Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 124

Се стає одним з головних принціпів галицької полїтики — тримати ся з противниками волинських князїв, але заразом обставати за відокремленнєм Волини, не давати опинити ся її в сильних руках київських князїв, аби не стала підставою претензій їх до Галичини. Найлїпше бачимо се на відносинах Ростиславичів до Мономаха. Поки Волинь була в руках Давида, потім Сьвятополка і його сина Ярослава, Ростиславичі були союзниками Мономаха; коли 1117 р. прийшло до першого конфлїкту між Ярославом і Мономахом, Ростиславичі помагали Мономаху і ходили походом на Ярослава. Але як Мономах, вигнавши Ярослава, узяв Волинь собі, Ростиславичі зараз змінили фронт: у війнї 1123 р. Ростиславичі пішли в похід уже як союзники Ярослава — здобувати Володимир для Ярослава. І се не була припадкова зміна, а клясичний приклад вище сказаної полїтики галицьких князїв, научених волинськими князями XI в. Побачимо то далї з зовсїм анальоґічної полїтики Володимирка.

Перемишльська битва ослабила також і угорські апетити на Галичину. На жаль наші відомости про угорські і польські відносини галицьких князїв дуже бідні й уривкові, бо київська лїтопись мало інтересуєть ся нашою західньою україною, а угорські й польські джерела маємо з пізнїйших часів і теж дуже скупі на якісь близші пояснення.

В угорських джерелах маємо звістку, що Кольоманів стрий Володислав Сьвятий, десь не задовго перед смертию († 1095) вчинив великий похід на Русь, звідти в Польщу і Чехию (!). Подробицї сього походу часто зовсїм лєґендарні (так з ним звязано оповіданнє, як Угри при облозї Кракова здурили Поляків, що вони мають великі запаси поживи і можуть тягнути облогу без кінця). Але в самім фактї такого нападу Угрів на Галицьку Русь, — чи в спеціальнім походї, чи принагідно, — нема нїчого неправдоподібного; тим можна пояснити собі, чому 1099 р. Сьвятополк звернув ся до Угрів по поміч на Володаря. Поводом до того Володиславового походу на Русь угорська хронїка ставить се, що Русини накликали були Половцїв на Угорщину. Вона представляє його дуже успішним. Русини мали просити милосердя у короля „і обіцяли королеви бути йому вірними у всїм”. Та се, очевидно, звичайна шабльонова фраза, бо нїяких близших подробиць сього походу хронїка не знає, і навіть не мотивує пізнїйшого походу Угрів на Русь, 1099 р., „непослушністю” галицьких князїв, як випадало-б для консеквенції 17).

Угорський похід 1099 р., очевидно, робив ся з тим, щоб захопити собі щось з Галичини; між Ярославом і Кольоманом могла бути на тім пунктї умова. Але катастрофа, яка спала на короля завдяки Половцям, на довго відбила у нього охоту до нових проб. Угорська хронїка оповідає, що Кольоман умираючи заповів сину пімстити ся на Русинах за неславу, а похід Стефана на Волинь 1123 р., на заклик того-ж Ярослава, уважає походом для сповнення батьківського заповіту. Але з того походу, як знаємо, також нїчого не вийшло, зрештою він навіть не був вимірений на Галичину, бо Ростиславичі виступали в нїм союзниками Ярослава і Угрів, так що можна сказати — Перемишльська битва забезпечила Галичину на цїле столїтє від угорських апетитів, як забезпечила від волинських.

В звязку з угорським конфлїктом, а також і з заінтересованнєм Подунавєм, як ми помічаємо у Ростиславичів, спеціально у Василька 18), могло стояти зближеннє їх до Візантиї. На нього натякає нам шлюб Володарівни з сином імператора Олексїя Комнена 19). Пізнїйший союз Володимирка Володаревича з Візантиєю таким чином міг бути лише продовженнєм давнїйших відносин.

Про відносини до Польщі вперше чуємо в лїтописній записцї під 1092 р.: „сього року воювали Польщу Половцї з Василем Ростиславичом 20). Поясненнє для сеї відірваної звістки знаходимо в наведеній вище 21) сповіди Василька у володимирськім вязненню, де він боротьбу з Польщею виставляє задачею свого житя:

Характеристично, що антітеза Руси й Польщі так глубоко була відчута і висловлена в нашім письменстві вперше під впливом обставин галицького житя. Вона утворила ся, очевидно, під впливом тієї боротьби за пограничні марки й західнї руські землї, про яку я говорив вище. Слова Василька: „мьстити Рускую землю” можуть мати двояке значіннє: боронити Русь від претензій польських і мстити ся за давні змагання Поляків — відірвати західнї руські землї. Котре з них нї виберемо, се не богато зміняє справу. Очевидно відносини були напружені, боротьба йшла далї. Василько одначе чув себе сильнїйшим, він уважав можливим перенести боротьбу на польський ґрунт і навіть знищити Польщу — „возму”, себто зруйную, „землю Лядскую”.

Ослїпленнє мусїло, розумієть ся, в значній мірі спаралїжувати на далї воєвничі пляни Василька, але боротьба йшла таки, тільки її провадив тепер головно Володар. Длуґош, що тут черпав по всякій правдоподібности з затраченого руського джерела, оповідає, що Володар часто нападав на польські землї й забирав добичу, поки його Поляки не зловили підступом в однім нападї, 1122 р. Головну ролю при тім мав відограти оден Поляк Петр Власт, або Петрко, як його зве Київська лїтопись, що бувши в службі Володаря, зрадив його й видав Полякам. Сей епізод мав великий розголос і описував ся богато разів в сучасній руській і польській лїтературі, обробляв ся з лєґендарними подробицями, а завдяки тому, що сей Петро, збогачений своєю долею в викупі Володаря, щедро жертвував на церкви, — перейшов і в західно-европейську лїтературу. За викуп Володаря Поляки жадали від Василька неможливих сум — 80 тис. гривен, і нарештї мали згодити ся на 20 тис. гривен, виплачених по части дорогими річами; при тім Володар мав помирити ся з Болєславом. Так оповідають джерела 22). О скільки певне було се помиреннє, тяжко вгадати, бо Володар два роки пізнїйше помер, але що його сини розпочали свою дїяльність походом на Польщу, то з сього-б виходило, що пригода Володаря не богато причинила ся до полїпшення відносин між Галичиною і Польщею.

В тій же сповіди Василька маємо ми далї ще иньші цїкаві признання. Оповівши, як він спровадив до себе Берендичів, Печенїгів і Торків і хотїв з ними воювати Польщу, Василько каже: „потім хотїв я перейняти Дунайських Болгарів і осадити їх у себе, а далї хотїв просити ся у Сьвятополка і у Володимира на Половцїв: піду собі, думав, на Половцїв, аби собі або славу здобути або головою наложити за Руську землю”...

З сих слів бачимо, що Василько, хоч уживав Половцїв для війни з Польщею, як ми то бачили вище, зовсїм не був принципіальним приятелем Половцїв, противно — мріяв про боротьбу з ними. По друге — що він дуже дїяльно заходив ся коло кольонїзації своїх земель ріжними іноплеменними елєментами, турецькими недобитками, а думав навіть про спровадженнє до себе Болгар (се були часи повного упадку Болгарії, по страшних візантийських війнах, серед нових печенїзько-половецьких спустошень). Сї два заміри — боротьбу з Половцями і кольонїзаційні заходи властиво треба получити оден з другим.

Сї звістки про кольонїзаційні пляни Василька ми мусимо розуміти про кольонїзапію галицького полудневого погранича. Вони припадають на ті часи, коли й по иньших землях переведено або переводжено ще кольонїзацію пограничних з степом земель тими „Берендичами, Торками, Печенїгами”; з рештою, се зовсїм не був елємент придатний на те, аби вводити його в середину оселої руської людности. Я думаю, що тут іде мова про кольонїзацію галицького „Понизя” — земель по середньому Днїстру, між Днїстром і Богом, і земель заднїстрянських. В звязку з сим мусїли стояти й пляни боротьби з Половцями, що стояли на перешкодї такому кольонїзаційному походу на схід і на полудень.

Сим кольонїзаційним рухом треба поясняти те значіннє, яке в першій половинї, і то видко — ще за Василька, здобуває собі заднїстрянський Галич. В 1090-х роках столицею Василька уважав ся Теребовль, але здаєть ся ще перед смертию Василька старшим столом став Галич. В усякім разї — не пізнїйше як у 30-х рр. став він столицею полудневої Галичини, а в 40-х стає вже столицею цїлої Галичини, сполученої в руках Володимирка. І коли ми бачимо, що в серединї XII в. Галичина опанувала вже середнє Поднїстровє так, що одною рукою сягає по київське Побуже та на Погорину, а другою — в околицї нижнього Дунаю, то з всякою правдоподібністю можемо, ба й мусимо думати, що кольонїзація Понизя вже перед тим зробила свої перші поступи, отже приймати їх в значній мірі як результат кольонїзаційної і взагалї — внутрішньої полїтики Василька.