Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 40

Ярополк взяв ся до виконання свого зобовязання, скоро лише сїв у Київі. Він покликав Мстиславича Всеволода сїсти в Переяславі, і той поїхав туди, на велике незадоволеннє Новгородцїв, що дуже не любили такого помітування новгородським столом і були навіть зобовязали Всеволода присягою, що буде у них князем аж до смерти 4). Новгород на разї лишив ся в його номінальній власти. Тим часом молодші Мономаховичі Юрий і Андрій, довідавши ся, що Ярополк передав Переяслав Всеволоду, зрозуміли, як і належало, що сим рішаєть ся справа київського стола: „се брат наш Ярополк хоче по своїй смерти передати Київ свому братану Всеволоду”, як переказує їх гадки лїтопись 5), і постановили протестувати. Їx старший брат Вячеслав, що мав властиво виступати наслїдником Київа, — цїлком нездарний, сидїв мовчки в своїм Турові, і на нього не було що числити. Тому Юрий з Андрієм постановляюсь робити на власну руку й власними силами; вони обіцяли і присягнули собі помагати один одному, а на випадок смерти — хто переживе, має помогти дїтям покійного брата оборонити батьківщину 6).

Всеволод ледви встиг прибути до Переяслава, як впав на нього несподївано Юрий з полком і вигнав звідти. Київська лїтопись переказує, може анекдотичну подробицю, що Всеволод не пробув у Переяславі й пів дня: рано прибув, а перед обідом вже його Юрий виполошив. Мусїв вертати ся до Новгороду, а там його з початку не хотїли навить і приймати 7).

Але Ярополк не хотїв позволити Юрию такого насильства. Він встиг якось умовити його 8), і Юрий, пробувши в Переяславі вісїм день, вийшов звідти, а Ярополк віддав Переяслав другому Мстиславичу Ізяславу. При тім згадують ся якісь умови й присяги між Юриєм і Ярополком, між Ярополком і Ізяславом, але нїчого навіть правдоподібного про зміст їх я не вмію сказати.

Та й Ізяславу не довго прийшлось посидїти в Переяславі: і Ярополк ще тогож самого року силоміць („с нужею”) вивів його звідси, а на йото місце посадив Вячеслава. Суздальська лїтопись каже, що Ярополк зробив се за порадою братиї, з причини полоцьких подїй; Ізяслав, переходячи в Переяслав, полишив у Полоцьку брата Сьвятополка, але Полочане вигнали його й посадили одного з внуків Всеслава — Василька; отже, мовляв, треба було присутности Ізяслава в Полоччинї 9). Та така печаливість Ярополка за полоцьку волость Мстиславичів не дуже правдоподібна 10). Скорше, Вячеслав зажадав собі Переяслава, як старший, і то мабуть не сам, а намовлений меньшими братами, що все таки боялись бути виключеними; Київська лїтопись каже навіть, що Ізяслава „вигнав” Вячеслав із Переяслава 11). Туров віддали Ізяславу, в придачу до Минська, що ще лишивсь у Ізяслава з Полоцьких волостей; крім того Ярополк поручив князям новгородському й смоленському дати Ізяславу ще від себе подарунки, „дани Печерьскые и отъ Смолиньска дань”, і на тім помирились.

Але Вячеслав, не з власної охоти, як я підозріваю, пішовши до Переяслава, не довго витримав тут — вже на другий рік надумав іти з Переяслава: пішов звідти, вернув ся знову, але потім таки кинув Переяслав і вернувсь назад — до Турова. Тодї Юрий умовив Ярополка (десь весною 1134 p.) віддати йому Переяслав, а він знов мав віддати свої поволзькі волости Ізяславу. Віддав одначе Ізяславу тільки частину їх. Ізяслав стратив терпеливість від крутїйств своїх стриїв, розсварив ся й постановив битись. Утворивсь союз — Мстиславичів-Всеволода новгородського й Ізяслава передовсїм, та Ольговичів. Ольговичі ставили собі близшою метою відібрати Посемє, забране у них за Мстислава, Ізяслав — здобути собі Ростовсько-суздальську волость; на тім опирав ся їх союз. Війна вела ся на півночи й на полуднї: Новгородцї в інтересах Ізяслава двічи ходили на Суздальську волость, Ольговичі воювали з Ярополком і Юриєм на Поднїпровю, з участию Половцїв, починивши великі спустошеня на лївобічнім побережу. Нарештї се закінчилось угодою — десь на початку 1135 р. 12). Переяслав віддано найменьшому Мономаховичу — Андрію; в його руках він тратив своє значіннє кандидатури на київський стіл. Волинь (волость Андрія) передано Ізяславу, Юрий вернувсь назад на своє Поволже. Ольговичі жадали привернення волостей (Посемя): „що наш батько держав за вашого батька, того й ми хочемо, а як не дасте, не жалуйте потім, що станеть ся 13), але не дістали і зіставши ся без союзників, мусїли на разї замовчати.

Але спробувавши раз боротьби з Мономаховичами, Ольговичі слїдом роспочали з Ярополком і його братами війну вже на власну руку. Лїтом 1135 р. вони, навівши Половцїв, попустошили Переяславщину. Ярополк прийшов її ратувати, але битва, зведена на Супої закінчила ся побідою Ольговичів: Ярополк поспішив ся, надїючи ся на свої сили, й роспочав битву, не стягнувши навіть всього війська, а дружина його, розбивши Половецький полк, приведений Ольговичами, загнала ся в погоню, полишивши своїх князїв з малими силами і ті були розбиті дружиною Ольговичів. Наложив тут головою внук Мономаха Василько Леонович, син того грецького царевича-претендата, ожененого з Мономаховою донькою, богато київських бояр убито й взято в неволю: в руки Ольговичів впав „стяг” (корогва) Ярополка, і на сю корогву йшли дружини Мономаховичів і впадали в руки ворогів. Ярополк по сїм нещастю мусїв відступити в Київ. Чернигівське військо прийшло під Вишгород, але за Днїпро йти не відважилось і вернуло ся. Але зимою Ольговичі з Половцями перейшли Днїпро й почали пустошити околицї Київа, заходячи до Вишгорода і до Деревської землї. Ярополк, як оповідає прихильний йому лїтописець, стягнув був великі сили, але не схотїв воюватись і зробив нарештї ту уступку, котрої добивались Ольговичі і про котру йшли переговори серед самої сїєї війни: „віддав їм їх отчину, чого вони собі й жичили”, то значить — Посемє. 14) Се сталось уже на початку 1136 р. 15). Лїтописець дуже похваляє Ярополка за сю неохоту до кровопролитя, але сам каже, що „благоумний” Ярополк „хулу и укоръ” прийняв від братиї й від усїх — правдоподібно натякає на незадоволеннє родини за сю податливість перед Ольговичами.

Та Ольговичі, заохочені усьпіхом, хотїли все нових здобутків, тим більше, що їм тим часом удалось було (правда — на короткий час) здобути ще й Новгород. Які конкретні задачі ставили вони собі на разї, не знати; дуже можливо, що се вони роспочинали заходи відібрати Київ, і на те була між ними умова. Як би там не було, тільки на початку 1138 р. 16) вони почали нову війну. Напали знову на Переяславщину разом з Половцями і почали пустошити. Андрій хотїв тїкати, але Ольговичі „облесливими словами заспокоїли його” 17) — правдоподібно, вони хотїли привести його до союзу або бодай до невтральности. Прибули нові ватаги Половцїв, і Ольговичі з ними пішли на Київ, але довідавши ся, що Ярополк зібрав війська, вернули ся в Чернигів. Та на сей раз Мономаховичі, занепокоєні претенсіями й успіхами Ольговичів, солїдарно й енерґічно піддержали свого шефа. До Ярополка наспіли помочі від Юрия і Вячеслава, від Мстиславичів — Ізяслава й смоленського Ростислава, прийшла також поміч з Полоцька, з Галичини, з Угорщини і ватага Берендичів. З сею Страшною силою Ярополк рушив на Чернигів. Всеволод хотїв тїкати, але чернигівська громада, як оповідає лїтописець, не пустила його й примусила покоритись Ярополку: — закричали (въспиша) до Всеволода: „ти надаєш ся утечи до Половцїв, але як волость свою стратиш, то по що маєш вертати ся? (погроза, що громада виречеть ся його). Лїпше кинь свої амбіції й проси згоди! Ми знаємо милосердє Ярополка, що він не рад кровопролитю, і для Бога прийме згоду, бо жалує Руської землї”. 18) Всеволод послухав і дїйсно послав до Ярополка „с молбою”. Ярополк прийняв перепросини. Коло Моровійська зійшли ся сторони, й уложено згоду — на чім, не знаємо, правдоподібно — на statu quo. Лїтопись знову похваляє Ярополка, що він ...благъ сый, милостивъ нравомъ, страхъ божий имЂя въ сердци, якоже и отецъ єго имЂяше страхъ божий, и о всЂмъ расмотривъ, не восхотЂ створити кровопролитья”, та сї мусіровані комплїменти знову дають догадувати ся, що сю миролюбність Ярополка в княжих і дружинних кругах знов не дуже хвалили. Але консеквентна повздержливість в відносинах Ярополка до Ольговичів робить правдоподібним, що він розумів всю небезпечність династичної боротьби та робив все можливе, аби не розбудити нової боротьби, подібної до війни Олега з Мономахом.