Історія України-Руси. Том 2 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 118

Дуже живі зносини й усякі відносини — приятельські й неприятельські, вели ся між волинськими князями й Польщею. Про змагання Поляків захопити Забуже або й дальші сусїднї землї, — змагання, що все прокидали ся, коли польські князї приходили до сили й надїяли ся скористати з ослаблення своїх руських сусїдів, я вже казав. Окрім таких більших епізодів, як змагання Болеслава Хороброго, потім Болеслава Сьміливого, маємо й дрібнїйші епізоди, як нпр. згадку під 1163 р.: „воєваша Ляхове около Чьрвна” 5), або як ті згадувані вже, досить загадкові зрештою звістки, про заходи Поляків коло Дорогичинської землї при кінцї XII в. 6). Про пограничні русько-польські війни з XIII в. будемо говорити далї 7). Зі сторони Руси бачимо ми противні змагання, до розширення своєї території коштом Польської держави, і сю пограничну боротьбу, правдоподібно, треба виводити з істновання на границях широких україн з мішаною людністю, про які я говорив вже попереду 8).

Але поміж сими конфлїктами й навіть попри них і серед них бували між волинськими і польськими князями й часті союзи, помочи, широка участь у внутрішній боротьбі руських або польських династий. Шлюбні звязки між польськими і волинськими князями були особливо часті. Причину таких тїсних звязків не тяжко знайти. Зашаховані з одного боку ворожою Галичиною, а з другого — київськими князями з їх претенсіями на Волинь, волинські князї, чи загрожені з одного фронту — від Галичини (коли сидїли з руки київського князя, або були заразом і київськими князями), чи з двох разом, і від Галичини і від Київа, — з простого рахунку мусїли шукати помочи польських князїв в тяжку хвилю. З другого боку польським князям воєвничі, рицарські волинські князї, вороги їх принціпіальних ворогів — галицьких князїв, були теж дуже наручні, й вони раз у раз звертають ся до них у своїх внутрішнїх війнах. Розумієть ся, се не виключало союзів польських князїв і з иньшими руськими князями (особливо з київськими), в результатї яких приходило часом і до війни польських князїв з своїми волинськими сусїдами, але то бувало вже рідше.

Так під час незгоди волинського Ярополка з київським Всеволодом в 1080-х рр. польський князь Володислав-Герман піддержував, здаєть ся — не тілько морально, а й більш матеріально Ярополка, свого тїточного брата. Під час боротьби за Волинь в 1098-9 рр. волинський Давид проти київського Сьвятополка удаєть ся по поміч до Володислава-Германа, але сей останнїй дав себе закупити Сьвятополку, также тїточному брату свому, й зістав ся невтральним; в дальшій війнї й Давид, і Сьвятополкович Ярослав зарівно тїкають у Польщу, коли їх побивають. Коли сей Ярослав, чверть віка пізнїйше, прийшов до конфлїкту з Мономахом, Поляки (Болеслав Криворотий, Ярославів шваґер) підтримували Ярослава досить енерґічно і кілька разів давали йому поміч, хоч се в кінцї й не богато помогло йому 9).

З свого боку й польські княжичі знаходили захист на Руси: до Сьвятополка подав ся по смерти батька, Володислава-Германа, Болеславів брат Збіґнєв, і Ярослав Сьвятополкович потім помирив його з Болеславом 10). Коли по смерти Болеслава Криворотого 11) розпочала ся боротьба між його синами, старший Болеславович Володислав удав ся по поміч до Всеволода Ольговича, супроти звязків свого молодшого брата Болеслава Кучерявого в Мстиславичами. Він посвоячив ся з Ольговичами, оженивши свого малого сина (Болеслава Високого) з донькою Всеволода Ольговича й піддержував його самого і його сина Сьвятослава, волинського князя, в їх боротьбі з Мстиславичами й Володимирком галицьким. З свого боку Всеволод піддержує Володислава в його боротьбі з братами (тодї то Ольговичі дістали при угодї з Володиславовими братами Визну). Коли ж Володиславу вкінцї прийшло ся тїкати з Польщі (1146), вислав він свого сина в Київ 12).

Брати Володислава піддержували знов свого шваґра Ізяслава Мстиславича, хоч і не дуже енерґічно, як ми бачили, бо не могли своїми силами свобідно розпоряджати супроти заходів Володислава. Тут знову повторяєть ся клясична констеляція: польські князї помагають волинському князю, Ізяславу, проти галицького (Володимира) і проти київського (Юрия). Союз сей лучив ся разом із шлюбними звязками; джерела наші не дають докладнїйших пояснень сих звязків, але недавнїми часами було доведено зовсїм правдоподібно, що Ізяслав оженив свого сина Мстислава з сестрою Болеслава Кучерявого 13).

Сей союз між волинською династиєю Ізяслава й польськими князями держить ся і далї потім, тільки звістки про волинські справи з сих часів досить скупі. Знаємо, що підчас боротьби з Юриєм Мстислав Ізяславич шукав помочи в Польщі 14), хоч і не знаємо, чи дістав дїйсно. Пізнїйше на союзї з Поляками опирав ся він у своїх спорах за Київ з Ростиславичами (1169), але здаєть ся, теж далї дипльоматиї справа не пішла 15). Син Мстислава Роман, бувши волинським князем, жив у незвичайно тїсних зносинах з польськими князями, звертав ся часто за помочию до них в своїх справах, як от у своїй галицькій авантурі 1188-9 р., кілька разів, потім у боротьбі з Рюриком, — і з свого боку давав поміч польським князям у їх усобицях: в боротьбі Казимира з Мєшком 1191, потім помагав Казимировичам, 1195 р., а певно, що з обох сторон такі факти трапляли ся й частїйше, нїж ми знаємо 16). Сї заявки були цїнні для Романа особливо тодї як він мав ворогів і від Галича і від Київа, хоч польська поміч взагалї не була дуже значна, бо польські князї мали тодї свої домашні клопоти.

Взагалї про якусь більш ясну і постійну княжу полїтику на Волини можна говорити від тодї, як тут загнїздила ся своя династия — себ то від середини XII в. Але полїтику сеї династиї — Мстиславичів можна схарактеризувати одним словом як не-волиньску. Мстиславичі легковажать собі свої волинські волости та все шукають чогось лїпшого. Ізяслав цїлий вік бореть ся за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві, як ми вже то бачили. Так само й його син Мстислав духом живе в Київі, хоч доля судила йому тільки „діткнути ся” золотого київського стола. Так само пильнує Київа його молодший брат Ярослав луцький. Супроти упадку Київа з кінцем XII в. в дальшій ґенерації тільки поменьші князї, як от луцькі Ярославичі (Інгвар і його син Ярослав) інтересують ся Київом і там часами засїдають. Старша лїнїя — Роман і його син Данило вже Київом помітують, а звертають, всю свою енерґію на те, аби здобути Галичину.

Не можна в тім не добачити інтересної паралєлї з полїтикою иньшої династиї — чернигівської. Ріжниця тільки в тім, що успіхи чернигівської династиї були не трівкі, не йшли дальше особистих успіхів того чи иньшого князя, тим часом як волинським князям удало ся осягнути щось реальнїйше: сполучити трівко Волинь з Галичиною й заснувати сильну державу, що істнувала півтора столїтя, не без певних користей для національного й культурного розвою українсько-руського народу.

Про полїтичну дїяльність громади — віча в Волинських землях XI-XII в. лїтопись говорить дуже мало, і тут таки мусїла вона де що замовчати, бо земля переживала занадто важні переміни в своїм полїтичнім житю, аби могла все зіставати ся їх пасивним сьвідком. Одинокий факт, проказаний нам лїтописею, маємо з війни 1098 р., коли Ростиславичі, галицькі князї, обложили Володимир. Іґноруючи кн. Давида, що засїв в містї, Ростиславичі удають ся тодї безпосередно до громади і жадають видачі трох Давидових бояр, яко інїціяторів Василькового ослїплення, і громада змушує Давида їх видати. „Послали сказати Володимирцям: „ми не прийшли на ваш город, анї на вас, а на наших ворогів: Туряка, Лазоря і Василя, що намовили Давида, і послухавши їх поробив те все Давид. Хочете за них бити ся — ми готові! Як нї — то видайте тих наших ворогів. Почувши се, горожане „созвонили” віче, і сказали Давиду люде на вічу: „видай тих мужів, бо ми не будемо за них бити ся! за тебе готові бити ся, а за них не бємо ся! як же не хочеш, то відчинимо городські ворота, і тодї сам собою клопочи ся”. Приходило ся Давиду їх видати. Сказав, що їх нема — бо післав був їх до Луцька, і з тої дороги Туряк утїк до Київа, а Лазор і Василь пішли в Турійськ. Люде прочули, що вони в Турійську й підняли крик на Давида 17): „видай, кого вони хочуть, а як нї — то піддамо ся!” Давид післав і казав привести Василя і Лазоря, і віддав їх Ростиславичам, і стала ся згода в недїлю. А другого дня, в понедїлок, на зорях, повісили Ростиславичі 18) Лазаря й Василя й розстріляли стрілами” 19).