, навіть не в порубі, у св. Федора! Убиймо наперед його, а тодї підемо за нашим князем на Чернигів — кінчити з ними!” Сї слова серед загального роздражнення на Ольговичів упали як на порох. Даремно Володимир втримував людей, представляючи їм, ще убийство Ігоря буде неприємне Ізяславу, даремно умовляли митрополит, тисяцький, — Кияне казали: „то вже ми знаємо, що по доброму не скінчимо з тим племенем (Ольговичами), анї ми, анї ви” і з криком кинули ся до монастиря св. Федора, де був Ігор. Се було поблизу. Володимир кинув ся остеречи Ігоря, але маса народу зайняла міст, що лучив Софійську гору з старим городом, де стояв манастир св. Федора, і він мусїв об'їздити кружною дорогою, а люде тим часом прибігли до монастиря і заставши Ігоря в церкви, під час служби, виволікли відти 34). Володимир наспів, коли його виводили з брами манастиря і накривши його своїм плащем пробував умовити людей, аби не били Ігоря. Люде не слухали й били Ігоря, бючи помилкою й Володимира, що хотїв його заслонити собою, але все таки удало ся вихопити Ігоря з їх рук і умкнути до сусїднього двора вдови кн. Мстислава. Браму зараз замкнено, а Ігоря сховано до сїней. Але люде слїдом наперли, виломили браму Мстиславового двора і побачивши Ігоря, виволікли йото з сїней і на сходах почали бити — били, доки не стратив притомности. Потім обдертого, півголого потягнули за ноги через Бабин торжок на княж двір і тут добили, а потім відвезли тїло возом на подільське торговище й покинули тут 35).

Сей нечуваний факт, довершений в горячцї незвичайного роздражнення, зробив велике вражіннє. Зараз наступила реакція. Ігоря признавали сьвятим, мучеником. Уже коли він лежав на подільськім торзї, „человЂци благовЂрнии” брали собі його кров і кусники одїжи, як релїквії; оповідали про чуда над його тїлом, а слїдом його смерть описано вже звичайним аґіоґрафічним, шабльоновим способом (в лїтописях ми маємо вже слїди двох таких оповідань) 36). Ізяслав дуже був незадоволений сею подїєю й супроти можливих обвинувачень заявляв свою неповинність в смерти Ігоря. Неповинність його дїйсно не підлягає сумнїву, але побоювання обвинувачувань не були даремні: дїйсно, Ольгович Сьвятослав називав потім Ізяслава убійником його брата 37).

Ся несподївана подїя перебила, здаєть ся, той уплянований похід Киян. Ізяслав, діждавшись брата Ростислава з Смоленська, в осени попустошив полудневу Чернигівщину, а зимою вибрав ся знову й попалив наднїпрянські околицї Любеча, де була „вся жизнь” чернигівських князїв. Давидовичі і Ольговичі не відважили ся виступити проти нього, кликали Юрия в поміч, та даремно. Юрий вислав тільки сина Глїба, і той опанував Посемє та пробував кілька разїв опанувати Переяслав, де Юрий мав прихильників, але проби сї не удали ся. Сам Юрий не пішов — може зайнятий новгородською діверзією. Давидовичі й Ольговичі вкінцї зневірили ся в своїй справі й розпочали переговори з Ізяславом, „післали своїх послів до Ізяслава Сьвятославича, просячи мира і так кажучи: „так було за наших дїдів і батьків наших — миръ стоить до рати, а рать до мира (очевидно — приповідка), а тепер до нас не май жалю, що ми були встали на рать (зачали війну): шкода нам було нашого брата Ігоря й ми до того змагали, аби ти пустив нашого брата, а що вже нашого брата убито — пішов до Бога, де й усїм нам бути і Богови нас судити, то доки вже нам губити Руську землю? лїпше б нам уладити ся”. Ізяслав і його союзники прийняли сю пропозицію прихильно. В осени 1148 р. уложено згоду: Сьвятославичі зобовязали ся забути справу Ігоря й нїчим не ворогувати на Ізяслава. По тім відбув ся з'їзд князїв під Київом у Городку, але приїхали тільки Давидовичі, Сьвятославів обох не було.