Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 133

Ярослав не мав щастя в родиннім житю. Княгиня Ольга Юриївна, з котрою його оженено з полїтичних мотивів, очевидно не вміла здобути серця свого чоловіка. Опанувала його якась „Настаська”, як зневажливо називали її бояре. Подробиць про неї нїяких не маємо. Лише з одного натяку, що історію Настасиї ставить ся в звязок з якимись „приятелями” Ярослава — „Чарговою чадию” — можна здогадувати ся, що вона була з боярської родини Чагрів, і що її відносини до Ярослава зблизили його з сею родиною та дали її вплив на дворі, мабуть обставина ся й привела потім до загибели саму Настасию. Судячи по лїтописним похвалам моральности Ярослава, ми не можемо поясняти його відносин до Настасиї як простий вибрик, та й його любов до її сина Олега показує, що маємо до дїла тут з зовсїм поважним почутєм. Так само неможливо припустити, аби се нешлюбне пожитє Ярослава дражнило моральні почутя суспільности — такого риґоризму у неї не можна абсолютно підозрівати в тодїшнїх часах. Очевидно, Бояр підняв против неї вплив, який здобули через Настасию Чарговичі, на дворі Ярослава. На чолї сеї боярської фронди стояв між иньшими Константин Сїрославич, давній і впливовий боярин Ярослава і якийсь служебний князь Сьвятополк. Сї бояре стають по стороні княгинї Ольги і її сина Володимира та підтримують їх проти Ярослава.

Напружені відносини закінчили ся отвертим конфлїктом. Княгиня Ольга з сином і численними боярами, на чолї котрих стояв той Константин, утїкли з Галича в Польщу. Відси потім перейшли в Червен, за порозуміннєм з місцевим князем: звідти Володимир хотїв вести зносини свої з партизанами, що лишили ся в Галичи. На чолї їх стояв той Сьвятополк. Вони замишляли вхопити Ярослава, і се дїйсно їм удало ся, як саме, лїтопись не каже: чи то було отверте повстаннє, чи бояре зробили якусь засїдку на князя. Досить що вони прийшли до певної власти над князем: Чарговичів побили всїх, нещасливу Настасию спалили на огнї, її сина Олега заслали в засланнє, а Ярослава заприсягли, що він буде добре жити з княгинею, а заразом, розумієть ся — дасть відповідне місце впливам сих бояр-фрондерів. З сими вістями вислано гінцїв до еміґрантів, Ольга з сином вернула ся — „и тако уладиша ся” 14).

Незвичайний сей контраст поваги Ярослава в заграничній полїтицї з повною безрадністю перед боярською самоволею у внутрішнїх відносинах, і приходить ся незмірно жалувати, що коротка лїтописна звістка не дає нїяких майже подробиць про боярські змагання і їх революцію. Тільки з анальоґії пізнїйших подїй можемо розуміти се так, що тут зі сторони виднїйших бояр ішла боротьба про задержаннє свого впливу на державні справи, котрий відберали у неї нові приятелї Ярослава — Чарговичі, отже що боярська олїґархія уже тодї — в 60-х рр. XII в., змогла ся та сформувала ся о стільки, що сьвідомо йшла до того, аби під покривалом княжої власти тримати управу в своїх руках.

Що підклад цїлої історії був чисто полїтичний і що боярство тільки використовувало родинні обставини Ярослава — з таким поясненнєм найліпше згоджуєть ся той факт, що в дальших родинних пригодах Ярослава боярство вже не бере участи: вони вже йому не були потрібні. Чи припустити, що Ярослав по революції 1170 р. встиг придушити боярську фронду? Супроти пізнїйшої сили боярства, яку бачимо зараз по його смерти, се не дуже правдоподібно; скорше, бояре осягнули своє і тому не журили ся вже анї княгинею Ольгою, анї її сином.

Відносини Ярослава до його шлюбної жінки не полїпшили ся від спалення його улюбленої Настасиї. На другий рік (1171) Володимир з матірю знову тїкають з Галича, — тільки вже про бояр галицьких не чуємо, аби котрий з ними тїкав. Збігцї подали ся до Ярослава луцького, бо мали вже перед тим з ним зносини: він обіцяв Володимиру „шукати йому волости”. Правдоподібно, вони надїяли ся змусити Ярослава галицького, щоб дав синови ще за житя якусь волость в Галичинї, аби мав самостійне становище. Але надїї були марні. Ярослав, не маючи тепер против себе бояр, плянами свого сина не журив ся: він найняв за три тисячі гривен польське військо і вислав на Луцьку волость, а по сїй „першій пересторозї” зажадав від Ярослава луцького, аби відіслав від себе Володимира. Инакше загрозив йому походом, і Ярослав луцький, бачучи що не жарти, відіслав Володимира з матїрю до її брата Михалка в Торчеськ. Відти поїхали вони в Чернигів; потім Ольга тодї ж таки подала ся в Володимир суздальський, до родини, й там умерла десять лїт пізнїйше, постригши ся в черницї перед смертию. Володимир же помирив ся якось з батьком і вернув ся 15).

Але відносини між ними таки не поправили ся. Десь в р. 1182-3 Ярослав вигнав сина. Знову нїчого не чувати, аби бояре галицькі чимсь піддержали Володимира. З сусїднїх князїв теж нїхто не хотїв прийняти його до себе, боячи ся його батька по тім прецеденсї з Ярославом луцьким: анї Роман володимирський, анї Інгвар Ярославич дорогобузький, анї Сьвятополк туровський. Аж у свого зятя — славного Ігоря Сьвятославича, в Путивлю знайшов Володимир пристановище і пробув тут два роки, поки Ігореви не удало ся помирити з ним Ярослава 16).

По за тим з внутрішнїх відносин Галичини за Ярослава знаємо дуже мало. Лїтопись каже, що він „ростроилъ” землю свою — привів її до прегарного стану. Але в чім було те строєннє, вона не поясняє — чи означає се добру управу, справедливість, суд, чи належить до зверхнього вигляду її — нпр. ріжних церковних будовань. Останнє близше б відповідало загальному тону сеї характеристики. Надмірний розвій боярської сили не міг причинити ся до особливої справедливости в управі. Сам Ярослав підносив перед смертию, що він „одиною худою своею головою ходя” задержав при собі всю землю Галицьку; він говорив тут, очевидно, про свою зверхню одновластність, — що не давав за житя своїм синам волостей, але все ж таки сї слова звучать іронїчно супротив тої безрадности, яку показав він супротив боярської олїґархії і яка виразно показала, що Галичиною править не „одна худа голова” князївська, а многоголове боярство.

Що правда на зверх та боярська революція Ярославового престіжа не понизила, і його посмертна характеристика, як ми бачили, підносить не тільки його мудрість й честь, яку він мав по чужих землях. Особливо в ґран-сеньєрстві Ярослава ударяло те, що він сам не ходив у походи, як иньші руські князї, тільки виручав себе воєводами, або й наймав полки у сусїдів (як польські полки в епізодї 1171 р.).

Ярослав умер 1 жовтня 1187 р. По словам лїтописи він, почувши себе смертельно хорим, скликав до себе на двір боярство, духовенство — „зборы вся и монастыря”, „и нищая, и силныя и худыя” — „усю Галицьку землю”, і протягом трох днїв гостив їх, роздаючи милостинню монахам і бідним та просячи всїх, аби пробачили йому всї його вини. Така християнська покора, очевидно, дуже розчулила лїтописця, а не меньше заімпонувала княжа щедрість: три днї роздавали по всьому Галичу княжу милостиню й не могли роздати всїх грошей, призначених на се князем. Свій полїтичний тестамент натомість Ярослав звертає не до всеї галицької людности, лише до самих бояр. „І так говорив він своїм мужам: за свого житя я один тримав цїлу Галицьку землю, а по смерти віддаю свій стіл Олегови, моєму меньшому синови, а Володимиру даю Перемишль”. „Олег був син Настасиї, поясняє лїтописець, і Ярослав любив його, а Володимир не слухав ся його, і тому не дав йому Галича”. Віддаючи Володимирови, старшому сину, Перемишль, стіл по старим традиціям старший від Галича, Ярослав може хотїв тим бодай з формального боку заховати decorum. Володимиру він казав присягнути, що не буде шукати Галицької волости, і на тім же заприсяг бояр. Другого дня по смерти поховали Ярослава в галицькій катедрі Богородицї 17).

Його смерть була початком замішань, що привели Галицьку землю, таку славну й імпозантну за часів Ярослава, на край полїтичної смерти, та зробили з неї приману для ріжних претендентів. Ферментом послужили полїтичні змагання боярства, що так недвозначно показало свою силу вже за Ярослава.

Хоч боярство присягнуло Ярославу сповнити його тестамент, але мати князем сина спаленої ними на стосї Настасиї, галицьким боярам було дуже ненаручно. Володимир, мабуть, теж не мав охоти задоволити ся другорядною волостию, тож зовсїм природно, що зараз же по смерти Ярослава, як каже лїтопись „бысть мятежь великъ в Галичкой земли”. Галицькі бояре увійшли в порозуміннє з Володимиром і вигнали з Галича Олега. Той подав ся до Рюрика, а Володимир „сїв у Галичу, на столї дїда свого й батька свого”, зазначає лїтописець, виявляючи тим певне співчутє побідї законного наступника над нешлюбним княжичом 18).