Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 35

У внутрішнїй полїтицї Мономаха найбільш інтересний факт се його закони, заведені до Руської Правди. Завдячуючи київський стіл економічним розрухам, він звернув на сю справу увагу на початку свого князювання. В Руській Правді ширшої редакції читаємо: Мономах по Сьвятополку скликав свою дружину на Берестовім, між ними тисяцьких — київського, білгородського й переяславського, був відпоручник і Олега Сьвятославича, і тут постановили закон, що при дуже високих процентах капітал не має звертатись. Про третинний (чотиромісячннй) процент ухвалено: коли хто позичає гроші на третинний процент, то як кредитор візьме відсотки два рази, може взяти назад свій капітал; коли-ж хто візьме три рази відсоток (за третю третину), то не може жадати капіталу 36). Сей закон доповняв давнїйшу постанову, що відсотки, прийняті при коротких позичках („за мало дни”), не можуть рахувати ся, коли позичка протягнеть ся на довший час, і замість них обчисляють ся третні проценти 37); тепер ограничував ся й рахунок на третні проценти. Обидва закони мали на метї запобігти обрахованню відсотків на більші речинцї по скалї, принятій при малих позичках, — незвичайно високій, очевидно більше як 30% при третинних позичках. Друга постанова уставляла нормальний річний процент — 10 кун від гривни (хто бере річно 10 кун на гривну, має право на самий капітал); звичайно, рахуючи 50 кун на гривну, дістають 20-процентовий нормальний відсоток, але монетна система давньої Руси досї не вияснена докладно.

Отже сї закони звернені проти надужить капіталїстів. Припускають, що Мономаху належать також закони про банкротів 38) і про закупів (людей, що відробляли гроші працею) 39). Се має свою правдоподібність, бо сї закони наступають по законї про проценти в великій масї кодексів і мають з ним певні внутрішнї звязки: вони нормують претенсії до банкротів і ограничують відповідальність закупів перед їх кредиторами, взагалї беруть їх в оборону від несправедливих претенсий кредитора — „господина” 40).

В сих законах проявляєть ся таж — коли не печаливість про інтереси суспільности, то уважливість на її бажання й нарікання, що взагалї характеризує Мономаха в його поглядах на адмінїстрацію, як він їх подав у своїй Науцї дїтям: не позволяйте „сильним” нищити людей, самі розсудїть справу вдовицї; своєю заслугою він уважає там, що „не позволив сильним скривдити анї худого смерда, анї вбогої удовицї”. „Переїздячи по своїх землях, радить він, не позволяйте своїм служащим (отрокам) кривдити нї своїх нї чужих, нї в селах, анї на полях, аби вас не кляли; де пристанете — напоїть і нагодуйте бідного, особливож уважайте на купцїв, звідки б не прийшли вони, малий чи великий, чи в посольстві: як не можете дати дарунку, дайте їсти й пити, бо вони потім розносять про чоловіка добру чи лиху славу по всіх землях. Навідайте хорого, проводїть мерця, не минайте чоловіка, не привитавшись, не сказавши йому доброго слова 41). Є в сих науках і певна гуманність, особливо нпр. в заборонї убивати „хоч невинного, хоч винного, анї самому убивати, анї казати убити, — хоч тут і входить під увагу тільки „християнська” душа 42). Але ще більше тут сеї уважливости, котрою каптував суспільність Мономах. Особливо ласкавий був він для духовенства. Історик волинської війни Василь особливо підносить, як Мономах був „любязнивъ к митрополитомъ, і къ епискупомъ, пачеже черноризецький чинъ любя”; не осужав навіть кого бачив пяним, або „в коємъ зазорЂ” 43).

Може бути одначе, що при тім всім певна вирахованність відчувала ся суспільністю в сих чеснотах, судячи по тому, що невважаючи на всю популярність Мономаха, всю його побожність, всї комплїменти його чеснотам, сьвятим Мономаха не уважали, як уважали нпр. його сина Мстислава 44).

Мономах визначав ся незвичайною дїяльністю; він ставив себе в тім взірцем для своїх синів, і міг се зробити. Він, як каже, не здавав ся на слуг, але старав ся сам все робити або всього бодай пильнувати — на війнї чи в спокою, від домашнього господарства до церковної служби. Він рахував, що зробив за житя 83 більших подорожей — а що то вони значили при тодїшнїх дорогах! Дїйсно, він шибав ся вічно, з Смоленська в Переяслав, а звідти в Ростов, або що. В особливу заслугу собі він покладав, що пильнував відносин з Половцями; в своїй автобіоґрафії, він рахував 19 умов, уложених з ними!

Популярність Мономаха дїйсно була дуже велика. Він зіставсь ідеалом князя — енерґічного, запопадливого, для громади доброго, його полїтична вирахованність, гарбаннє чужих земель громаду не інтересувало. Оповідаючи про його смерть, лїтописи називають його „благовірним, христолюбивим, великим, чудним, сьвятим і добрим”, „він осьвітив Руську землю, пускаючи проміннє як сонце”, „слава про нього пройшла по всїх краях, особливож був він страшний для поганих” (Половцїв); „весь нарід (в Київі) плакав по ньому, як дїти за батьком або матірю” 45).

Умер Мономах 19 мая 1125 р., на 73 роцї житя 46).

Київський стіл призначив він від давна, як ми бачим, свому старшому сину Мстиславу. Другий претендент — Ярослав Сьвятополкович загинув від руки убийць; останнїй з Сьвятославичів Ярослав так хистко сидїв на своїм чернигівськім столї, що хоч би й уважав себе правним спадчиком київського стола, не мав спромоги обізватись. Без всяких перешкод Мстислав засїв у Київі — другого дня по смерти батька „посадили його” Кияне на батьківськім столї 47).

Примітки

1) Згадати треба, що у Татїщева під 1095 p. (II. 156) знову є корсунська історія: з причини пограблених Корсунянами руських кораблїв Сьвятополк і Володимир, не діставши сатисфакції від Візантиї, вислали військо на Корсунь; проводив ним Мономах і побідив Корсунян. Ся звістка тим більш підозріла, що в звісній лєґенда про Мономахові реґалїї ми маємо історію про похід Мономаха на Кафу (див. т. І с. 450), і Татїщев міг звідти викомбінувати свою історію.

2) В суздальській редакції 1114 р., але згода полудневої редакції і Новгородської лїтописи рішає справу за 1113 роком. В історії Татїщева, почавши від Сьвятополка, маємо ряд характеристик князїв, переважно київських. Характеристики сї були б дуже інтересні, бо мають звістки і прикмети, котрих ми не знаходимо в иньших джерелах тільки вони дуже непевні: подекуди князї характеризують ся прикметами й чеснотами з становища XVIII в., до котрого належав Татїщев чи иньший автор сих характеристик : Мстислав Мономахович похваляєть ся за то, що за нього податки хоч були великі, але всїм рівні й тому не викликали незадоволення (II. 243), Михалко Юриєвич — що не любив суперечок про віру, уважаючи релїґійні непорозуміння результатом неосьвіченности й амбіції духовенства (III. 220); сюди ж належать численні звістки сих характеристик про опіку осьвітї й школам — звістки дуже непевні своєю однорідностю (правдоподібно — теж тенденційною). Тому я не уважаю можливим користати з сих характеристик.

3) Патерик с. 144-5.

4) Про відносини Сьвятополка и Мономаха до Жидів див. спеціальну (більш многословну одначе як вартну) розвідку покійного Малишевского: Евреи въ Южной Руси и кіе†въ X-XII в. 1878 (відб. з Трудів Кіев. дух. акад.). Про опіку Жидами Сьвятополка говорить і Татїщев у своїй характеристицї (II. 211).

5) Як взяти любецькі постанови в стилїзації лїтописи, то вони виразно вказують, що Київ не був виїмком. Инакше чому отчиною Ізяславичів не признати було тодї Турова, а Київ віддїлити, як волость, що під принціп отчинности не підпадає. Розумієть ся, можна припускати, що зміст любецьких постанов в лїтописи віддано не докладно, але нїчого докладнїйшого ми в сїй справі не маємо, і нїякої вказівки на виїмкове становище Київа таки нїде нема.

6) Київським духовним кругам міг він бути неприємним спеціально як нешлюбний син Сьвятополка.

7) Вид. Срезневского с. 86.