Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 120

Як толкувати собі треба се повстаннє, на се лїтописне оповіданнє не дає нїяких вказівок. Я бачу два можливі толковання; одно — що дорогочинська громада, недавно перед тим прилучена до забужських земель Галичини і таким чином відірвана від Берестейщини, не була задоволена сим. Друге можливе об'ясненнє — що се був оден епізод з серії тих громадських рухів, де міські громади, користаючи з панїки, наведеної татарським находом на князїв, пробували виломити ся з-під княжої зверхности й перетворити ся в автономні міські републїки — сї рухи, що в такій численности виступають на східнїм пограничу Волини в тім часї, будуть нами обговорені низше. Се друге толкованнє здаєть ся минї правдоподібнїйшим, і з ним знов таки лекше пояснити собі те завзятє Данила, хоч і перший мотив міг не зістати ся без впливу.

Другий епізод — далеко простїйший — маємо в Берестейщинї, по смерти Володимира Васильковича. Своїм наступником він оголосив Мстислава Даниловича, але Берестяне сього роспорядження не услухали. Лїтопись се оповідає так: Берестяне учинили коромолу: іще за житя Володимира, коли він захорував, вони удали ся до Юрия Львовича (що держав землю Холмську й Дорогичинську волость) і присягли йому на тім: „як не стане твого стрия (Володимира), то ми твої, і город твій, а ти будеш нашим князем”. Тож коли умер Володимир, Юрий, довідавши ся про се, приїхав у Берестє і почав у нїм княжити за порадою своїх дурних, молодих бояр і коромольників Берестян”, а в Камінець і в Більськ післав свої залоги 29).

Отже властиво тут не було зради династиї, тільки Берестяне на випадок смерти Володимира зарядили собі инакше, нїж хотїв Володимир, можливо — ще перед тим, нїм він оголосив своїм наступником Мстислава, зголосили ся до Юрия і могли виходити з того погляду, що всякі з'обовязання послушности і підданства кінчать ся з кінцем династиї. На вибір князем Юрия дуже легко могло вплинути те, що він володїв частиною Берестейщини, отже приймаючи його собі князем, Берестє вертало собі ті пригороди, що буди від нього відірвані за Данила (Дорогичин і Мельник). Разом з Берестєм і солїдарно з ним при тім ішли його пригороди — Більськ і Камінець. Справа скінчила ся на тім, що Мстислав страхом татарського находу змусив Льва, аби відкликав свого сина з Берестейщини, і Юрий забрав ся звідти, а разом з ним подали ся до Дорогичина й провідники сього повстання — „Берестьяни началницЂ коромолЂ”. Юрий обіцяв їх не видавати Мстиславу. Берестє мусїло покорити ся Мстиславу і стріло його з великою парадою, коли він приїхав сюди „утвердити людей” : „пріяша и с радостью великою своєго господина”, як запевняє нас лїтописець, хоч щирости тої радости не конче мусимо вірити. Справа скінчила ся на фіскальній драчцї: Мстислав, аби укарати за повстаннє, запровадив в Берестейщинї на вічні часи („в вЂкы”) новий податок — „ловчеє”, „за ихъ коромолу”.

Наведені, досить припадково переказані нам факти показують у всякім разї, що громади волинські вміли брати досить діяльну участь в полїтичнім житю, хоч того рода прояви їх полїтичної інїціативи й були більш надзвичайними явищами в житю і з розвоєм князївсько-дружинного режіму трактували ся все більше зі становища „коромоли”.

Дружинно-боярська верства на Волини дійшла значного розвитку. Про її економічну силу можемо судити тільки з пізнїйшого: з незвичайного розвою боярського і князївського володїння землею (князївська верства тут злучила ся з боярською). Безперечно, ся велика боярська земельна власність мала свої початки ще в руських часах, хоч при загальній бідности наших звісток про внутрішнї відносини на Волини ми й не маємо на се виразних вказівок в лїтописах. Трохи лїпше стоїть справа з полїтичною ролею боярства; тут бодай з XIII в. маємо деякі звістки. З попереднїх столїть можна піднести хиба впливи бояр на Ярополка і Давида Ігоровича: війну Ярополка з Всеволодом й інтриґу Давида на Василька поясняли боярськими впливами; можна вказати також на відступленнє бояр від Ярослава Сьвятополковича 30). Але сї факти в собі нїчого особливо характеристичного не мають. Інтереснїйше починаєть ся вже після смерти Романа. Тим часом як загал боярства, очевидно, стояв по сторонї своєї прирожденної династиї — Романовичів, знайшла ся й тут партія, що шукала собі иньшого князя. Так 1206 р. визначив ся тут напрям прихильний до Ігоревичів, так що вдова Романа уважала небезпечним довше зіставати ся в Володимирі й утїкла з дітьми в Польщу, а бояре прийняли князем Сьвятослава Ігоревича. Пізнїйше коли Володимир опинив ся в руках Інгвара Ярославича, бояре виступили против нього і наслїдком того в Володимирі засїв Олександер Белзький: „бояром же не любяшимъ Инъгвара, Олександръ же совЂтомъ Лестьковымъ прия Володимерь” 31).

Сї епізоди дають нам зрозуміти значну полїтичну ролю волинського боярства. Але воно не мало такої сили як боярство галицьке: при браку всякої трівкости в полїтичних відносинах Волини, при частих змінах династий, тут не могло виробити ся таке впливове й сконсолїдоване боярство як у Галичинї і не визначаєть ся такою сьмілою інїціативою як се. Чи тому що не мало таких сил і впливів, чи тому що не виеманципувало ся від династичної льояльности в такій мірі як боярство галицьке, тільки своїх полїтичних впливів воно не розвинуло далї в напрямі, вказанім сими вступними епізодами XIII в. — аби свобідно роспоряджати ся княжим столом. Проявів противдинастичннх змагань ми пізнїйше не бачимо зовсїм. Противно, лїтописець, що так часто титулує „невірними” галицьких бояр, не раз зі співчутєм підносить льояльність волинських. „Бояри не спроневірили ся (бояре не изневЂриша ся), але пішли у Камінець” за Васильком, зі співчутєм зауважає він про них, коли Романовичам з цїлої спадщини їх батька полишила ся маленька Камінецька волость 32).

Дуже значна, мабуть переважна частина володимирських бояр, на чолї котрих стояв тодї Вячеслав Товстий, вірно тримали ся Романовичів в 1240-1 рр., коли в Володимирі сидїв піддержаний Лєшком Олександр белзький, і дїлили всї пригоди вигнаних княжичів. Вони беруть участь в церемонїї, коли Данила садовили в Галичу на стіл: „бояре володимирські й галицькі — Вячеслав володимирський і Володислав галицький (проводирі), і всї иньші бояре володимирські й галицькі й воєводи угорські”. А коли галицькі бояре вигнали з Галича Данилову матїр, володимирські бояре разом з Уграми зайняли ся реституцією її: „прийшов король в Галич и привів ятрів свою велику княгиню Романову, також бояре володимирські, Інгвар і иньші князї”; з Романовою княгинею і володимирськими боярами, як її головною підпорою і радою, нараджуєть ся при тім король, як йому бути з галицькими боярами 33). Поруч сеї льояльної партії мусїла бути й иньша: на нїй мабуть опирав ся Олександр белзький, коли потрапив кілька років задержати ся в Володимирі. Але від коли Романовичі вертають ся до Володимиру 34), ми нїчого не чуємо вже про яку небудь противдинастичну партію тут; вона видно покорила ся, зійшла на далекий плян, або забрала ся з Володимира. Ми стрічаємо тільки від часу до часу вказівки про важне і впливове становище волинського боярства. Нпр. Мстислав Данилович, діставши спадщину по Володимирі, каптує собі бояр, ще за житя Володимира роздаючи їм княжі села 35).

Безперечно, що власне на другу половину XIII в., коли Волинь жила без всяких полїтичних пертурбацій в спокою і міцно уставлених полїтичних відносинах, треба покласти розвій економічної сили волинського боярства та внутрішнє сконсолїдованє його. На се останнє — що боярство сформувало ся в дїдичну клясу, вказує нпр. поява терміну „боярський син”, як певного суспільного технїчного терміну 36). Одним з чинників, що причинив ся в тих часах до престіжа боярської кляси на Волини, мусимо признати домішку до неї служебних князїв. Про них маємо вказівки в другій половинї XIII в.; так стрічаємо на дворі Володимира Васильковича воєводу князя вслонимського Василька, і Юрия князя пороського, що „служив Мстиславу, а перед тим служив Володимиру”. Таких служебних князїв мусїло бути тодї на Волини й у Галичинї багато, і число їх мусїло зростати при кінцї XIII і на початках XIV в. все більше, в міру того як упадало державне житє в землях східноукраїнських, а в північних розширяло ся панованнє литовських князїв. Тим поясняєть ся така маса княжих родів на Волини XV-XVI вв.; значна частина їх була потомками служебних князїв XIII-XIV в.